На запах м’яса - Дашвар Люко - Страница 65

– Нетутешня.

– Ну й заждіть собі. Об’явиться. Що з ним станеться? Горох, знаєте, як казав колись: «Мене жодна зараза не візьме, до ста років житиму». Бо яйце якесь з’їв. Чи то сороче, чи то горобине.

– Крукове… – прошепотіла Майка. Заспокоїлася раптом. – Вас звати як? – спитала молодика.

– Сергій Полікарпов. Гороху скажіть – «Полікарпов», одразу згадає.

– За три доби… Як Толя не повернеться… Допоможете?

– Та ясна річ! Ви ж Гороху привіт передавайте! Від Серьоги Полікарпова!

– Нема його! – Мало не розплакалася голодна, втомлена Майка.

– Куди він подінеться! – усміхнувся Полікарпов. – Знайдеться!

Майка повернулася на Лупин хутір уже поночі. У серце вчепилися міцні пазури – ні вдихнути, ні видихнути. Вдивлялася в темні здалеку хати – світяться її віконця? Толя ж такий – міг сюрприз утнути. Паски посвятив, якимось чином сам на хутір повернувся, стіл накрив, чекає… Майка ввійде, він: «Прошу, сідай, розговлятимемося…» Та вона його вб’є за такі жарти!

В Уляни свічка миготить. У Санджива – сонце. А Майчиної хати й не роздивитися в темряві. Покинула дирчик біля ґанку, увійшла до темної кімнати – усе ще сподівалася: зараз спалахне світло. Толя усміхнеться, спитає: «Злякалася?…»

…Тільки біла футболка Горохова на мотузці над піччю висить, що Майка її випрала напередодні.

Як зіщулилася на тапчані – з тим і Обливаний понеділок зустріла.

Уляна й хотіла віддати Майці з Горохом свої паски та крашанки, щоби в Прилуках посвятили, та останньої миті передумала: за кілька днів до Тьомки збиралася, і здалося – сама має посвятити й синові відвезти. Зібралася, разом із капулетцівськими бабами приватним автобусом дісталася найближчої церкви за двадцять кілометрів від хутора, на ранок неділі вже додому повернулася. А молодь десь затрималася. Виглядала, щоби «Христос воскрес!», а їх усе нема й нема.

– От… І де заблукали? А віддала б їм свої паски? І що б було? – засмутилася.

У понеділок зранку поклала до кошика кілька крашанок, паску, води в кружку налила – буде сусідці Обливаний понеділок! – пішла до Майчиної хати.

– Майє… Толю! Ви вдома? – Побачила дирчик біля ґанку, стукнула у двері. – Дитино…

Двері розчахнулися – не замкнені. Уляна злякалася, зазирнула до кімнати – Майка скрутилася на тапчані: обхопила руками коліна, притисла їх до грудей. І не озирнулася до сусідки.

– Дитино… Що сталося? – Забула про «Христос воскрес!».

– Толя… зник.

– Як?!

На вечір понеділка про таємниче зникнення Гороха знали всі Капулетці. Полкан відірвався від святкового столу, власною персоною припхався на Лупин хутір у супроводі хороброго Галагана.

– Так! Що тут у нас?!

Майка крізь сльози вкотре переповіла дільничному події великодньої ночі. І про одкровення прилуцького міліціонера згадала: Толя, виявляється, з Прилук. Мати його там живе.

Полкан записав до блокнота прізвище прилуцького приятеля Гороха, потилицю почухав.

– Так! Завтра зранку висуваюся з’ясовувати обставини трагедії на місце події, – визначився. – Тільки в моєму «Ланосі» бензин скінчився. Грошей на бензин даси?

Майка і грошей дала, і сама просилася з Полканом поїхати, та дільничний остудив:

– Не бабське діло. Галагана візьму.

– Може, Толька в Капулетцях? – припустив Микола. – Закрився в хаті й бухає. Свята ж…

– І хату перевіримо, – погодився Полкан.

Уляна хотіла залишитися біля Майки, та дівчина затялася: не треба. Жінка тільки зітхнула: «Добре… Як геть зле буде – приходь». Санджив – той упертіший. Усівся на ґанку разом із Хаусом.

– Що ти тут робиш? – Майка вийшла на подвір’я, обійшла стороною котяру, бо надто недобро косував.

– Побуду поруч. Ти не зважай. Але тобі стане легше.

– Хіба я просила тебе про допомогу?

– Ти просто не знаєш, що тобі потрібна моя допомога, – усміхнувся Санджив.

– Забирайся! – спустошено кинула Майка, замкнулася в хаті.

Та Санджив залишився. Бачила з вікна, як вмостився зручніше, чула, як муркотить під ніс дивну мантру, ніби спокій навіює. Навіть Хаус роззявив пащу, позіхнув, та раптом насторожився, увіп’явся жовтими очима в одну точку. Майка відстежила погляд страхітливого кота – на грушу дивився. А на груші, на місці, де раніше скніли ікони, сидів величезний чорнющий крук. Косував на Майку.

– Твоя робота! – зацьковано прошепотіла Майка птахові.

Стояла біля вікна до сутінків: то на крука – згинь уже, підла тварюко! – то на дорогу – не йде кульгавий? Коли на Лупин хутір опустилася ніч, а груша злилася з круком у єдину чорну масу, вийшла на ґанок.

– Сашку… Можна в тебе переночую? – спитала.

Санджив кивнув, свистом покликав Хауса. З чорної груші, прямо з того місця, де раніше сидів крук, до Майчиних ніг плигнув котисько – облизувався, пір’я на носі.

– Повечеряв? – Санджив поплескав Хауса по спині, посунув до свого обійстя.

Не надокучав Майці. Постелив їй на циновці біля горщиків із пахучими травами. Сам улігся біля стіни навпроти. Під столом Хаус задрих.

– Добре, що ти тут живеш… – тоскно прошепотіла Майка. – І житимеш…

– Серед гарних людей хочеться бути довго, – відповів Санджив.

– Хіба я гарна?

– Ти – Ілюзія… Бачиш тільки те, що хочеш…

– А Троянов казав: тільки ти на хуторі залишишся…

– Думаєш, тому попросив, щоби я за його хатою наглядав?

Майка знизала плечима спустошено.

– Сандживе… Де Толя?… З ним біда?

Санджив підвівся на циновці.

– Погані новини розлітаються миттєво. Якби з ним сталося найгірше… Ми б уже знали.

– А де ж він?! – з таким відчаєм вигукнула Майка, що Хаус прокинувся, увіп’явся в дівчину жовтими очима підозріло.

– Завтра знатимемо, – спокійно відказав Санджив. – Спи…

«Хіба засну?» – подумала Майка. Розправила спину на циновці, спробувала уявити Толю – ось він лягає поряд, обіймає її, й одразу стає тепло-тепло… Від тоненької циновки на старій дерев’яній підлозі – холод. Скрутилася, спробувала уявити місце, де Толя зараз… Без неї. Та на землі не існувало такого місця. Проковтнула сльозу: згинув… Вона мала померти, та згинув він… Згадала крука… Живий Толя! До ста років… «Не спатиму! – вирішила. – Чекатиму… Толя повернеться». І заснула.

Уляна місця собі не знаходила, усе думала про Толю й Майку: якби хто недобрий за молодими спостерігав – позеленішав би від заздрощів, бо таке світло поселилося в старій хаті разом із ними, сліпий би узрів. Наче виплакали за зиму всю свою журбу, разом із весною розквітли: веселі, легкі… Нема біди. «То все хлопець! – думала. – Як пити кинув – годі й шукати кращого! А чи дівчина… Хоч і гонорова, наїжачена, та заради неї хлопець пити кинув. Чи обоє такі: без підлості в серцях… Тому й зійшлися…»

– Тільки б Толя відшукався!

У вівторок зранку все в бік березового гайочка й потічка дивилася: ніхто з Капулетців на хутір не їде? Полкан, як не збрехав, мав би вже в Прилуках із колегами спілкуватися, матір Толину знайти, приятеля його. «Скільки там тих Прилук? – доводила сама собі. – До обіду можна все місто обійти, усіх розшукати, розпитати!»

І все в бік Капулетців: ніхто не їде?

Хотіла було до Майки збігати, та передумала, бо Сашко ще вчора Уляні сказав:

– Не хвилюйтеся. Поруч із нею буду…

Хай так! Заходилася список складати: що має для Тьомки купити, бо їхати до сина за кілька днів, а в Уляни, крім пасок і крашанок, нічого. Раптом шурхіт якийсь надворі. Вибігла з хати – її подвір’ям Полкан із Галаганом ходять, ще й поштарка Галя причепом.

– Що це тут у вас за фігня відбувається?! – Полкан побачив Уляну, брови звів. – Люди зникають із хутора, ніби їх ці… зелені прибульці ковтають одне за одним.

– І Троянов поїхав, – буркнув Галаган. – Уляно! А ти чому кролятину не їси?!

– Що сталося? – в Уляни серце впало.

– Дівчина щезла! Хата порожня, двері не замкнені! Дирчик валяється… – пояснив Галаган.

– Може, у Сашка? Не питали?