На запах м’яса - Дашвар Люко - Страница 63

Майка глянула на Реп’яха здивовано, пішла до Троянова. Уляна навпроти гостя сіла.

– Ну, що ти все ходиш, Петре? – спитала тоскно. – Так і до біди недалеко.

– Порадитися хочу, – сказав. – Оце в мене після Великодня день народження, а за два дні в дружини. В один день відзначаємо, так уже повелося. І я грошей трохи… відклав. Щоби їй подарунок гарний зробити. Півтори тисячі доларів. Що на такі гроші в Києві можна купити?

– Не знаю. Ти дружину спитай, чого хоче. Сам не знаєш?

– Та в неї лише магазин у голові – як не вивіску нову приліпити, так товару накупити. А я хотів для неї щось. Може, там шубу яку чи із золота чогось.

– Хутро жінці ніколи не завадить. Та й прикраси, – відказала Уляна.

– Оце ж я попросити хотів, – пожвавішав Петро. – Як у Києві будеш, глянь, коли твоя ласка, яку шубу на півтори тисячі доларів купити можна. Чи щось із золота.

– Добре, – кивнула Уляна. – А сам як живеш?

– Та все нормально, – усміхнувся. – «Волгу» вже у дворі обкатував. Скоро і на Лупин хутір доберуся. До сина тебе звозити зможу.

– Дякую, Петре.

Плечима знизав.

– Ну, якщо так… Продай свічку якусь, щоби з порожніми руками від тебе не йти.

– Не треба тобі свічки. Спали спочатку ті, що вже накупив… Добре?

Реп’ях зітхнув, пішов до порога.

– Тільки ж, коли шубу дивитимешся, розмір моєї Томи врахуй. Вона ж у тілі… Ну, ти ж її бачила!

Засмутився вкрай, подибав до Троянова. Що це вони тут усі розбігалися одне до одного? Три каліки, а як на хутір не прийдеш, товчуться по чужих хатах, а раніше сиділи, як ті миші.

Зайшов до сусідньої хати, закляк на порозі, бо Валерій Михайлович так захоплено розповідав Майці про Свято-Преображенський собор у Прилуках, наче сам до його будівництва руку приклав.

– У середині сімнадцятого століття на тому місці спочатку дерев’яний храм спорудили, та за півстоліття церква згоріла. А на той час Прилуцьким козацьким полком командував полковник Гнат Галаган. Своїм коштом побудував новий кам’яний храм у стилі українського бароко.

– Родич кума мого, – вставився Реп’ях.

– Певно, дуже шляхетною людиною був, – сказала зачарована Майка.

– Скоріше, гріхи відмолював, – відповів Троянов. – У Гната Івановича Галагана біографія неоднозначна. Козаки-характерники прокляли його рід до сьомого коліна. Здійснилося пророцтво. За сто шістдесят років помер шістнадцятирічний Павло Галаган – останній і єдиний нащадок, сьоме коліно Гнатове. Припинив полковницький рід Галаганів своє існування.

Троянов замовк, на Реп’яха глянув.

– Тож кум ваш, хвала Господу, з інших Галаганів.

– А того… Гната за що прокляли? – спитав Реп’ях хрипло.

– Зрадив Мазепу, заприсягся Петрові Першому. За царським наказом зруйнував Стару Січ. Отакий подвиг. На той час на Січі самі діди свій вік доживали, та не здалися – билися з Галаганом і царськими військами. Майже всі загинули, а хто вижив, тяжких мук зазнав. Галаган посадив їх на палі і на плотах пустив униз Дніпром.

– Навіщо? – спитала приголомшена Майка.

– Щоби інші козаки страху набралися.

Троянов замовк, плечима знизав.

– А храм – прекрасний… Віруючих збирає. Може, і не знають – у склепі глибокому храмовому той самий полковник Гнат Галаган вічний спокій знайшов. Чи вічний неспокій за життя своє грішне.

Реп’ях мотильнув башкою, наче струсив попіл минулих часів.

– Ні! – сказав. – Мій кум не такий! Хоча сеча в мізки б’є іноді: спочатку в бійку лізе, а потім розбиратися починає. – На Троянова благально подивився. – Ви йому не кажіть, що він не з полковників. Дуже засмутиться.

– І вас порадувати не можу, – відповів Троянов. – Якщо й були серед прилуцьких козаків Реп’яхи, то я таких у реєстрах не відшукав. А от на Дону був такий поважний козак – Степан Реп’ях. Поцікавтеся… Вивчати свій рід – така шляхетна справа!

Майка поверталася до своєї хати, думала про Галаганів: он воно як… Той полковник Гнат Галаган козаків порубав, а люди пам’ятають, що храм збудував. І де справедливість? Зиркнула на грушу – щез крук. Наче після того, як занесли ікони до хати, йому вже і приземлитися нема куди.

– І добре… – Аж від серця відлягло.

За два дні до Великодня Троянов поїхав, залишивши на Лупиному хуторі книжки, меблі, навіть друкарську машинку. Ключ від обійстя Сандживові віддав, обійняв по черзі увесь наявний контингент хутора з Горохом включно, Майці дозволив книжки з бібліотеки брати, а Уляну вмовив забрати до своєї хати старовинні крісла й столик на кривеньких ніжках.

– Незвично так… – Увечері Майка дивилася на вікна Троянового дому на іншому боці вулиці – темні…

– Манюню! Паски в піч ставити час, – нагадав Толя.

Уперше в житті Майка паски пекти збиралася. Уляна дуже допомогла – усе разом робили: і опару, і вимішували, і лили розтоплене вершкове масло, і родзинки відмочували, знову вимішували. І тільки коли втретє вимішали, Уляна розділила тісто, віддала Майці половину.

– У форми поставиш, діждешся, поки підніметься, і в піч.

Ох, просто їй! Майка всі каструлі і металеві кружки тістом понабивала. Рушниками накрила…

– От побачиш! Не вийдуть у мене паски, – Гороху зізналася. – Бо Уляна молилася за кожним кроком і мені молитися наказала, як паски в піч ставитиму, а я… молитов не знаю.

– А ти своїми словами…

– А мої слова такі… Знаєш, Толю! На Великдень до Прилук хочу. У Свято-Преображенський собор. Його одна хижа, жорстока людина побудувала, а храм гарний. Мені саме в цей храм треба. Не знаю чому – треба і все. Там навчуся молитися.

Уперше за чотири місяці спільного життя Горох не сказав «та добре»… Брови звів.

– Далеко до Прилук. Ближче церкву знаю…

– А ми на дирчику!

– Однаково… Колись іншим разом до тої церкви поїдемо. Коли людей менше буде, бо на Великдень не проштовхнутися.

– Толю… – Майка обійняла Гороха, притулилася до нього. – Поїхали в Прилуки.

– Та добре… – здався.

У переддень Світлого Воскресіння Майка вже геть усе підготувала. Довгий сарафан випрала, хустку в Уляни позичила. Толя кошик прабабчин знайшов – усе вміститься: і крашанки, і паски, що вони вийшли гарними, хоч Майка й не сподівалася, і запечене м’ясо, і мед, і пляшка води.

– Шкода, дирчик наш двомісний, – тільки пожалілася. – А то б Уляну прихопили.

– Паски їй можемо посвятити, – запропонував похмурий Горох. Не хотілося йому до Прилук. Ой, як не хотілося. Півтора року не бачив ані мами, ані Козлюків, ані й досі законну дружину із сином. І бачити не хотів. Юлька, звичайно, уже й без Толі могла б із ним розлучитися. Не знав того. І знати не хотів. «Може, до іншої церкви підуть чи просто не перетнемося», – сподівався.

У суботу надвечір перевірив дирчик, вдягнув світлу картату сорочку, що Майка її вибрала, осідлали моторолер – гайда на Прилуки. Залишили дирчик неподалік храму на вулиці Шевченка.

– Толю… Мені тут подобається, – натхненно усміхалася Майка. Тримала хлопця за руку, крутила голівкою: цікаво… Людей хмара до храму суне, і храм – не збрехав Троянов – величний, високий. Білий, з п’ятьма банями. Здалеку на родину білих грибів, що вони попритулялися один до одного, схожий.

У юрбі вірян підійшли ближче до храму.

– Отепер маємо стояти тут кілька годин, поки службу відслужать, – буркнув Горох. – Паски святити тільки після служби будуть.

– Усередину ходімо. Хіба ми стільки проїхали, аби біля церкви постояти? Я хочу службу послухати. Ніколи на великодній службі не була.

– Маню, там людей… Задихнешся. І дирчик стерегти треба. Тут босоти вистачає.

– Може, я сама?

– Ні… – насупився. – Сама не підеш. Заштовхають. Де я тебе потім шукатиму?

Людей у Свято-Преображенський собор набилося – ворухнутися несила. Майку затисло між поважною літньою жіночкою в білій хустині й чоловіком років тридцяти з маленькою дитинкою на руках. Маляті – не більше від трьох рочків: вередувало, схлипувало, просилося додому, на мить відволікалося на церковні співи, знову дригало ніжками: додому, додому. І все тими ніжками Майку по плечу. Чоловік червонів, пошепки вибачався, намагався втримати ніжки маляти, та воно ще більше вередувало.