На запах м’яса - Дашвар Люко - Страница 59

– Усі гроші за дирчик віддав? – здивувався Серьога.

– Та зароблю ще, – усміхнувся Горох. На дирчик скочив, гайнув у Капулетці.

Спочатку хотів одразу до Мані мчати, бо скучив страшенно, та на календарі – двадцять дев’яте березня, а в Гороха фантазія розігралася: з’явитися першого квітня, у день дурнів, сміху й розіграшів. Сказати дівчині: «Дирчик тобі купив!» Ну, не повірить же. Сірі очі стануть великими й прозорими, як два озера. Брови зведе, фиркне…

Повернув до прабабчиної хати. Загнав моторолер на подвір’я, та поява в тихих Капулетцях новенького блискучого синього скутера не минулася непоміченою. До Тольчиного двору підтягнулися Реп’ях із Галаганом, сусідський дід причалапав, Полкан заглянув.

– Ну! І куди ти на ньому їздитимеш? – спитав.

– А чого? Діло хороше, – підтримав хлопця Реп’ях. – Он я скоро свою «Волгу» на колеса поставлю. Теж синьою буде.

– Ти мені дивись, – попередив Гороха дільничний. – Спіймаю п’яним за кермом – віддаш мені свій апарат. Замість штрафу.

– Не діждетеся! – сказав Горох.

– Ну, раз так – наливай!

От і добре, що на календарі тільки двадцять дев’яте березня, бо квасити довелося добру добу. Почали потроху, розговорилися, збігали до Реп’яхової Томи в магазин по горілку, знову випили… Під ранок мужики розбрелися по домівках, та тридцятого вдень Галаган повернувся…

– Оце йшов до кролятника й згадав: учора щось таке важливе в тебе спитати хотів… – насупив мордяку. – Ти часом не пам’ятаєш?

Толька знизав плечима й знову налив.

Галагана розвезло немилосердно. Хильнув чарочку, щоку кулаком підпер.

– А я ж полковник… – зізнався кульгавому. – Ти зрозумів? Предки мої, виявляється, усім цим краєм верховодили.

– Давно? – спитав Горох.

– Та геть недавно! Куди все поділося?… Коні, козаки… От і ти… Якого ти біса дирчик купив? Ні, щоби коня…

– А ви самі…

– А я кролів заб’ю… Буде кінь! Що ті ваші сині залізяки? Хіба болотом проїдуть? А мій кінь – всюдихід! І болотом, і ямами, і попливе, як треба… От побачиш! – запевнив.

– Нащо вам у болота? – Горох хоч і пив удвічі менше за полковника, та і його розвезло.

– То я так… Образно! От, приміром, на Лупин хутір захочеться, а потічок розіллється, міст знесе – і що? Жопа!

– Краще вже міст новий побудувати, аніж коня мордувати. Коню… йому теж непереливки болото місити, – проварнякав Горох.

– От не розумієш ти, Только! Одразу видно – не козак. Кінь – засіб пересування з такою історією, будь-який «мерседес» заглухне від заздрості. Якби мій кінь був літаком – місця б живого на ньому не лишилося: самі зірочки! І живий… Втямив? Жива істота. От, приміром, приїжджають на Лупин хутір двоє… Один на синьому дирчику, другий на коні… І на кого дівка гляне?

– І дався вам той Лупин хутір, – сказав Горох.

– Та мені він – до сраки. То я так… Образно. А от ти… Ти б сходив. Не годиться такому хлопцеві самому в хаті сидіти. Ще подумають, що ти цей… пєдік.

– Може, вам, дядьку Миколо, уже не наливати? – насупився Толька.

– О! Заговорив він як… Із полковником! Та ти мене слухай, не репетуй! На Лупиному хуторі є одна така… Усі до неї ходять.

– Що за така?

– А та, що їй кум Петро хату продав!

– Майя?

– І ти її знаєш?

– Вам яке діло. Кажіть, хто там до неї ходить?

– Та всі! І я! І Петро Реп’ях! У будь-який час. Чоботом у двері: «Ану, відчиняй!»

– Ну?! А далі що?

Галаган рукою махнув: мовляв, та досить про баб.

– Наливай! – наказав.

Толька брови звів, ухопив полковника за комір, висмикнув з-за столу.

– А далі що? – запитав хижо. – Бо я від Різдва від тої Мані не відходжу! Усе хвора лежить, ніяк докупи себе не збере. І щось я там вас із дядьком Петром не бачив. Брешеш, полковнику?!

Був би на місці Галагана хтось більш урівноважений, швидко б пожежу загасили. А Галаган без бою ніколи не здавався. Відштовхнув кульгавого, ухопив пательню, як шаблюку, замахнувся – як дасть Горохові по маківці.

– Я брешу? А от тобі, сученятко!

У Тольки перед очима попливло. Хитнувся. Упав на стілець.

– Блін… – проварнякав розгублено. – Кажу ж – брешете!

Галаган виматюкався, мов візерунків намалював, замахнувся вдруге. Якби вчасно кум Реп’ях не підскочив – хтозна, чим би діло закінчилося.

– Куме, стій! – Петро відібрав у Галагана пательню, всадив на лаву напроти Гороха. – Що це ви тут влаштували?

– Наливай! – кивнув Галаган. – Толька не вірить, що ми з тобою на Лупиному хуторі у вікні голу дівку бачили!

– Не ми, а ти… – буркнув Реп’ях. На Гороха зиркнув. – А тобі чого пече?

– Живу я з нею. – Горох захитався, замотиляв башкою. – Ще із зими.

– Не брешеш? – очуняв Галаган.

– Та правда…

– От, швайка! – засмутився полковник. – Усіх без коняки обскакав! І де тепер кумові лікуватися?

– Про що це ви? – геть заплутався Горох.

– Пусте, – усміхнувся Реп’ях, штовхонув хлопця в плече. – То як? І ти тепер із парою?

– Та нібито…

– От і дякуй мені, – сказав Петро. – Не купила б у мене хату, де б ти її зустрів?

– Слухайте… Другий день усім дякую – уже в горлянку та горілка не лізе, – пожалівся Горох.

Як же добре, що до першого квітня ще доба. Відіспався, протверезів, картоплю в землю вкинув, півмішка із собою на Лупин хутір зібрав. Першого квітня зі світанком рушив до Майки. Тяг на собі новенький дирчик через хиткий місток, думав: дійсно, треба б міст підремонтувати…

Коли до хутора під’їжджав, зметикував: «Маня почує звук двигуна, визирне – і пропав сюрприз». Заглушив двигун, покотив моторолер вуличкою. Залишив дирчик біля ґанку, увійшов тихо.

Майка спала, та Горох розхвилювався не від вигляду сплячої дівчини, хоч завжди заводився з півоберта саме тоді, коли бачив заплющені очі, відкриті вуста, чув рівне спокійне дихання. Маня змінилася так разюче, наче не тринадцять днів тому розлучилися – рік, не менше. Засмагла, як чорт: невже на городі всі дні протовклася? Визирнув у вікно – так і є! Розсада помідорна стирчить, хоч будь-хто з місцевих сказав би: «Зарано!» Грядки влаштувала, посередині клумбу утворила, на ній зелені паростки квітів якихось. Чудна! А картоплю де садити? У квітнику попід хатою?

Присів на край тапчана. Роздивлявся знічено.

– Сонце… – прошепотів і сам злякався. Наче не можна. Табу.

Майка не чула. Спала солодко, і щоби скинути раптове хвилювання, Горох попхався на город у своїх почуттях розбиратися. Віднайшов незасіяну ділянку, узяв лопату, почав картоплю в землю кидати. «Та ні… – думав. – Сонце одне. Нащо собі брехати? А Маня… То інше. Маня зцілила… Жити хочеться…»

З картоплею розібрався за пару годин, до кімнати зазирнув – спить. Та так солодко, як дитинка. Усміхнувся, пішов до малої кімнатки, викотив на двір велику діжу, що Майка все мріяла в ній ванну собі зробити, та по морозу хіба діжу вичистиш?

Наносив води з колодязя, з усіма Майчиними сусідами привітався, подякував, що із запитаннями не причепилися, заходився діжу драїти. Два відра бруду відшкрябав, боком діжу поклав, щоби скорше сохла, пішов до кімнати, і вже нетерплячка: «Та скільки можна спати?!»

Тільки вмостився на ряднинці біля печі, Майка розплющила очі, сіла на тапчані.

– Толю?…

– Маню, ну ти байбачиха.

Майка не простягнула до хлопця рученята, як зазвичай, не простогнала: «Ходи до мене…» Відкинула ковдру, спустила голі ніжки з тапчана, пішла до хлопця. Присіла біля нього навпочіпки, в очі глянула. От нібито така, як раніше, а нібито й інша. На щоках рум’янець, не жовта-бліда. Очі нові… Нові – сяють.

– Город тобі на користь пішов, – усміхнувся хлопець. – Така стала… красива.

– До ста років житиму, – відповіла серйозно. – Шкода, не побачиш. На три роки раніше за мене помреш.

– Я не проти, – кивнув. – А що робила, поки мене не було?

– Яйце крукове з’їла, – сказала Майка. Відкинула з лоба русяве пасмо волосся: посередині лоба – синя ямка. – Крук ударив. – Торкнулася пальцем відмітини. – Назавжди лишиться, бо інше вже попроходило.