На запах м’яса - Дашвар Люко - Страница 51

– Маю грошей трохи, – відказав Горох.

– Трохи – то не рахується, – насупився Козлюк. – Як не заробляєш, грошики швидко скінчаться. Накупив мотлоху всякого… Меблі шкіряні, колонни якісь дурні…

– Юля схотіла…

– Так! Слухай мене уважно. – Козлюк налив, склянку підняв. – У Козлюків ніколи жінка не верховодила. А ти тепер наш – Козлюк. Юля хай собі своїм займається – дитинку народить, няньчитиметься. А ти хлопець дорослий, самостійний, роботящий – заробляти маєш! Скільки там у тебе від Норвегії залишилося?

– Та ще тисяч десять…

– Е-е-е… Копійки! – Козлюк випив, хлібом занюхав. – Нічого… Ми, Козлюки, один одного в біді не кидаємо. Брати мої до Італії їдуть на заробітки. До одного грека-підрядника. Гарні об’єкти для будівництва знаходить, гроші непогані платить… З ними поїдеш!

– А Юля? – Горох навіть зрадів, бо щось сімейне життя всі сили висмоктало.

– А що Юля? Мати поряд, тітки-баби є. І твоя матір допоможе, як знадобиться. Чого тобі біля неї сидіти? Народжувати замість неї будеш?

– Певно, засмутиться…

– А то корисно! Зате зустріне з радістю. Давай! Збирайся. Документи оформити допоможемо. А за Юлю не хвилюйся – ми тут за нею наглянемо.

У грудні вагітна Юлька ридма ридала, висіла в Гороха на шиї – проводжала до Італії, прощалася. Певно, батькову вдачу добре знала, бо просила чоловіка залишити грошей, хоч тато Козлюк пообіцяв піклуватися про доньку вісім місяців, поки зять будуватиме хати в Італії. Горох тихцем зняв із рахунку останні десять тисяч євро, попросив дружину економити, бо ще невідомо, що заробить, а більше грошей немає. Юлька кивала, плакала, кляла батька, що він усе життя нею командував і зараз продовжує. Сказала, що сина Денисом назве, а якщо дівчинка народиться, то тільки Лаурою, щоби на всі Прилуки тільки одна Лаура була. Просила з Італії щомісяця передачки їй слати – ось список. Під номером першим – вії накладні й черевички на шпильці. Наостанок поцілувала й сказала, щоби обручку вдома залишив, бо ще загубить.

За тиждень бригада з п’ятьох українців-заробітчан – двоє вінничан, двоє братів тата Козлюка і його зять Горох – мружила очі під теплим зимовим сонцем на півдні Сицилії, у провінції Рагуза – до Тунісу доплюнути можна. Метушливий грек Дімітріос Катракіс, що він зустрів бригаду ще в Римі й тепер супроводжував до пункту призначення, трохи базікав по-нашому.

– Будуємо склад для фермера. Оливки переробляє. Ойл! Житло безплатне. Харч ваш. Вода буде.

«Та то рай», – подумав Горох, згадуючи сувору бурову платформу в Північному морі. А тут… Об’єкт, що його підрядилися споруджувати роботящі українці, розташовувався в зеленій долині поряд з оливковими гаями й обійстям фермера – в один бік двадцять кілометрів до старовинного міста Рагуза, в інший – п’ять кілометрів до Середземного моря. Сонце світить, і взимку тепло, красоти такі навкруги – добре, що в Гороховому мобільному камера є.

Та на відміну від офіційної, чітко регламентованої й соціально забезпеченої роботи в Норвегії, нелегальна італійська каторга нагадувала пекло. Ніхто тут і не думав зупинятися на обіди й перерви для відпочинку. Починали горбатитися зі сходом сонця, падали у вагончика поряд із будівництвом, коли власні руки в темряві роздивитися на могли.

– Бо то гроші, гроші… – казав Козлюків старший брат Василь. – Фермер, сука, вимагає, щоби один вихідний влаштовували. І що нам цілий вільний день робити? Ми сюди не відпочивати приїхали.

– На харч треба менше витрачати, – підтримував Козлюків молодший брат Іван.

Харчувалися самі – по черзі варили на електричній плитці супи з пакетиків і макарони. Відсипалися у вонючому від поту вагончику, коли прискіпливий італієць вимагав, щоби трударі брали неоплачуваний вихідний день.

В один із таких днів Толя попросив у робітника з ферми велосипед, залишив йому п’ять євро застави, поїхав до моря, бо ж сором бути поряд і не скупатися. Грек Катракіс, що він суворо контролював темпи зведення об’єкта і якість робіт, пояснив хлопцеві: зараз не сезон, відпочивальників мало, можна знайти живописну бухту з прозорою блакитною водою, хоча море холодне, градусів п’ятнадцять.

– Це ти в Північному не хлюпався, – усміхнувся тоді Толя.

Дорога забрала годину. Горох ще здалеку почув, як ворушиться море, у лице подув прохолодний солоний вітерець. Крутив педалі, радість прийшла – а він-то ніколи в морі й не купався. Он воно як! Покрученою поміж скель стежкою вирулив до крутого обриву, став на самому краю: ліворуч поміж скель кам’яні сходи – до берега спуститися можна, праворуч вдалині невеличке містечко в бухті.

Роззирнувся – нікого. Сховав чужий велосипед поміж кущів, спустився до моря.

– Блін, кльово… – усміхнувся.

Роззувся, пішов у прибій. А море не тепле. Одразу дрижаки беруть. Та нічого… Їм ще тут довго мордуватися, встигне ще наплескатися. Кинув погляд до обрію й занімів – посеред хвиль смішним поплавком то виринала, то зникала людська голова: хтось дурний і легковажний плив собі все далі й далі від берега.

– Ну… – Знизав плечима. А що має робити?

Присів на камінь, роздивлявся море й навколишні скелі зі щирим захватом, а серце не на місці: цікаво, довго те нещастя в холодній воді бовтатиметься? Потоне ж!

Підвівся, напружив очі, вдивлявся у хвилі – не видно голови!

– Дідько… – Забігав берегом.

Зупинився, роздягнувся до трусів.

– І що я зроблю? Мертву людину в морі шукатиму?… – Потягся до штанів, зиркнув на хвилі – ніби виринув хтось, біла крапка на синьому.

Кинув штани на пісок, побіг у воду – холодні хвилі остудили за мить.

– Та нічого… – Пірнув, випірнув – у лице хвиля. Наковтався солоної води, поплив: нічого, нічого…

Метрів двадцять подолав – забув, що рятівник, мать твою! Ногу звело судомою, зойкнув від болю.

– Дідько… – Бовтався на одному місці, намагався рукою дотягнутися до нерухомої ноги, щипав щосили, бо чув – допомагає.

А не той випадок – ногу викручував гострий біль, до берега – як до рідної України. Безпорадно лупив руками по воді, намагаючись залишитися на поверхні, коли поряд виникла та сама голова, заради якої Горох у море кинувся, – чорноока дівчина в білій гумовій шапочці пливла до берега, побачила Гороха. Ухопила за солом’яний чуб, потягла до спасіння. Лопотіла щось італійською – відпустила хлопцеве волосся лише тоді, коли Горох відчув, як живіт по піску ялозить.

Відійшла на крок, жестикулювала яскраво, дзвінким голосом доводила щось Горохові, указувала на море. Махнула рукою, пішла до скель – біла гумова шапочка, чорний купальник.

– Синьйоро… Дякую… – врешті вимовив хлопець.

Дівчина зупинилася. Обернулася до Гороха здивовано. Стягнула з голови білу гумову шапочку – по плечах розсипалося чорне кучеряве волося.

– Ти звідки? – спитала чистісінькою українською.

– З Прилук… – Горох сидів на піску, масажував занімілу ногу – судома послабшала, та ще не відпускала. Зиркнув на дівчину здивовано.

– З Прилук?! – Розсміялася, пішла до хлопця, сіла поряд у пісок. – І я з Прилук! І де б ще двоє з Прилук зустрілися?! Заробітчанин?

– Так…

– І я. Тебе як звати?

– Толя…

– А я Соломія.

– Змерзнеш, Соломіє, – буркнув Горох, бо така халепа – поліз у море чуже життя рятувати, а його самого рятувати довелося.

Дівчина усміхнулася весело, підвелася, побігла до скель. Горох побачив на великому пласкому камені яскраву сумку. Дівчина дістала із сумки рушник і одяг, сховалася за скелі – за хвилину визирнула вже у футболці, легкій курточці й джинсах. Викручувала купальник, гукала Горохові.

– Чого стоїш, земляче? Вдягайся! Тільки труси мокрі зніми. Під джинсами однаково не видно, чи є вони на тобі.

За десять хвилин уже дерлися кам’яними сходами нагору, Соломія торохтіла весело:

– А чого ти взимку в море поліз?

– Думав, ти тонеш…

– Я?! Та я риба!

– Звідки ж я знав? Я думав: узимку тільки місцеві наважуються…

– Ой, не сміши. Холодне море не для сицилійців. А ти давно тут?