На запах м’яса - Дашвар Люко - Страница 46

– За три куплю! – гарячково видихнула незнайомому дядькові на тому кінці дроту. – Якщо до Різдва…

Кинула трубку, впала на підлогу – мацала-мацала під диваном: де та Вітчина схованка?! Тільки б знайти! Зопріла, знесилилася, живіт розболівся – лягти б! – та Майка вперто продовжувала обстежувати диван. Врешті здогадалася подивитися під дерев’яним бильцем. Джекпот! Витягла стару косметичку, перерахувала – три тисячі баксів.

– Тільки б дядько погодився! – Тремтіла од незрозумілих, істеричних почуттів. Обережно поклала гроші в схованку, впала на крісло – перед очима біла хатка.

Вітка одразу помітила зміни в поведінці подруги: пожвавішала, ковтала пігулки, ішла кудись, Вітку із собою не кликала.

– Тобі краще?

– Печива купила. «Зоологічного». Захотілося.

– То їж!

– Згодом…

– Гілю… Тобі краще? – Вітка підійшла ближче до Майки, в очі заглядала. – Блін! Приємно дивитися! Може, з нами в Карпати?

– Ні, що ти… Я тут… Можна? Я… не вішатимуся.

– А я ж тобі казала… Минеться! – усміхнулася Вітка.

– Ви їдете… коли?

– Другого січня. Дев’ятого повернемося.

– Круто! – Майка напружилася, не витримала – кинула розгублений погляд на диван. Хоч би Вітка гроші не забрала!

– Дзвонитиму тобі щодня.

– Не переймайся. Я в нормі.

– Та щось ти аж занадто в нормі, – сказала Вітка. – Наркоту якусь стала пити?

– Ні…

– Не бреши! Бігаєш кудись. Очі блищать, смикаєшся.

Майка впала на крісло, відвернулася. «Їдь, їдь, їдь!» – бісилася подумки.

Другого січня Вітка рвонула в Карпати. За два дні Майка спустошила Вітчину косметичку й купила хату в Капулетцях. Ще за три дні запхала в рюкзак свої речі і вийшла з Вітчиної квартири на Воскресенці. Посеред кімнати лишилося розкладене крісло, порожні Майчина сумка й Вітчина косметичка.

Записки не лишала: хіба мертві перед живими вибачаються?…

4

В останні дні лютого Лупин хутір занесло по вікна – з теплого тапчана Майка бачила, як від важкого мокрого снігу ламалися гілки старих груш, падали на огорожу. Огорожа похилилася – і крукові не сісти: завалиться разом із нею. Кружляв над Майчиним обійстям, крукав роздратовано. Врешті знайшов місце – опустився на грушу, на уламки шиферу поміж гілок, що вони слугували дахом Ісусу і Богоматері. Сидів над іконами, крутив головою, оцінював ситуацію блискучим чорним оком. А ситуація геть без кольору. Як той сніг.

– Може, лікаря з Добриків покликати? – Горох не відходив від дівчини: здійснив спробу втечі, повернувся добровільно, сам собі наказав: «Хай одужає, потім розберемося».

Та Майка ніяк не оклигувала. Температура нормальна, не кашляє вже, але й не підводиться. Лежить на тапчані – як та нитка, годі й питати, чи здорова, – тане.

– Ти – мої ліки, – одне йому. Ох, божевільна, трясця матері… І така халепа – як прошепоче оте: «Ти – мої ліки», Горохові тієї ж миті одне жадання – як псові на сучку… Що за маячня?… «Цілитель», твою наліво…

– Та добре… – бурмоче знічено. – Але лікаря б однаково покликати…

– Нащо? Сніг розтане – я встану, – відказує Майка. – От побачиш…

Першого березня – почув Бог Горохові мордування – сніг розтанув: сонце як продралося крізь хмари, так і зависло над Лупиним хутором, ніби його хто гвіздками до небес прибив. На ніч божа рука закривала важку чорну завісу, а зранку – блим! – знову сонце сяє, тепло несе. Пташки розцвірінчалися – за різноголосим галасом крукання не розчути.

– Весна… – Майка сиділа на ґанку, підставляла під сонце бліде лице.

– Мань… Ти як? – Толя примостився поруч, дивився на дівчину з підозрою: то плаче, то скаче, як її зрозуміти?

– Два місяці вже на хуторі… – відповіла. – Іду на рекорд. Весна…

– Мені в Капулетці треба, – попросився Горох. – Робота є… Дах підремонтувати. Зароблю трохи. Для нас…

Майка глянула на кульгавого збентежено.

– Та добре… – відповіла Толиними словами.

– Харчі… Є все. Ти їж хоч щось. Бо то дурне: готуємо й викидаємо, готуємо й викидаємо – хоч свиню заводь. Круки он… привчилися. Зранку сидять, очікують.

– Та добре, – повторила Майка.

– І топи… Не сиди в морозі.

– Весна ж… – усміхнулася.

– Топитимеш?

– А ти надовго?

– З тиждень із тим дахом колупатимуся.

– Топитиму.

І хоч Тольчине серце віщувало – утне щось! – зібрався, поїхав, бо вже останні гроші на ту Маню витратив, а треба ж і далі якось жити.

Майка наїлася пігулок – тинялася двором, наче вперше його бачила: без снігу таке все незнайоме, нове. Онде під уламками господарського двору, що він увесь на дрова пішов, сухий хміль обплів і кущі, і дерева. А кущі – та це ж малина! Під старими грушами здичавіла полуниця зелене листя розправила, виноград під хатою. На городі, що він на луг дивиться, під сухим коричневим бадиллям зелений килим ніжний. Чи бадилля повиривати?

– Привіт, Ілюзіє…

Санджив іде двором, як власним. От нема їм тут парканів – усюди люди…

– Город розчищаєш?

– Щось буде… – Майка знизує плечима, дивиться на невелику купу сухого бур’яну під ногами: легко висмикується. Так легко, що в серці проростає надія: картоплю посадити… Чи квіти… Чи щось таке, щоби воно аж на осінь вродило. І дочекатися… Зібрати восени врожай… Уже третій місяць після втечі жива…

– Я з проханням до тебе. – Санджив стає поряд із Майкою, дере сухий бур’ян із землі. – Хауса мого зможеш нагодувати?

Звучить, як знущання!

– Чим? Власними грудьми?

Санджив усміхається іронічно.

– Риби у ставку наловив.

– На твоєму боці вулиці сусідів повно. Троянов, Уляна…

– Уляна в Київ свічки повезла. Валерій Михайлович уже тиждень на конференції в Харкові. І мені треба від’їхати.

– Куди? В інші виміри?

Санджив не дратується, рве бур’ян.

– У Трахтемирів…

– Що там?

– Місце сили…

– Заслаб?

– Друзі збираються. І я не проти підживитися. – Санджив дивиться на Майку. – То як?

– Я до твого чудовиська й підійти побоюся.

– Лишу рибу для нього в сараї на поличці. Щоби миші не дісталися. Відчиниш двері, поставиш миску з рибою в коридорчику. Тільки двері не забудь зачинити, бо Хаус кинеться мене шукати.

– Серйозно?

– Так. Коли я вдома, Хаус живе своїм життям, полює на подвір’ї, на луках, а коли їду… кидається навздогін. Уже було…

– Це я сама-самісінька на ввесь хутір лишаюся? – врешті допетрала Майка.

– Тебе оповиватимуть мої добрі думки, – заспокоїв Санджив.

До сутінків Майка товклася на городі, та що нижче сонце схиляло голівку обрію на плече, то менше сподівалася на ефемерну Сандживову підтримку. До хати ноги не несли – з городу все навкруги видно, а з вікна що? Підкрадеться злодюжка якийсь – кричи не кричи – заріже! Страх сили забрав. У животі – камінь.

– Пігулку… – Попленталася до хати, роззиралася: нікого?

Нікого. Витягла з рюкзака целофановий пакет із ліками, мало не розревлася, бо – пастка! – у пакеті тільки порожні упаковки від пігулок. Блін… Блін! Могла б Уляну попросити пігулки привезти, Толю, Санджива… І Троянова. Кинулася Горохові дзвонити: ні фіга, «абонент поза зоною». А інших телефонів у Майки немає.

– Дідько! Не хочу… – Розшматувала пакет, упала на тапчан.

Аж під вікном – хрусь. Як підскочила – і про живіт забула.

– Хто там?! – гукнула в чорну ніч.

Нікого. Ухопила ніж, посунула надвір.

– Хто тут?! – Трусилася, вдивлялася в темряву. – Гей! Чуєте?

Обійшла хату, вийшла на доріжку – навпроти темні вікна Уляниної хати, Троянова, Санджива. Сусідських обійсть не видно – ніч надто темна. Та вони там, є… Для ілюзорного спокою вистачало одного – бачити світло в тих вікнах.

Посунула на інший бік вулиці. Дійшла до Сандживової хати: у Сашка переночує. З Хаусом! Який ідіот наважиться в клітку з хижою дикою кішкою ввійти? А Майка з тварюкою якось до ранку перетовчеться. Риби побільше взяти, хай жере, вона ж екологічно чиста. Ліхтарик, дурепа, забула, та повертатися не стала – страшно. Навпомацки знайшла в сараї рибу, півгодини шукала ключ від Сандживової оселі, який він лишив під виноградом, загубила ніж…