На запах м’яса - Дашвар Люко - Страница 40

– Ви не розчули? Ось УЗД! Лікар написав – новоутворення! – кричить Майка, сама впивається поглядом у чорний знімок: де та біда?

– Розберемося! Куди вони тебе направили? До міської? До обласної поїдеш! У мене там знайомі.

– Не поїду! Лікарка сказала – спочатку біопсію зробити. Щоби з нею до онколога. Шістсот гривень треба.

– Нащо? – обурюється Луцик.

– На біопсію… Ось! Лікарка адресу приватної клініки дала.

– А ти їх слухай більше! Їм аби гроші висмоктувати. Ганятимуть по колу, – сердиться Луцик. – Кажу ж – до обласної поїдеш! Безкоштовно там усе зроблять – і біопсію, і МРТ, і все, що треба! Домовлюся! Покладуть у стаціонар, обстежать… Усе буде добре! Молода ще… помирати!

Майка розгублено дивиться на маму. Мама мовчить – зціпила долоні, заклякла, зблідла.

– Мамо…

– Я з тобою завтра поїду, – Мама забуває виглядати оптимістично, очі вологі. – А нині… у нас лишайся. Правда ж, Григорію Івановичу?

Луцик зітхає, киває роздратовано: а куди ж хвости подіти? Усі наші…

На тісну кухоньку мама перетягує з кімнати вузеньке крісло, розкладає його для Майки – сидить поряд, гладить доню по руці – усе добре…

– З тобою посиджу, поспи…

– Мамо… А раптом запізно?

– Не може того бути. Ти ж чула? Григорій Іванович сказав: у нього знайомі в тій лікарні… І платити не треба… Ти спи. Щоби ми завтра із самого рання…

Не вийшло! Ні зрання, ані пізніше. Майка збожеволіла від страхів – скрутилася на кріслі, притискала руки до живота.

– Не можу встати! Боюся… Болить!

– До вчора бігала – нічого не боліло?! А за день враз помираєш? – Луцик не церемонився. – То істерика, а не рак! Ану! Узяла себе в руки і вперед!

– Не можу…

Луцик плюнув, попхався до свого міністерства, наказав перед тим Надюсі привести Майку до тями, бо… двічі потрібних людей не турбуватиме! Це ж ганьба: він за Майку проситиме, а вона не прийде!

Мама сльозами вмилася, поки вмовила доньку на ноги зіп’ятися і вже робити щось. Надвечір, коли ранні листопадові сутінки вкрили місто сірим, Майка врешті сіла на кріслі.

– До гуртожитку поїду, – прошепотіла тьмяно. – Речі зберу… Для лікарні. Переночую. Завтра зранку на роботу зайду… Попереджу…

– З тобою поїхати? – обережно спитала мама.

– Не треба. Ти мене завтра… біля лікарні чекай. Де вона, та лікарня?

– Зараз гляну. Григорій Іванович адресу записав… – Мама знайшла клаптик паперу. – Багговутівська, один. Обласний онкологічний диспансер. Знайдеш?

Так – кивнула.

– Аборт зробила? – Руслана увійшла до гуртожитської кімнати, побачила тьмяну Майку на ліжку, злякалася, кинула сумку, присіла поряд. – Гілочко… Ну… Усе позаду. Тримайся. А я з іспанської. Колег твоїх бачила. Кажуть – на роботі сьогодні не була. Я одразу зрозуміла… Зле було?…

– Ти про що? – Майка дивиться крізь Руслану, відчуває, як усередині розгорається дикий, невтримний гнів.

Руслана супиться роздратовано, знизує плечима.

– Я з добрим словом! А ти чого? Завинила я тобі щось?

– Я завтра в онкологічний диспансер лягаю.

Русьчині брови злітають від здивування, та Майка помічає інше – Руслана мимоволі підводиться, сідає подалі, ніби від Майки тхне страшним заразним горем.

– А… що трапилося? Чому… так терміново?

Майка мовчить. Майці здається: ще слово – і вона вибухне. Впаде на підлогу, дриґатиме ногами по завжди чистому лінолеуму, кричатиме: «Сука… Сука! Ненавиджу!»

Руська ніби чує.

– Добре… Потім поговоримо…

– Пішла ти…

Вирва не відповідає, лишає Майці розкіш останнього слова. Вимикає світло, довго крутиться на ліжку, та сон бере своє – уже хропе тихенько…

Майка не спить – думок нема. У мізках застигла сира каша – ніколи не звариться, ніколи… Прикладає руки до живота, усе мацає, прислухається – де біль?… Зараз нема. Виходить, пухлина не завжди болить? Але ж вона є… І дитинка там, усередині, приречена… За що?…

Врешті підводиться з ліжка – якого лежати? Однаково не засне. Вмикає світло. Сідає за стіл, дивиться у вікно. Руська прокидається від яскравої лампи.

– Совість маєш?! – спросоння.

– Ні…

Руська згадує Майчину новину. Уже оговталася – зібрала мізки докупи, вгамувала тваринний страх. Спостерігає за сусідкою з ліжка. Навіює, як самій здається, переконливо й логічно:

– Я б ніколи не здалася. Боролася б… А ти вже змирилася. Не розумію. Ти не сама. Довірся і повір. І не смикайся. Ти ще й не лікувалася, а вже… Куди тобі завтра треба? Я з тобою піду.

– Навіщо?

– Просто так.

– Не треба.

– Майє… Ти розкажи. Що в тебе?

– Пухлина. У матці.

Руська врешті сповзає з ліжка, сідає біля Майки, обнімає її.

– Усе, що нас не вбиває…

– Так мене вб’є…

– Сама себе вбиваєш! – Русланин голос набирає звичної твердості. – Та лягай уже! Що висиджуєш? Страхів наганяєш? Так ти і до лікарні не дійдеш. Кінчай уже мордуватися. Зарано!

– Пішла ти… – затято шепоче Майка.

Вирва не йде. Крутиться поряд, врешті питає обережно:

– А… дитина?…

Майка відсахується, дивиться на Руслану з ненавистю:

– Ти все Андрієві розповіла! Знаю! Що? Дочекатися не можеш, поки я…

– У тебе дах поїхав! – відрізає Руслана, падає на ліжко, заплющує очі. – Світло вимкни!

Майка не чує, їсть Вирву злими очима.

– Розповіла, зізнайся! Що він тобі сказав? Що покине мене?

– Я попереджала… Андрій гидує людьми, які звалюють на нього свої проблеми, – відповідає Руслана, не розплющуючи очей.

– Так у мене не проблеми! – кричить Майка, аж захлинається. – У мене біда! У мене всередин життя і смерть! Дитинка й пухлина! Вб’є мене! І дитя! А він… покинув мене?!

– Світло вимкни! – цідить Вирва.

Лампа так і блимає до ранку, та Майка не помічає: увіп’ялася поглядом у жовтий кущ за вікном, сльози рясним дощем – скільки живуть кущі? Он горобці його окупували цілим табором – скільки живуть горобці? Он кіт дременув під кущ – скільки живуть коти? А он вонюча баба-волоцюжка пляшки під кущем збирає – і вона житиме, коли Майки вже не буде?

О восьмій подзвонила мама.

– Доню, я в лікарні. Тут стільки людей… – голос слабкий, певно, теж не заснула. – Ти… все роби, як планувала, а я чергу займу… Паспорт прихопи обов’язково. І гроші, які маєш… Я взяла, що було, але…

– Добре…

– Як сюди їхатимеш, зателефонуй.

– А Луцик уже домовився?…

– Певно. Десь тут. Ми разом приїхали. Григорій Іванович пішов до лікаря знайомого, а я чергу зайняла…

– Добре…

Майка вдягається повільно, наче й сама не розуміє, навіщо те робить. Руслана встигає вмитися, причепуритися, зібрати сумку. Спостерігає за Майкою насторожено.

– З тобою в «Гібралтар» піду. Хворостючці книжку віддам, – вимовляє врешті.

– Як хочеш…

– Слухай, ну тримайся! Візьми мій мр3-плеєр. На! Леді Гага, ще щось… Ну! Гілочка! Давай уже! Виповзай із депресухи. Сама ж потім над собою потішатимешся. От побачиш! Скажеш: «Блін, якою я була дурепою».

– Давай. – Майка вішає на шию Русланин плеєр, затикає вуха навушниками. Те, що треба! Леді Гага – фігня! Тільки б не чути їх усіх…

Руслана ще щось говорить, та Майка вже врятована. Дивиться крізь Руську, у вухах шаленіє леді Гага.

Навушники зняла в «Гібралтарі». У кабінеті начальника відділу.

– Доброго дня, Майє, – витриманий Нестор Слободяник ледь приховує невдоволення. Ситуація виходить з-під контролю. Звичайно, він не може не враховувати того, що ця дівчина має якісь не зовсім зрозумілі стосунки з хазяїном, але всьому є край. Тут не конторка провінційна! «Гібралтар» – компанія національного масштабу! Спеціалісти в черги вишиковуються, коли тут з’являються вакансії, і щоби хтось, навіть із топ-менеджменту, дозволив собі просто так, без пояснень і попереджень, не з’явитися на робочому місці… А ця шмаркачка дозволяє собі! І з кого шеф спитає? З нього! З Нестора Слободяника!

– Мене до онкологічної лікарні кладуть, – спустошено повідомляє Майка.