На запах м’яса - Дашвар Люко - Страница 38

– Вони… були щасливі?

– Фауст звабив набожну дівчину. Вона народила позашлюбне дитя, за те її засудили на смерть.

– Жах…

– Годі, Рито. Ми ж не в Середньовіччі… – цілує Майку в очі. – Поспи… До роботи ще є пара годин.

– Прокинуся… А тебе нема.

– Тоді чекай на СМС, – відповідає без іронії.

Так просто – жити, дихати, колупатися з тими сертифікатами, битися над іспанською, тихцем класти в кишеню викладача черговий хабар, не помічати холодного Русьчиного погляду, бо знати – усе те околиці головної події дня: мобільний маякне – СМС… «Сьогодні до Славка. Чекатимеш, Рито?»

Славко – хірург. Дужий чолов’яга під сороковник із сильними руками. У вільний час малює чудернацькі натюрморти в майстерні на Ярославовому Валу, збирає там таких же затятих, як сам, прихильників лівої ідеї і Троцького, полюбляє міцні напої, тверезі розмови й дружину Богданку, що вона ходить у чорному.

– Чому ви увесь час мовчите? – питає Майку, коли вони з Андрієм приїжджають на дружні зібрання, де іноді суперечки про реальні перспективи соціальних змін у планетарному масштабі переростають у непримиренні інтелектуальні битви. – Не маєте думки?

– Хочу зрозуміти спочатку… – відповідає Майка. – …Що є головним. У чому м’ясо.

– Головне те, за що ви ладні померти! – стверджує Славко. – Ви б померли за можливість мати… «мерседес»?… Чи за те, щоби власним тілом перекрити наркотрафік з Афганістану? Чи за те, щоби повесні бурульки не вбивали перехожих?…

Майка тихцем косує на Андрія – хіба вона винна, що всі вигоди й біди світу для неї тьмяніють у порівнянні з тим одним, за кого вона ладна… померти?

Іноді в майстерні Славка з’являється Руслана. Збуджено торочить про мілітаризацію праці й невідворотне насилля над мирним населенням під час громадянської війни. Майка не розуміє, Майці просто страшно, та поряд Андрій – і вона заспокоюється, намагається відволікти войовничу Вирву…

– Як твоя іспанська?

– Знову не ночуватимеш, – відсторонено констатує та.

– Ну… Як вийде…

Усе відбувається спонтанно й непередбачувано, та Майку не бентежить Андрієве світосприйняття: шлюб – фігня, кохання – союз вільних, претензії руйнують почуття, а гроші – то тільки засіб забезпечення відповідного рівня свободи, яку бажано витрачати на творення й пізнання, ніяк не на смертні гріхи… Зустрічалися на світанку до роботи, щоби хоч годину поніжитися в обіймах одне одного, чи надвечір, щоби розкошувати всю ніч. У вихідні Майка залишалася в Андрія на два дні, старанно повторювала завдання з іспанської, він підказував, підправляв вимову, бо знав не тільки англійську…

На початку листопада пили червоне терпке вино на низькій канапі. Андрій поклав Майці на коліна згорток.

– Що це? – усміхнулася.

– Подарунок. Сьогодні – рівно два місяці з часу нашої першої зустрічі у Славка…

Майка знітилася: от дурепа! І не згадала. І подарунка не має ніякого.

Зняла обгортку – книга.

– «Фауст» у перекладі Пастернака, – пояснив Андрій зі значенням.

– Про Маргариту?

– І про неї…

Майка згадала про несправедливо скривджену бідаху Маргариту за два тижні, у середині листопада. Холодно стало – вогкий сніг навалився на Київ, зледеніли шляхи, перехожих на вулицях поменшало.

Майка бігла до офісу, тривожилася: низ живота болить якось дивно. Паморочиться. Заскочила в аптеку, купила «Но-шпу» і тест на вагітність – до сумки вкинула і забула: відпахала в «Гібралтарі», де вже точилися розмови про новорічні сюрпризи і премії, відбарабанила пані Пілар про Мадрид і Сарагосу, помчала на кафедру, де зголоднілий науковий керівник очікував на чергове фінансове вливання. Віддала майже всю зарплатню – лишила собі тисячу. На два тижні вистачить на проїзд і бутери. Втомилася до смерті. Притяглася до гуртожитку, тільки впасти й відрубатися, та живіт пульсував. Знайшла тест і пігулки. «Но-шпу» заковтнула, з тестом до туалету попхалася.

До кімнати повернулася – ні жива ні мертва.

– Що з тобою? – спитала Руслана, побачивши у дверях бліду, розгублену Майку.

– Русь… Я вагітна, – прошепотіла ошелешена Майка.

– Андрій знає? – спитала Руслана, витримавши чималу паузу.

– Ні…

– І не кажи. Зроби аборт по-тихому і – прошу! – якось уже дбай про себе надалі!

– Дурня! Що ти кажеш? Я… Я ще не вірю, що в мене дитина буде, а ти вже – аборт! Чому Андрієві не казати?

– Андрій не хоче дітей.

– Ти звідки знаєш?

– А ти й досі його не зрозуміла?

– Не знаю, – геть розгубилася Майка. – Може, просто зателефонувати й запитати…

– Навіщо тобі ті розчарування?

– Та припини!

– Ми якось з Андрієм говорили… Про дітей.

– Коли це? А я де була? – Майка підозріло зиркнула на чорнявку.

– А тебе ще не було… поряд з Андрієм! Не намалювалася!

– І що він…

– Андрій… Він же особливий. «Якщо чоловік і жінка планують мати дитину разом, то й відповідальні за неї обоє, – сказав. – А якщо жінка чоловіка про те не питає, а просто ставить перед фактом – я вагітна, то це її власне рішення й вона має одноосібно нести за нього відповідальність».

– Так то ж до мене було, Русько! – зухвало вигукнула Майка. – Невже сама не бачиш? Андрій мене любить! І дитину від мене хоче!

– Помиляєшся, Гілка, – відказала Руслана холодно. – Проте… Андрій має рацію – сама думай, що з цим робити.

До похмурого сірого ранку Майка мацала плаский живіт – щось там таки є всередині! – уявляла живу ляльку у смішному чепчику: от і має! «Гібралтар» доведеться покинути, виш, про Іспанію можна забути, та то пусте. Аби Андрій зрадів. А він зрадіє! Одне діло – теоретично розмірковувати, інше – коли твоя дитинка вже в животі живе…

– Надумала щось? – спитала Вирва вранці.

– Думаю ще, – буркнула. – Не діставай мене, Русько.

На роботі залізла в Інтернет під час обідньої перерви, коли колеги розбіглися по пиріжки-салатики, віднайшла приватну клініку, записалася на консультацію до гінеколога на вечір.

– Скільки коштуватиме? – запитала.

– Сто сімдесят гривень.

Нормально… Вісімсот із гаком лишається. Якось дотягне до зарплатні. В Андрія частіше лишатиметься. Від нього і до роботи ближче, і на вечерю не витрачатиметься, і поговорять, може…

У відповідь – СМС. «За годину відлітаю у відрядження. Повернуся за тиждень, а в тебе – ніяких проблем. Домовилися, Рито?» Очам не повірила. Дивне послання. Наче знає. Наче попереджає…

– Русько, ти Андрієві щось казала?! – тієї ж миті сіпнула Вирву.

– Уже божеволієш, Гілка? Вгамуйся! Мені більше справ нема, тільки про тебе з усіма розмовляти.

– Руслано! Ти з Андрієм говорила?

– Ні!

Бреше! Майка відрубала зв’язок і так раптом захотіла генічеського солоного бичка – мало слиною не вдавилася.

Того ж вечора посунула до гінеколога: чи то строк вагітності встановлювати, чи то на аборт проситися…

Привітна жінка років сорока довго й ретельно випитувала: і про строк останніх місячних, і про хронічні захворювання, і про травми, і про кількість статевих партнерів, і про тест на ВІЛ… Врешті записала все те в картку, змусила Майку спочатку влягтися на кушетку, – мацала-тиснула живіт, аж скрутило від болю, – потім наказала переміститися у страшне, як середньовічний ешафот, гінекологічне крісло. Ще болючіше стало…

– І що там? Вагітна? – крізь зуби запитала Майка.

– Здогадно – так. Але раджу зробити УЗД, щоби переконатися остаточно, – відповіла лікарка. – Сто двадцять гривень. У нас найдемократичніші в Києві ціни.

– Записуватися треба?

– Ні. Якщо зможете оплатити, зараз зробимо. П’ять хвилин – і матимете навіть першу світлину вашої дитинки.

Процедура затягнулася. Спочатку голомозий підстаркуватий УЗДист жартував, водячи давачем по Майчиному животі, потім зосередився, увіп’явся поглядом у монітор, супився. Зателефонував лікарці, що вона направила Майку на УЗД, – удвох роздивлялися щось у моніторі.

– Вагінальним давачем треба перевірити, – порадив УЗДист лікарці.