Темна вежа. Темна вежа VII - Кінг Стівен - Страница 94

Він подумав, чи не піти йому в таверну і націдити собі пива (якщо вже він досить дорослий, щоб курити і вбивати людей із засідки, то й пиво йому теж можна) або просто глянути, чи музичний автомат не працює без монетки. Він міг закластися на що завгодно, що в Алгул Сьєнто панували порядки, які, за твердженнями йога батька, мали з часом встановитися в усій Америці: порядки суспільства, що обходилося без грошей. І той старий «Сіберг» цілком міг бути влаштований так, що ти просто натискаєш на кнопки й обираєш музику. А ще він міг закластися, що в списку пісень поряд під номером дев’ятнадцять значилася «Хтось врятував моє життя» Елтона Джона.

Та щойно Джейк звівся на ноги, як його покликали. І не лише він почув цей заклик: Юк тихо й болісно дзявкнув. Таке було враження, що Роланд стояв поряд з ними.

До мене, Джейку, швидше. Він відходить.

Джейк поспішив у один з провулків, обминув будинок начальника, над яким досі курився дим (на ганку в кілті й сорочці, охопивши голову руками, сидів Тасса, слуга Прентиса — він чи то проігнорував наказ Роланда покинути поселення, чи то йому ніхто про це не сказав), і припустив Алеєю, раз у раз тривожно зиркаючи на довжелезний ряд трупів. Маленького «спіритичного» кола, яке він бачив раніше, вже не було.

«Я не розплачуся, — суворо пообіцяв він собі. — Якщо я досить дорослий для того, щоб курити й думати про пиво, то можу й свої дурні очі якось приборкати. Я не розплачуся».

Але розумів, що, швидше за все, обіцянки не дотримає.

Дінкі під дверима помешкання коменданта вже був не сам: до нього приєдналися Тед і Шимі. Дінкі поступився Шимі місцем. Тед мав змучений вигляд, але Шимі здався Джейкові просто-таки страшним: очі знову налиті кров’ю, довкола ніздрів і вуха кірка засохлої крові, посірілі щоки. Він зняв капця й масажував ступню, так, наче вона завдавала йому болю. Та попри це, він здавався щасливим. В екстазі навіть.

— Промінь каже, все ще може бути добре, юний Джейку, — сказав Шимі. — Промінь каже, ще не пізно. Промінь каже спасибі.

— Це добре, — кивнув Джейк і взявся за ручку дверей. Він майже не чув, що йому каже Шимі. Він намагався зосередитись на тому

(не розплачуся, щоб не засмучувати її ще більше)

щоб, коли буде в кімнаті, контролювати свої емоції. Аж раптом Шимі сказав щось таке, що змусило його хутко відпустити ручку.

— У Реальному світі теж ще не пізно, — повідав Шимі. — Ми знаємо. Ми заглядали. Бачили знак, що рухався. Правда, Тед?

— Так, зазирали. — Тед відпив «нозз-а-ли» з бляшанки, яку тримав на руках. — Коли зайдеш, Джейку, перекажи Роланду, що дев’ятнадцяте червня дев’яносто дев’ятого скоро настане, якщо вас цікавить саме цей день. Але часу лишається все менше.

— Перекажу, — кивнув Джейк.

— А ще нагадай йому, що час у тому світі інколи прослизає. Як прокручується стара коробка передач. І так триватиме ще якийсь час, незалежно від того, що Промінь відновлюється. А щойно дев’ятнадцяте пройде…

— Воно більше не повториться, — сказав Джейк. — У тому світі ні. Ми знаємо. — Він прочинив двері й прослизнув у темряву помешкання коменданта.

Єдине коло жовтого світла, яке відкидала лампа на тумбочці, лежало на обличчі Едді Діна. Тінь від носа падала на ліву щоку, а заплющені очі здавалися темними проваллями. Сюзанна вклякла на підлозі, тримала його руку в своїх долонях і дивилася на нього. Її довга тінь повзла по стіні до стелі. На іншому боці ліжка сидів у густих тінях Роланд. Довгий монолог помираючого обірвався, і дихання втратило будь-яку подобу рівного. Він судомно вдихав, затримував повітря й видихав — довго, з присвистом. Його груди часом так довго лишалися нерухомими, що Сюзанна починала тривожно вдивлятися йому в обличчя. Та потім Едді знову довгим судомним вдихом втягував повітря.

Джейк сів на ліжко поряд із Роландом, подивився на Едді, подивився на Сюзанну, потім нерішуче перевів погляд на стрільця. Та в напівмороці не побачив на ньому нічого, крім страшної втоми.

— Тед просив тобі переказати, що в Америці вже майже настало дев’ятнадцяте червня. А ще — що час може трохи ковзнути вперед.

Роланд кивнув.

— Але ми дочекаємося, поки все скінчиться. Вже недовго, а це наш обов’язок перед ним.

— Скільки ще? — промимрив Джейк.

— Не знаю. Я думав, він помре ще до того, як ти прийдеш, навіть якщо прибіжиш…

— Я й побіг…

— …але, як бачиш…

— Він бореться, — сказала Сюзанна. І від того, що пишатися їй лишилось тільки цим, Джейк увесь похолов. — Мій чоловік бореться щосили. Може, він ще щось нам скаже.

І він сказав. За п’ять хвилин, що тяглися нескінченно після того, як Джейк прослизнув у спальню, Едді розплющив очі.

— Сю… — сказав він. — Сю…зі…

Вона нахилилася ближче, тримаючи його за руки, всміхаючись йому, зібравши всю свою волю в кулак. А Едді, з нелюдським, як здалося Джейку, зусиллям вивільнив руку, відвів її трохи правіше й узяв пальцями тугий локон її кучериків. Навіть якщо його рука тягла її за волосся й завдавала болю, вона цього не показувала. На її губах розквітла усмішка: радісна, привітна, може, навіть чуттєва.

— Едді! З поверненням!

— Не дури… дурисвіта, — прошепотів він. — Я відходжу, мила, не прийшов.

— Ти говориш якісь дур…

— Цить, — прошепотів він, і вона замовкла. Рука, що заплуталася в її волоссі, потягла до себе, й Сюзанна з готовністю опустила голову й поцілувала його востаннє в губи.

— Я… чекатиму…. тебе, — з величезним зусиллям видушив із себе він.

Джейк побачив, що на його шкірі проступили краплини поту — останнє послання світу живих від тіла на порозі смерті. І саме тієї миті серце хлопця нарешті зрозуміло те, що розум знав уже декілька годин. Він розплакався. Ті сльози пекли вогнем і очищували. Роланд узяв його за руку, і Джейк сильно її стиснув. Йому було страшно і сумно водночас. Якщо таке спіткало Едді, тоді це може статися з кожним. З ним самим може статися.

— Так, Едді. Я знаю, що чекатимеш, — сказала Сюзанна.

— На… — Він знову натужно, з присвистом вдихнув. Його очі блищали, як дорогоцінні камені. — На галявині. — Ще один вдих. Рука тримала її волосся. Лампа обливала їх обох містичним жовтим світлом. — На тій, що в кінці шляху.

— Так, коханий. — Голос був спокійний, але з ока на щоку Едді скотилася сльоза й повільно потекла до підборіддя. — Я почула тебе. Чекай мене там, я знайду тебе, й далі підемо разом. Я вже йтиму на своїх двох.

Едді всміхнувся їй та перевів погляд на Джейка.

— Джейк…. до мене.

«Ні. — Джейка охопила паніка. — Ні, я не зможу. Не зможу».

Але він уже нахилявся ближче, вдихаючи запах смерті. На очах у нього тонка смужка піску, що прилип до чола Едді під лінією волосся, в краплинах поту, які все виступали й виступали, перетворилася на глину.

— Мене теж чекай, — занімілими губами промовив Джейк. — Домовились, Едді? Ми всі підемо разом. Там ми знову будемо ка-тетом, як тут. — Він намагався видушити з себе усмішку, але не зміг. Надто сильно боліло серце. Він боявся, що воно не витримає і розірветься в грудях, як розриваються камені, якщо їх укинути у сильний вогонь. Про це йому розповідав його друг Бенні Слайтмен. Смерть Бенні була жахлива, але та, що відбувалася зараз у нього на очах, була страшніша в тисячу разів. А то й у мільйон.

Едді похитав головою.

— Не… поспішай, друзяко. — Він знову втягнув повітря й скривився, неначе в повітрі були невидимі голки, що їх лише він міг відчувати. А потім прошепотів (не від слабкості, як пізніше збагнув Джейк, а тому, що це мало залишитися між ними двома). — Стережися… Мордреда. Стережися… Дандело.

— Дандело? Едді, я не…

— Дандело. — Очі розширилися. Неймовірне зусилля. — Захищай… свого… діна… від Мордреда. Від Дандело. Ти… Юк. Ваше завдання. — Едді скосив погляд на Роланда і знову глянув на Джейка. — Ш-ш-ш. — Потім: — Захист.