Темна вежа. Темна вежа VII - Кінг Стівен - Страница 92

— Промінь каже спасибі, колишній Вілле Деаборн. — Криками він зірвав собі голос і тепер міг лише хрипко шепотіти. — Промінь каже, все може бути добре. Добре, як новеньке. Ще й краще.

— Це чудово, — сказав Роланд, і Джейк подумки з ним погодився. Але справжньої радості не відчув, як не відчував її тепер. Джейку не йшла з голови дірка, яку відкрили обережні пальці Теда Бротіґена. Дірка, заповнена червоним желе.

Роланд обійняв Шимі за плечі, притис його на мить до себе і поцілував. Шимі від радості заусміхався.

— Я піду з вами, Роланде. Візьмеш мене, дорогенький?

— Іншим разом, — відказав Роланд.

— А чому ти плачеш? — спохмурнів Шимі. На очах у Джейка його радість розтанула, поступилася місцем стурбованості.

На Головну вулицю невеликими групками поверталися Руйначі. Вони зиркали в бік стрільця, і на їхніх обличчях Джейк бачив переляк… якусь заціпенілу цікавість… а в деяких випадках очевидну відразу. Майже ненависть. І жодного виразу вдячності, навіть проблиску вдячності. За це він сам їх зненавидів.

— Мого друга поранили, — сказав Роланд. — Я плачу за ним, Шимі. А ще мені боляче за його жінку, бо вона мій друг. Ти можеш піти до Теда й сея Дінкі й заспокоїти її, якщо вона про це попросить?

— Якщо хочеш, так! Заради тебе що завгодно!

— Дякую-сей, сину Стенлі. А ще допоможи їм там, якщо вони кудись переноситимуть мого друга.

— Твій друг Едді! Це він лежить поранений!

— Так, його звати Едді, правду кажеш. Ти допоможеш Едді?

— Так!

— І є ще одне…

— Ще одне? — спитав Шимі й одразу ж згадав. — Еге ж! Допомогти тобі помандрувати далеко, тобі й твоїм друзям! Тед казав мені. «Зроби діру, — він сказав, — таку, як робив для мене». Тільки його повернули. Поганці його повернули. Але тебе вони не повернуть, бо поганців уже нема! Променю дали спокій! — І Шимі розсміявся. Джейку в його горі було неприємно чути той сміх.

Роланду, напевно, теж, бо його усмішка згасла.

— За якийсь час, Шимі… і я думаю, Сюзанна може лишитися тут і чекати на наше повернення.

«Якщо повернемось», — подумав Джейк.

— Але я хотів попросити тебе ще про одне. Це тобі під силу. Не допомогти комусь потрапити в інший світ, але щось трохи подібне. Я розповів усе Тедові й Дінкі, а вони розкажуть тобі, коли влаштують Едді зручніше. Ти вислухаєш їх?

— Так! І допоможу, якщо зможу!

Роланд поплескав його по плечі.

— Добре!

І стрілець із Джейком вирушили в напрямку ймовірної півночі, пішли закінчувати справу, яку розпочали.

За наступні три години вони розібралися ще з чотирнадцятьма охоронцями, здебільшого г’юмами. Роланд (трохи) здивував Джейка тим, що вбив лише двох: застрелив їх з-за пожежної машини, котра врізалася в будинок і застрягла колесом у отворі льоху. Решту ж відпустив, забравши зброю і сказавши їм, що всі охоронці Девар-Тої, які після вечірньої сирени ще залишатимуться в поселенні, отримають кулю в лоба.

— Але куди нам іти? — запитав тахін зі сніжно-білою півнячою головою, на якій пишався розкішний червоний гребінь (ця істота віддалено нагадувала Джейкові мультяшного півня Фоггорна Леггорна).

Роланд похитав головою.

— Мені все одно, куди ви підете, — сказав він, — головне, щоб до вечірньої сирени вас тут уже не було. Ви виконували пекельну роботу, але тутешнє пекло закрите, і я подбаю про те, щоб двері до нього більше ніколи не відчинялися.

— Що ви маєте на увазі? — спитав тахін-півень, ледь не полохливо, але Роланд пояснювати не став. Лише наказав півню передати вказівки всім, кого зустріне.

Більшість уцілілих тахінів і кан-тої залишили Алгул Сьєнто по двоє-троє, не сперечаючись і що кілька кроків нервово озираючись. Джейк подумав, що вони мають усі причини боятися: обличчя його діна, зануреного в задуму, було страшне від горя. Едді Дін лежав на смертній постелі, й Роланд з Ґілеаду не потерпів би заперечень.

— Що ти збираєшся робити з цією тюрмою? — спитав Джейк після вечірньої сирени. Вони йшли до Едді й саме проминали задимлене згарище, на яке перетворився Дамлі-Гауз (довкола якого роботи-пожежники розставили таблички з написами «НЕ НАБЛИЖАТИСЯ. ТРИВАЄ РОЗСЛІДУВАННЯ ПРИЧИН ПОЖЕЖІ»).

Роланд не відповів, лише похитав головою.

На Алеї Джейк угледів шістьох Руйначів, що стояли колом і трималися за руки. Збоку здавалося, що вони проводять спіритичний сеанс. Серед них були Шимі, Тед, Дані Ростова, дві жінки, молодша й старша, а також кремезний чолов’яга, на вигляд схожий на банкіра. Трохи віддалік лежали, складені в ряд, тіла п’ятдесяти охоронців, що загинули під час короткої атаки. З-під ковдр, якими вони були накриті, стирчали ноги.

— Ти знаєш, що вони роблять? — спитав Джейк, маючи на увазі учасників спіритичного сеансу. Ті, що лежали на землі, не робили нічого, просто були мертві — то була єдина робота, яка відтепер їм світила.

Роланд зиркнув у бік кола Руйначів.

— Так.

— І що?

— Не зараз, — відповів стрілець. — Зараз ми віддамо останню шану Едді. Тобі знадобиться весь спокій, на який ти будеш здатен, а для цього потрібно звільнити свій розум від думок.

Тепер, сидячи з Юком на руках біля порожньої таверни «Конюшина» з її неоновими рекламами пива й мовчазним музичним автоматом, Джейк думав про те, наскільки правий був Роланд і наскільки він, Джейк, був йому вдячний, коли за сорок п’ять хвилин чи десь так стрілець подивився на нього, побачив, як жахливо він страждає, і сказав йому вийти з кімнати, де згасав Едді, крихта за крихтою втрачаючи життєву силу, вплітаючи відбиток своєї дивовижної сили волі в останній відрізок гобелену свого життя.

Група прибиральників тіл, яку організував Тед Бротіґен, відвела юного стрільця в Корбет-Хол, і там він ліг на ліжко в просторій спальні помешкання, яке займав на першому поверсі комендант. Прибиральники залишилися на подвір’ї гуртожитку. З наближенням вечора до них приєднувалися й інші Руйначі, аж поки не зібралися всі. Коли прийшли Роланд із Джейком, дорогу стрільцеві перегородила пухка руда жінка.

«Дамочко, на вашому місці я б цього не робив, — подумав Джейк. — Тільки не сьогодні».

Попри тривоги й хвилювання того дня, ця матрона (Джейк подумав, що схожа вона на Довічного президента клубу садівниць, членом якого була його мати) знайшла час на те, щоб нанести доволі товстий шар макіяжу: пудру, рум’яна й помаду, червонющу, як борти пожежної машини. Вона представилася як Грейс Рамблоу, родом з Олдершота, Гемпшир, Англія, і зажадала пояснень стосовно того, що з ними буде далі: куди вони підуть, що робитимуть, хто про них подбає. Іншими словами, ті самі питання, що прозвучали від півнеголового тахіна.

— Бо тут про нас дбали, — виклично сказала Ґрейс Рамблоу, наголошуючи на слові «тут», — а в нас самих, принаймні поки що, нема змоги потурбуватися про себе.

Її слова зустріли схвальними вигуками.

Роланд зміряв її поглядом з голови до ніг, і щось у його очах змусило дамочку вгамувати своє обурення.

— Геть з дороги, — мовив стрілець, — чи я примушу тебе забратися.

Вона поблідла під шаром пудри і без зайвих слів зробила так, як він сказав. У Корбет-Хол Джейк і Роланд заходили під несхвальний гомін, схожий на пташиний, але перемовлятися Руйначі стали лише тоді, коли стрілець відійшов на безпечну відстань й вони вже не боялися потрапити під страшнуватий погляд блакитних очей. Руйначі нагадали Джейку деяких його однокласників зі школи Пайпера, дурників у класі, які викрикували «контрольна тупа» чи «поцілуй мене в зад»… але тільки тоді, коли вчитель виходив за двері.

У коридорі на першому поверсі Корбет-Холу яскраво сяяли лампи денного світла й пахло димом з Дамлі-Гауза й Феверел-Холу. На складаному стільці праворуч від дверей з написом «КВАРТИРА КОМЕНДАНТА» Дінкі Ерншо курив цигарку. Коли підійшли Роланд і Джейк (Юк звично трюхикав за хлопчиком по п’ятах), він підвів погляд.

— Як він? — запитав Роланд.