Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу

Темна вежа. Темна вежа VII

Кінг Стівен

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Разное

Техника

Автомобили и ПДД

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии

оксана2018-11-27

Вообще, я больше люблю новинки литератур

К книге

Professor2018-11-27

Очень понравилась книга. Рекомендую!

К книге

Vera.Li2016-02-21

Миленько и простенько, без всяких интриг

К книге

ст.ст.2018-05-15

И что это было?

К книге

Наталья222018-11-27

Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни

К книге

Темна вежа. Темна вежа VII - Кінг Стівен - Страница 191

191

Изменить размер шрифта:

XVI

О ні! Згадав тут я Катберта лик бентежний

Під золотавим водоспадом кучерів.

Коли надворі день вже догорів,

Відчув я руку друга обережну

В своїй руці, але мана безмежна

Забрала його в мене і лишила холод у душі.

XVII

І Джайлз явивсь мені. Ось він стоїть,

Хто чистим полум’ям горів, але розплата

Прийшла з руками зрадників і ката,

Той лик перед очима вогнем тремтить,

Коли читали йому вирок друзі в одну мить

І помсту не вчинив ніхто за брата.

XVIII

Та ліпше нинішнє, ніж бурі крижані,

Що за плечима лишились. Переді мною

Дорога тінь свою плете, нема мені спокою.

Невже ця ніч не явить ані сов, ні кажанів,

Щоб розбудили тишу? Раптом вдалині

Спинили відблиски води думок сваволю.

XIX

Зненацька непомітная ріка

Підкралася і шлях мій перекрито,

Не квола — піниста, щоб чорт в ній мив копита,

Перепочити, ставши біля берега.

Мчить чорний водогін, плюється, наріка

І лють свою вихлюпує сердито.

Мала злостивиця! Вздовж берегів

Низькі сухі дерева похилились,

Вільхи та верби-самогубиці журились

В німому відчаї невідданих боргів

Природі, та ріка, чий лютий гнів

Занапастив їх, котила води та пінилась.

XXI

Я рушив вбрід, і страх у голові метавсь,

Що на мерця ступлю, що прохромлю,

Топкую твань його волосся зачеплю,

Тим списом, на який спиравсь.

Я, певно, проштрикнув щура, та пролунав

Крик немовляти, бридко так озвавсь.

XXII

Я радий був, що річку перебрів

В надії, що побачу ліпший край.

Та марно все! Знайшов я там не рай,

А навпаки — болото я уздрів

Розтоптане після тривких боїв.

Немовби жаб і диких кицьок битви зграй,

XXIII

Та битва в цій місцині відбулась,

Та що звело їх тут на лютий розрахунок?

Нема слідів. Либонь, шалений трунок

Їм вдарив в голови, й збулась

Та мрія рабів галерних про грабунок

Турків. Проти євреїв виступ християн.

XXIV

А понад те — там віддалік, о ні!

Чий безум ту машину в хід пускав?

Велику борону. Тіла людські стинав

І різав на стрічки, мов шовк. Сумні

Стирчали зуби ті сталеві, а мені

Їх вигляд про Тофет геєни нагадав.

XXV

А далі йшли пеньки, де був раніш лісок,

І драговина, далі голая земля

Суха й змертвіла без надії. А здаля

Лиш видно глину, камені, пісок,

Неначе дурень тут погрався і пішов,

Розбивши цяцьку ту, якій увагу приділяв.

XXVI

Тут — барви поплямовані, де мох,

Що проступив з безпліддя земляного.

Поїв усе коростою й іржею віковою.

А там — вінець усіх знемог:

У ляку передсмертнім від тривог

Сухий той дуб роззявив рота зляканого.

XXVII

І до кінця шляху ще сотні верств!

Не відстані, а ночі, що скувала

Мої кроки вперед; немов призвала

Чорного птаха, що майнув повз мене й щез.

Драконячим крилом черкнувши теж.

Небес знамення чи диявола забава?

XXVIII

Певно, що з неба, — бо побачив я,

Поглянувши угору, що рівнину

Вже обступали доокола гори сині,

Губилася в камінних брилах та земля,

Що несподівано скінчилась. І моя

Дорога з нею разом. О лиха година!

XXIX

В омани пастку втрапив я, напевно,

Та тільки де? Либонь, у злому сні,

Коли, Бог зна, ввижалося мені,

Що на шляху не пропаду даремно.

Аж раптом на відчаю межі буремній

Щось клацнуло, як пастка, — я в огні.

XXX

Спалах прозріння душу запалив:

На місці я! Два пагорби праворуч, мов бики,

Припали до землі, у куряві віків

Зчепилися рогами. Яку ж я хибу допустив!

Який же дурень я! Хто засліпив

Ці очі, що не знали невлучних пострілів?

XXXI

Що ж усередині, не Вежа там сама?

Сліпі, як серце дурня, темніють дужі стіни,

Брунатний камінь той не має в світі рівних.

Все як у бурю: так глумливий ельф

Показує, що капітан веде на шельф

Своє суденце, та запізно: судно гине.

XXXII

Не бачив? Не розгледів в сутіні?

Дивись: вертається призахідне багаття,

Спалахує вогнем на схилах гір сум’яття

Дня, що згорів, з вервечки днів.

А пагорби, мов леви, зачаїлися в тіні

Й мене, звірину, видивляються в завзятті.

XXXIII

Не чув? Таж розлягався шум

І гомін, наче подзвін по душах згублених,

По тих мандрівниках, ровесниках моїх,

Що з них той був міцний, а той — володар дум,

Хоробрий той, але зоставсь лиш сум.

«Утрачені!» — то плакав дзвін по них.