Темна вежа. Темна вежа VII - Кінг Стівен - Страница 17

Ти пропустиш мене, Чорнушко, інакше…

Вона вистрелила, але перечепилася через простягнуту руку людини-яструба, тож куля, яка мала б убити почвару, трохи відхилилася від курсу й лише відірвала одну з восьми волохатих лап. З того місця, де лапа з’єднувалася з тілом, потекла жовтувато-червона рідина, більше схожа на гній, ніж на кров. Створіння заверещало від болю й подиву. Нескінченне циклічне ревіння робота притлумило цей крик, але Сюзанна чітко і ясно почула його в своїй голові.

Я помщуся тобі! Мій батько і я, ми тобі помстимося! Ми змусимо тебе благати про смерть!

У тебе не буде такої змоги, любчику, — телепатично сказала Сюзанна, намагаючись вкласти у свою відповідь усю впевненість, на яку тільки була спроможна, адже не хотіла, щоб істота розгадала її думку: в автоматичному пістолеті Скавтера більше не було набоїв. Вона ретельно прицілилася, хоча в цьому вже й не було потреби, і павук стрімголов шаснув геть, спершу метнувся за спину робота, що не змовкав, а далі зник у темряві дверного проходу.

Гаразд. Нічого доброго, звісно, кінець бою не найкращий. Та принаймні вона лишилася жива, а це вже само по собі було грандіозно.

А те, що всі члени банди сея Сейра або лежали мертві, або розбіглися? Теж непогано.

Сюзанна викинула пістолет Скавтера й вибрала собі інший, цього разу «Вальтер-ППК». Його вона витягла з кріпильної муфти, яку носив на собі Стро. Попорпавшись у нього в кишенях, знайшла дюжину запасних обойм. Зважувала ще, чи не додати до свого арсеналу електричний вампірів меч, та потім відкинула цей варіант. Завжди ліпше застосовувати те, з чим ти обізнана.

Вона спробувала встановити телепатичний зв’язок із Джейком, але, не почувши власних думок, повернулася до робота.

— Гей, здорованю! Може, заткнеш свою кляту сирену?

Вона й гадки не мала, чи це спрацює, але подіяло. Миттєво запанувала тиша, чудова й дотикальна, приємна, як мокрий шовк. Тиша могла бути корисною. У разі контратаки вона б почула наближення ворога. А брудна правда полягала в тому, що Сюзанна сподівалася контратаки, хотіла, щоб вони повернулися, і байдуже, безглуздо це чи ні. У неї був пістолет і шаленіла у венах кров. Лише це мало значення.

(Джейку! Джейку, ти чуєш мене, малий? Якщо чуєш, озвися до своєї старшої сестрички!)

Нічого. Навіть тріскотняви пострілів віддалік. Він був поза…

А тоді одне-єдине слово — та й чи слово то було?

(вімове)

А найважливіше — чи був то Джейк?

Вона не знала напевне, але думала, що так. Та й слово було їй звідкілясь знайоме.

Сюзанна зібрала докупи всю свою здатність зосередитися, щоб цього разу вже покликати гучніше, але раптом їй сяйнула дивна думка, надто сильна, щоб списати її на інтуїцію. Джейк зачаївся і намагався сидіти тихо. Він що… сховався? А може, готувався вистрибнути з засідки? Ідея здавалася божевільною, але хтозна, раптом у нього теж розбушувалася кров? Вона не знала напевне, але подумала: він передав їй це химерне слово

(вімове)

навмисне чи воно просто вислизнуло? Хай там як, краще наразі облишити його.

— Повторюю: мене осліплено шляхом обстрілу! — наполягав робот, але вже голосом, що принаймні наближався до нормального. — Я ні чорта не бачу, а ще цей інкубатор…

— То кинь його, — порадила Сюзанна.

— Але…

— Кинь його, Чамлі.[15]

— Я певепрофую, мадам, але мене звуть Найджел Дворецький, і я не можу…

Під час цього невеличкого обміну люб’язностями Сюзанна підібралася ближче (зрозумівши, що навіть попри нетривалий перепочинок, що його дало їй користування ногами, не забула, як воно — пересуватися на руках) і прочитала ім’я та серійний номер, вибиті на хромовано-сталевих грудях робота.

— Найджел Ді-Ен-Кей 45932, кинь цей довбаний скляний ящик і скажи спасибі!

Робот («ХАТНІЙ ПОМІЧНИК», як свідчив напис під серійним номером) впустив інкубатор і запхинькав, коли той розбився в нього під сталевими ногами.

Наблизившись до Найджела, Сюзанна збагнула, що бореться зі страхом перед тим, щоб узяти робота за трипалу руку. Їй довелося нагадати собі, що це не Енді з Кальї Брин Стерджис і що Найджел не міг про нього знати. Цілком імовірно, що конструкція робота-дворецького була досить складною, щоб він міг жадати помсти (це доводив приклад Енді) але жадати того, про що не знаєш, не можна.

Принаймні так вона сподівалася.

— Найджеле, підніми мене.

Загули сервомотори — робот нахилився.

— Ні, любчику, ти маєш трохи пройти вперед. Перед тобою купа битого скла.

— Певепфошую, мадам, але я сліпий. Гадаю, це ви стріляли мені в очі.

А. Он воно що.

— Ну, — вона сподівалася, що роздратований тон приховає її страх, — я ж не зможу зробити тобі нові очі, якщо ти не піднімеш мене, правда? А тепер пройди трохи вперед, як ти не від того. Час спливає.

Найджел виступив уперед, трощачи ногами бите скло, і підійшов на звук її голосу. Сюзанна насилу стрималась, щоб не відсахнутися, але дотик робота-помічника виявився на диво делікатним. Він підняв її на руки.

— Тепер неси мене до дверей.

— Певепфошую, мадам, але в Шістнадцятому багато дверей. А під замком ще більше.

— А скільки? — не змогла приховати цікавості Сюзанна.

Коротка пауза.

— На мою думку, в експлуатації на даний момент перебуває п’ятсот дев’яносто п’ять.

Сюзанна одразу ж відзначила, що п’ятсот дев’яносто п’ять у сумі дають дев’ятнадцять. У сумі дають часит.

— А ти не проти віднести мене до тих дверей, через які я прийшла до того, як почалася стрілянина? — Сюзанна махнула рукою в бік дальньої стіни зали.

— Ні, мадам, я аж ніяк не проти, але, на жаль, мушу вас поінформувати, що користі з цього буде мало, — сказав Найджел своїм зазнайкуватим тоном. — Ті двері, «НЬЮ-ЙОРК № 7/ФЕДІК», ведуть лише в один бік. — Пауза. Під сталевою банею його голови клацали реле. — А після останнього використання двері ще й згоріли. Пішли, так би мовити, на галявину, де закінчується земний шлях.

— Чудово! — вигукнула вона, розуміючи водночас, що Найджел не здивував її своєю новиною. Вона згадала уривчасте диркання, яке почула щойно перед тим, як Сейр грубо штовхнув її у двері, згадала, як подумала тоді, попри свій біль, що двері не витримають і гигнуть. А й справді, вони гигнули. — Просто чудово!

— Я відчуваю, що ви засмучені.

— Ще й яка засмучена, чорт забирай! Мало того, що кляті двері відчинялися в один бік! То тепер вони ще й зачинилися навіки!

— Але є ще типові, — кивнув Найджел.

— Типові? Що ти маєш на увазі, типові?

— Тобто «НЬЮ-ЙОРК № 9/ФЕДІК», — розповів їй Найджел. — Колись існувало понад тридцять односкерованих порталів «Нью-Йорк — Федік», але з них, по-моєму, залишився тільки один — дев’ятий. Усі команди, що стосувалися дверей «НЬЮ-ЙОРК № 7/ФЕДІК», тепер скеровуються на номер дев’ять.

«Часит, — подумала вона… майже молячись. — Він говорить про часит, я думаю. О Боже, сподіваюся, що так і є».

— Найджеле, ти маєш на увазі паролі й таке інше?

— Атож, мадам.

— Віднеси мене до дверей номер дев’ять.

— Як скажете.

Найджел швидко закрокував проходом між сотнями порожніх ліжок, охайні білі простирадла яких світилися під сліпучими лампами. Сюзаннина уява миттєво населила залу наляканими дітьми, що кричали від жаху, дітьми з Кальї Брин Стерджис, а може, і з сусідніх Калій. Вона побачила не одну щуроголову медсестру, а цілі їх батальйони, готові начепити на голови викрадених дітей шоломи й розпочати процес, що… що він робив? Руйнував їх, от що. Висмоктував з їхніх голів розум, примушував сказитися гормони росту і руйнував їх назавжди. Напевно, думала Сюзанна, їх спочатку заспокоював приємний голос у голові, голос, що запрошував їх у чарівний світ «Північного центру позитроніки» й Корпорації «Сомбра». Плач припинявся, очі сповнювалися надії. Напевно, навіть медсестри, попри їхні відразливі волохаті пики й жовті ікла, починали здаватися їм добрими. Такими ж добрими, як голос приємної леді.