Темна вежа. Темна вежа VII - Кінг Стівен - Страница 164

— «Каліфорнійське сонце», гурт «Рив’єрас»! Правда ж, класна пісня?

— Якщо ти так вважаєш, то так, — погодився Роланд. — Тільки тримай тарілку напоготові.

— На це можеш розраховувати, — пообіцяла вона.

До них приєднався Патрік. Як завжди звідтоді, як Роланд знайшов їх у комірчині, з собою в нього були альбом і олівець. Він написав великими літерами одне слово й показав його Сюзанні, знаючи вже, що Роланд майже не розбирав написаного, навіть якщо Патрік писав друкованими літерами, великими-великими. Слово в нижній чверті альбомного аркуша було «БІЛЛ». Горішню частину аркуша займало дивовижне зображення Юка, над яким у «хмарці» тексту стояло «ГАВ! ГАВ!». Малюнок Патрік недбало перекреслив, щоб Сюзанна не думала, буцімто саме його він хотів показати. І цей хрест на малюнку дуже її засмутив, бо під перехрещеними лініями Юк був як живий.

Снігоочисна машина зупинилася перед хатиною Дандело. Двигуна водій не заглушив, але музика стихла. З дверцят сидіння водія виліз височезний (щонайменше вісім футів) робот з блискучою головою, досить-таки схожий на Найджела з експериментальної станції «Дуга-16» та Енді з Кальї Брин Стерджис. Він підняв металеві руки й узяв їх у боки (якби Едді був з ними, він би неодмінно згадав С3РО з «Зоряних воєн»). Робот заговорив через підсилювач, і засніженими полями розлігся його гучний голос:

— АГОВ, Д-ДЖО! ЯК Ж-Ж-ЖИТТЯ-Б-Б-БУТТЯ?

Зі стійла покійної Ліппі вийшов Роланд.

— Хайл, Білл, — спокійно промовив стрілець. — Довгих днів і приємних ночей.

Робот повернувся. Його очі спалахнули яскраво-синім вогнем, Сюзанні здалося, що від подиву. Проте видимої тривоги він не виявив, і зброї в нього начебто не було. Втім, вона вже завважила антену, яка росла посеред голови робота — кружляла й кружляла в яскравому ранковому світлі, — і сумнівів, що зможе в разі чого збити її тарілкою, у неї не було. Помаленьку-потихеньку, як сказав би Едді.

— А! — вигукнув робот. — Стррр… с-с-ст… — Він підняв руку, в якій було цілих два ліктьових суглоби замість одного, і вгатив себе по голові. Усередині щось жалібно засвистіло — Уїіііп! — і робот закінчив: — Стрілець!

Сюзанна розсміялася. Просто не змогла стриматись. Вони подолали такий довжелезний шлях, щоб зустріти велетенську електронну версію Поросятка Поркі.[94] «От і в… от і в… от і все, малята!»

— До мене доходили чутки, що йде с-с-стрілець, — сказав робот, ігноруючи її сміх. — Ти Ро-Ро-Роланд з Ґілеаду?

— Так. А ти?

— Вільям, D-746541-M, робот-ремонтник і багато інших функцій. Джо Коллінз називав мене За-За-Заїкою Б-Біллом. У мене десь усередині з-з-згоріла п-п-плата. Я міг її полагодити, але він мені заборонив. А оскільки він єдина людина навкруги… чи був єдиною людиною… — Він замовк. Сюзанна чула, як поклацують у нього всередині реле, і згадався їй, звісно, не С3РО, якого вона ніколи не бачила, а робот Роббі з «Забороненої планети».[95]

А тоді Заїка Білл зворушив Сюзаннине серце. Він приклав металеву руку до лоба і вклонився. Але не їй і не Роланду.

— Хайл, Патріку Денвіл, сину Соні, — сказав він. — Радий бачити, що ти вийшов з л-л-льоху, так-так!

У голосі Заїки Білла вчувалася справжня, непідробна радість, і Сюзанна зрозуміла, що може спокійно опустити тарілку.

Вони побесідували на подвір’ї. Білл був не проти зайти в хатину, бо нюховий апарат у нього був у зародковому стані. А от у г’юмів з нюхом усе було значно краще, і вони знали, що в хаті смердить і нема нічого приємного, навіть тепла, бо вогнище давно згасло. Та й бесіда тривала недовго. Вільям, робот-ремонтник (і багато інших функцій), вважав істоту, що часом називала себе Джо Коллінзом, своїм хазяїном, бо інших претендентів на цю посаду навкруги не було. Крім того, Коллінз/Дандело знав потрібні кодові слова.

— Я н-н-не міг н-н-назвати йому пароль, к-к-коли він п-п-попросив, — промовив Заїка Білл, — але моє п-п-програмування не з-з-забороняло принести йому м-м-мануали, в яких б-б-була п-п-потрібна йому і-і-інформація.

— Бюрократія — це прекрасно, — пробурчала Сюзанна.

Білл розповів, що намагався триматися від «Д-Джо» якнайдалі та якнайдовше, хоча він був змушений приїжджати, коли потрібно було розчистити дорогу до Вежі (цього теж вимагало його програмування) і привозити харчі (здебільшого консерви) зі складу, який він називав «Федеральним». Також йому подобалося бачитися з Патріком, котрий одного разу подарував Біллові чудовий портрет, на який він часто відтоді дивився (і з якого наробив багато копій). А проте, зізнався він, щоразу, коли приїжджав, боявся, що Патріка вже не буде — що його вб’ють і викинуть, як сміття, десь у лісі ближче до Поганих Земель, що їх Білл називав «П-п-поганню». А уздрівши Патріка живим-здоровим і вільним, робот дуже зрадів.

— Бо я м-м-можу відчувати н-н-найпростіші емоції, — сказав він, і Сюзанні здалося, що в голосі робота прозвучали нотки виправдання, неначе він зізнавався в поганій звичці.

— Щоб виконувати наші накази, тобі потрібні кодові слова? — запитав Роланд.

— Так, сей, — відповів Заїка Білл.

— Бляха, — пробурмотіла Сюзанна. Ті самі проблеми вони мали з Енді в Кальї Брин Стерджис.

— П-п-проте, — сказав Заїка Білл, — якщо ви н-н-наказуватимете у ф-ф-формі п-п-порад, я р-р-р… — Він підняв руку й знову хряснув себе по голові. Уііііп — знову відгукнулося в нього всередині, тепер у районі грудей, як здалося Сюзанні. —…радо підкорюся, — закінчив робот.

— Тоді ось тобі моя перша порада: полагодь своє хрінове заїкання, — сказав Роланд і, вражений, озирнувся. Патрік упав на сніг. Він тримався за живіт і нестримно, гучно реготав. Довкола нього витанцьовував і гавкав на радощах Юк, але Юк не міг йому зашкодити. Цього сміху в Патріка ніхто вкрасти не міг. Він належав йому і тільки йому. І тим щасливчикам, які його чули.

У лісі за розчищеним перехрестям, з того боку, де лежали Погані Землі, Погань, як називав їх Білл, хлопчик-підліток, тремтячи в смердючих погано уроблених шкурах, спостерігав за четвіркою, що стояла перед хатиною Дандело. «Здохніть, — думав він. — Чому б вам не зробити мені ласку й просто здохнути?» Але вони були живі, й веселі звуки їхнього сміху різали його без ножа.

Згодом, коли вони всі завантажилися в таксі, на яке перетворився Біллів бульдозер, Мордред прокрався до хатини. Там він пробуде два дні: від’їдатиметься консервами з комори Дандело… і ще дечим, про що шкодуватиме до кінця свого життя. Він провів ці два дні, відновлюючи сили, бо велика заметіль мало не вбила його. Єдине, що тримало його в живих, — ненависть, лише вона і більш нічого.

А може, то була Вежа.

Бо він теж її відчував — те пульсування, ті співи. Але мажорні ноти, що їх чули Роланд, Сюзанна й Патрік, для Мордреда були мінорними. І тоді як вони чули багатоголосся, він чув лише один голос. Голос Червоного Батька, який наказував йому прийти. Наказував убити німого хлопця, і чорношкіру сучку, і особливо стрільця з Ґілеаду, байдужого Білого Татка, який покинув його. (Звісно, Червоний Татко теж його покинув, але до цього Мордред якось не додумався.)

А коли він усіх їх уб’є, обіцяв голос, вони разом знищать Темну вежу і вічно владарюватимуть над тодешем.

Отож Мордред їв, бо Мордред хотів їстоньки. І Мордред спав, бо Мордред хотів спатоньки. А коли Мордред убрався в теплу одіж Дандело й рушив розчищеною дорогою до Вежі, тягнучи за собою на санчатах туго напханий мішок із ґунна (здебільшого там були консерви), то був уже юнаком, якому на вигляд було двадцять років, високим, струнким, як тополя, і білявим, як літній світанок. На його людській подобі залишився шрам на боці, там, де його зачепила Сюзаннина куля, та ще кривава пляма на п’яті. На тій п’яті, якою він поклявся собі дуже скоро наступити Роландові на горло.