Темна вежа. Темна вежа VII - Кінг Стівен - Страница 158

Насупившись, Сюзанна взяла аркуш зі стосу рушників. Хто його тут залишив? Джо? В цьому вона дуже сильно сумнівалася. Перевернула аркуш. Зі зворотного боку та сама рука написала:

Джо в сусідній кімнаті все щось говорив, і тепер уже Роланд не тихо засміявся, а відкрито розреготавсь. Сюзанні здалося, що Джо продовжив свій монолог. У чомусь вона його розуміла — йому кортіло, адже він любив виступати і вже багато років не мав змоги це робити, — але щось у цьому було таке, що їй геть не сподобалось. Те, що Джо продовжив без неї, поки вона була в туалеті, те, що Роланд його не зупинив. Він слухав і сміявся, поки вона тут змивала кров. То було нечесно, складалося враження хлопчачої змови. З Едді вона звикла до кращого поводження.

Чому б тобі ненадовго забути про хлопців і зосередитися на тому, що в тебе під носом? Що це означає?

Очевидним видавалося одне: хтось чекав, що вона прийде сюди й знайде записку. Не Роланд, не Джо. Вона. «Погане дівчисько», було написано в записці. Дівчисько.

Але хто міг знати? Хто знав напевне? За нею не водилося звички ляскати себе по обличчі (чи по грудях, чи по коліні), коли сміялася. Вона не могла згадати більше жодного такого випадку, щоб…

І пригадала. Одного разу. У кіно, коли дивилася фільм з Діном Мартіном і Джері Льюїсом. «Придурки на морі» чи якось так. Тоді вона теж сміялася так нестримно, просто тому, що сміх сягнув критичної маси й став сам себе підживлювати. Усі глядачі (в кінотеатрі «Кларк» на Таймс-сквер, якщо пам’ять їй не зраджувала) реготали так само: заходилися сміхом, розгойдувалися, пирхали й плювалися попкорном, бо їхні роти більше їм не належали. Ці роти належали (принаймні на кілька хвилин) Мартіну та Льюїсу, тим придуркам на морі. Але таке з нею було лише раз.

Комедія плюс трагедія дорівнює облуда. Але яка ж тут трагедія?

Відповіді на це питання вона не очікувала, проте отримала. Її дав холодний голос внутрішнього чуття.

Поки що ніякої, вона ще не сталася.

Зненацька Сюзанна нібито без причини подумала про Ліппі. Вишкірену страшезну Ліппі. Цікаво, чи люди в пеклі сміялися? Сюзанна чомусь була певна, що сміялися. Вони широко всміхалися, як диво-кобила Ліппі, коли Сатана починав

(візьміть мого коня… будь ласка)

свій виступ, а потім сміялися. Безпомічно. Без надії. Цілу вічність, хай вам буде неприємно.

Жінко, що з тобою, в біса, таке?

У вітальні знову засміявся Роланд, і Юк загавкав, теж наче сміючись.

Одд’з-лейн, Одд-лейн… поміркуй над цим.

Про що тут було міркувати? Перше було назвою вулиці, друге — тією самою назвою, тільки без…

— Стоп-стоп, хвилиночку, — тихо промовила вона. Майже прошепотіла, насправді, але хто міг її почути? Джо патякав, як здавалося, без угаву, а Роланд сміявся. То чиї вуха могли її підслухати? Той, хто жив у льоху (якщо там узагалі хтось жив)?

— Хвилиночку, ні, стоп.

Вона заплющила очі, і перед внутрішнім зором постали два дороговкази на стовпі: таблички, які насправді розташовувалися трохи нижче від рівня ніг мандрівників, бо Роланд, вона і Юк стояли на величезній кучугурі снігу заввишки дев’ять футів. «ДОРОГА ДО ВЕЖІ» — писалося на одному покажчику, що позначав розчищену дорогу, яка зникала ген-ген за небокраєм. Другий же вказував на короткий провулок, забудований котеджами, і на ньому стояв напис «ОДД’З ЛЕЙН», та тільки…

— Тільки там не так було, — промимрила вона, стискаючи в кулак руку, в якій не тримала записки. — Не так.

Внутрішнім зором вона чітко побачила напис: ODD’S LANE, — з домальованими від руки апострофом та S. Навіщо комусь знадобилося таке робити? Може, той, хто дописав закінчення, був пурист, одержимий чистотою мови, і не міг стерпіти…

Чого? Не міг стерпіти чого?

За дверима ванної Роланд зареготав ще гучніше. Щось упало й розбилося. «Він не звик так сміятися, — подумала Сюзанна. — Обережніше, Роланде, а то нашкодиш собі. Досмієшся до грижі в животі чи ще чогось».

«Поміркуй», — порадив її невідомий друг із листування, і вона міркувала що було сили. Може, в словах «ODD» і «LANE» було щось таке, що той «пурист» хотів приховати? Якщо так, то його побоювання були марні, бо Сюзанна точно нічого не бачила. От якби з нею був Едді. Він завжди любив усілякі загадки, жарти і… ана…

Раптом вона перестала дихати. В очах з’явилося розуміння, що межувало з подивом, і вони округлилися. Її двійник у дзеркалі набув такого самого здивованого вигляду. Олівця вона з собою не мала, а різні перестановки подумки давалися їй дуже важко, але…

Балансуючи на табуретці, Сюзанна перехилилася через раковину і похукала на дзеркало, щоб воно затуманилося. Написала друкованими літерами ODD LANE. Придивилася до напису, і в душу став заповзати страх. У сусідній кімнаті все реготав Роланд, і тепер вона розчула в його сміхові нотки, які мусила почути ще тридцять дорогоцінних секунд тому. Той сміх був не радісний. Той сміх був переривчастий і безконтрольний, сміх чоловіка, який хапає ротом повітря. Роланд сміявся так, як люди сміялися, коли комедія переростала в трагедію. Так, як сміялися в пеклі.

Під ODD LANE вона кінчиком пальця вивела DANDELO, анаграму, яку Едді розпізнав би одразу, щойно збагнув, що апостроф і S після ODD дописали, аби відвернути їхню увагу.

Сміх у вітальні затих, і його заступили інші звуки. Вони вже не веселили, а сигналізували про біду. Юк шалено гавкав, а Роланд…

Роланд задихався.

Розділ VI

ПАТРІК ДЕНВІЛ

Револьвера в неї з собою не було. Коли вони повернулися після вечері у вітальню, Джо всадовив її у м’яке крісло, і вона поклала револьвер біля себе на столик, захаращений журналами, але спершу прокрутила циліндр і витягла набої. Вони лежали в неї в кишені.

Сюзанна рвонула на себе двері ванної й швидко поповзом дісталася до вітальні. Роланд лежав на підлозі між диваном і телевізором, обличчя в нього посиніло. Він роздирав собі розпухле горло і все одно сміявся. А господар оселі стояв над ним, і першим Сюзанні впало у вічі, що його волосся, те тонке, до плечей сиве волосся старої людини, тепер було майже повністю чорне. Зморшки довкола очей і рота розгладилися. Джо Коллінз помолодшав не на десять, а на двадцять, навіть тридцять років.

Сучий син.

Сучий син вампір.

На нього стрибнув Юк і вхопив зубами за ліву ногу над коліном.

— Двадцять п’ять, шістдесят чотири, дев’ятнадцять, відчепися! — радісно вигукнув Джо і щосили хвицнув ногою. Тепер він рухався легко, як Фред Астер. Юк перелетів через усю вітальню і вдарився об стіну, та так сильно, що табличка «БОЖЕ, БЛАГОСЛОВИ НАШ ДІМ» упала на підлогу. А Джо повернувся до Роланда.

— Я от думаю, — сказав він, — що жінкам, щоб зайнятися сексом, потрібна причина. — Джо сперся ногою на груди Роланда — як мисливець зі здобиччю, подумала Сюзанна. — А чоловікам — лише місце! Отак! — Він вибалушив очі. — Із сексом таке діло, що Господь дає чоловікові мізки й член, але мало крові: одночасно може працювати лише од…

Він надто зосередився на своєму виступі, тож і не почув, як вона підповзла до крісла й вибралася на нього, щоб додати собі зросту. Сюзанна сплела руки в один кулак, піднесла до правого плеча, замахнулася і що було сили вдарила Джо по голові. Удар припав збоку і був такий сильний, що відштовхнув Джо вбік. Але Сюзаннині руки пронизав жахливий біль: вони вдарилися об кістку.