Темна вежа. Темна вежа VII - Кінг Стівен - Страница 156

І що з тобою таке, дівчинко? Ну, прибрехав він, але ж не могли в нього вирости нові зуби, відколи ви сіли вечеряти! У тебе просто розгулялася уява.

Справді? Що ж, можливо. І, може, там у підвалі ніхто не плаче, а просто вітер стогне під дахом будинку.

— Я б послухав твої жарти й оповідки, — сказав Роланд. — З тих, що ти розповідав у дорозі, як ти не від того.

Сюзанна пильно на нього подивилася, шукаючи в стрільцевому проханні прихованого мотиву, але йому, здавалося, справді було цікаво. Ще перед тим, як Роланд побачив фото Темної вежі, пришпилене до стіни вітальні (його погляд раз у раз повертався до нього, поки Джо розповідав свою історію), ним оволодів якийсь лихоманковий добрий гумор, хоч на нього це було геть не схоже. Складалося таке враження, що він захворів, балансує на межі марення.

Джо Коллінз наче здивувався, почувши прохання стрільця, але помітно було, що воно справило йому приємність.

— Боже милий, — сплеснув руками він, — та ж я не виступав тисячу років… а зважаючи на те, як тут розтягується час, може, якраз тисяча їх і минула. Навіть не знаю, з чого почати.

— А ви спробуйте, — запропонувала Сюзанна, сама себе здивувавши.

Джо на хвилю замислився, потім підвівся, змітаючи з сорочки кілька крихт. Прошкутильгав на середину кімнати без ціпка — той лишився стояти, притулений до крісла. Юк дивився на нього: вуха нашорошені, усмішка до вух, — неначе наперед смакуючи забаву. Якусь мить Джо вагався. Потім глибоко вдихнув, видихнув і всміхнувся публіці.

— Пообіцяйте, що не закидаєте мене гнилими томатами, якщо провалюсь. Не забувайте, що я вже давно не виступав.

— Не закидаємо, ви ж нас обігріли й нагодували. Ніколи в житті, — пообіцяла Сюзанна.

А Роланд, який усе розумів буквально, додав:

— Та й томатів у нас нема.

— Гаразд, гаразд. Хоча в коморі є консервовані… Але я цього не казав!

Сюзанна всміхнулася. Роланд теж.

Підбадьорений, Джо почав:

— Добре, повернімося до того чарівного місця, яке зветься «Джанго», у тому чарівному місці, яке деякі люди називають помилкою-на-озері. Іншими словами, Клівленд, штат Огайо. Другий виступ. Той, який я так і не закінчив, але я був на підйомі, повірте на слово… Зачекайте, одну секундочку…

Він заплющив очі. Здавалося, збирався з думками. А коли знову розплющив очі, то наче на десять років помолодшав. Трансформація була дивовижна. А коли заговорив, то не лише говірка в нього стала американською — він сам став схожий на американця. Сюзанна не могла пояснити це відчуття словами, але інтуїтивно розуміла, що це правда: ось він, Джо Коллінз, зроблений у США.

— Леді й джентльмени, раді вітати вас у «Джанґо», я Джо Коллінз, а ви ні.

Роланд пирхнув, а Сюзанна всміхнулася, більше з ввічливості, бо жарт був доволі бородатий.

— Менеджер просив нагадати, що цього вечора ви за один бакс отримуєте два пива. Зрозуміло? Добре. Бо їм аби виручка, а в мене шкурний інтерес. Що більше ви п’єте, то смішніші ставатимуть мої жарти.

Сюзанна всміхнулася ширше. У комедіях був свій ритм, навіть вона це розуміла, хоча сама не змогла б витримати й п’яти хвилин на сцені перед шумною публікою в нічному клубі, навіть якби на карту було поставлено її життя. Ритм був, і після непевного початку Джо потроху намацував свій ритм. Його очі були наполовину прикриті повіками, наче перед ним ряхтіло різнобарв’я світла над сценою (таке схоже на кольори Чародійської веселки, зрозуміла Сюзанна), і вдихав він дим п’ятдесяти сигарет, які повільно жевріли. Одна рука стискає хромовану підставку мікрофона, друга вільна для жестів. Джо Коллінз виступає у «Джанґо» у вечір п’ятниці…

Ні, тільки не в п’ятницю. Він же сказав, що на вихідні й кінець тижня нічні клуби запрошували до себе рок-гурти.

. — Але не зважайте на всі ці балачки про помилку-на-озері, Клівленд — гарне місто, — провадив Джо. Він уже набирав обертів («розпатякався», сказав би Едді). — Мої батьки родом з Клівленда, та коли їм обом стукнуло по сімдесят, вони переїхали у Флориду. Їм не хотілося, але хто їх там слухав — такий закон. Отак! — Джо постукав себе по голові кісточками пальців і схрестив очі на переніссі. Роланд знову пирхнув, хоч і не мав ані найменшої гадки про те, де та Флорида (чи навіть що воно таке). Сюзанна заусміхалася ще ширше.

— Флорида — збіса гарний штат, — вів далі Джо. — Збіса. Домівка для молодят і майже покійників. Мій дід, царство йому небесне, переїхав на пенсію до Флориди. Я теж хочу померти уві сні, як дідуньо Фред. А не з вереском, як пасажири машини, за кермом якої він сидів.

Цей жарт викликав у Роланда регіт, та й у Сюзанни також. Юк шкірився аж до вух.

— А бабця в мене, скажу я вам, теж була нівроку. Розказувала, що навчилася плавати, коли її взяли на річку Куягоґа і викинули з човна. А я їй кажу: бабуню, тебе ж не плавати хотіли навчити…

Роланд пирхнув, затулив носа рукою і знову пирхнув. На щоках у нього палахкотіли червоні плями. Сміх пришвидшував обмін речовин у організмі, усе згоряло миттєво — Сюзанна про це десь читала. Тож тепер і в неї, напевно, пришвидшився метаболізм, бо вона сміялася. Було таке відчуття, що весь жах, уся печаль ринули з неї, як з відкритої рани, наче…

Ну, наче кров.

Десь на задвірках свідомості задзеленчав тривожний дзвіночок, але вона не надала йому значення. Про що можна було тривожитись? Вони ж сміялися! Їм було весело!

— А можна я хвилинку побуду серйозним? Ні? То йди у сраку і кобилу, на якій приїхав, теж з собою прихопи — завтра, коли я прокинусь, то протверезію, а от ти як був потворним, таким і залишишся. І лисим теж.

(Роланд зареготав.)

— Я говоритиму серйозно, ясно? Якщо не подобається, запхай своє невдоволення собі туди, де тримаєш дрібні гроші. Моя бабця була чудова жінка. Жінки взагалі чудові, ви це знали? Але в них, як і в чоловіків, є свої вади. Якщо жінці доведеться обирати, наприклад, між тим, щоб піймати м’яч чи врятувати дитину, вона врятує життя дитині, навіть не задумуючись, скільком чоловікам зіпсує гру. Отак! — Він постукав себе кісточками пальців по голові і вибалушив очі, знову їх насмішивши. Роланд хотів було поставити каву на стіл і розлив її. Він тримався рукою за живіт. Чути, що він так гучно сміється, так віддається на волю сміху, було само по собі смішно, й Сюзанна вибухнула сміхом з новою силою.

— Чоловіки — це одне, жінки — інше. Якщо їх поєднати, вийде геть новий смак. Як у печива «орео» з прошарком. Як у кексів з арахісовим маслом. Як у торта з родзинками і соусом зі шмарклів. Покажіть мені чоловіка й жінку, і я покажу вам Особливий Інститут — не рабства, шлюбу. Але я повторююся. Отак! — Він постукав себе по черепушці. Вирячив очі. Цього разу вони неначе наполовину вилізли з орбіт

(як йому це вдається)

і Сюзанні довелося стиснути живіт, бо від сильного сміху він уже болів. І кров бухала в скронях. Було боляче, але приємно.

— Шлюб — це коли в тебе є дружина чи чоловік. Еге ж! Зазирніть у словник Вебстера! Бігамія — це коли дружин чи чоловіків забагато. Звісно, в моногамних шлюбах усе так само! Отак!

Якби Роланд засміявся сильніше, подумала Сюзанна, він би сповз із крісла просто в калюжку розлитої кави.

— А є ще розлучення, це слово походить з латини й у перекладі означає «вирвати чоловікові геніталії через гаманець».

Але я зупинився на Клівленді, пам’ятаєте? Знаєте, як було засновано Клівленд? Купка людей у Нью-Йорку сказала: «Ого, злочини й злидні — це класно, єдине, що погано, — тут жаркувато. Їдьмо на захід».

Сміх, як згодом подумає Сюзанна, схожий на ураган: щойно він сягне певної точки, як стає незалежним і сам себе підтримує. Ти смієшся не тому, що жарти смішні, а тому, що смішний сам твій стан. До цього стану Джо Коллінз їх підвів своїм наступним дотепом.

— Гей, пам’ятаєте, як у початковій школі вас учили, що у випадку пожежі ви маєте спокійно вишикуватись у ряд так, щоб на початку стояли найнижчі, а наприкінці — найвищі люди? Яка тут логіка? Що, високі люди повільніше горять?