Темна вежа. Темна вежа VII - Кінг Стівен - Страница 151

— Дахи, — здався він. — Я думаю, там, унизу, хатини. Може, навіть ціле містечко.

— Люди? Хочеш сказати, там люди?!

— Ну, здається, з комина одного будинку йде дим. Але важко сказати, коли небо таке біле.

Сюзанна не знала, хоче вона зараз бачити людей чи ні. Безперечно, це б ускладнило їхнє становище.

— Роланде, ми маємо бути обережні.

— Так, — сказав він і пішов назад до тягла. Та перш ніж підняти його, поправив на собі патронташ і трохи опустив кобуру, щоб вона зручніше лежала біля лівої руки.

За годину вони підійшли до перехрестя провулка і дороги. Там починалася кучугура снігу одинадцять футів заввишки, зроблена якимось снігоочисником. Сюзанна побачила на утрамбованому снігу сліди, схожі на гусениці бульдозера. З кучугури стирчав стовпчик. Дороговказ на ньому нічим не відрізнявся від тих, які вона бачила в найрізноманітніших містах, наприклад, на перехрестях у Нью-Йорку. На табличці, що показувала на коротку вуличку, було написано:

Але Сюзаннине серце тьохнуло від іншого.

значилося на ньому.

Усі котеджі, крім одного, що скупчилися навколо перехрестя, стояли безлюдні, багато їх лежало в руїнах, не витримавши ваги снігу. Проте один (на відстані приблизно три чверті з лівого боку Одд’з-лейн) явно відрізнявся від решти. Дах хтось звільнив від нищівної ваги снігу, від провулка до вхідних дверей вела розчищена доріжка. Саме з димаря цього химерного обсадженого деревами котеджика йшов той пір’їсто-білий дим. В одному віконці світилося масляно-жовте світло, але Сюзанна не могла відвести погляду від диму. Для неї то був останній штрих. Єдине питання, що крутилося в неї в голові, — хто відчинить двері, коли вони постукають. Гензель чи його сестра Гретель? (Цікаво, ті двоє були двійнятами? Чи досліджував хтось це питання?) А може, то буде Червона Шапочка чи Золотоволоска з винуватою борідкою каші?

— Може, нам слід пройти повз нього, — сказала вона, розуміючи, що стишила голос мало не до шепоту, хоча вони поки що були на високій кучугурі, яку навалив снігоочисник. — Проминемо і скажемо спасибі. — Вона махнула рукою на вказівник «ТАУЕР-РОУД». — Перед нами розчищена дорога, Роланде, мабуть, варто нею скористатися.

— А якщо ми скористаємось, як думаєш, Мордред піде за нами? — спитав стрілець. — Думаєш, він просто промине й облишить людину чи людей, які тут живуть, у спокої?

Про це вона якось не подумала. Звісно, відповідь була заперечна. Якщо Мордред вирішить, що може вбити мешканців хатини, він так і вчинить. Заради їжі, якщо ті, хто там живе, їстівні, але їжа буде лише другорядною причиною. Ліси, що лишилися позаду, були багаті на всіляку дичину. Навіть якщо Мордред не міг сам собі вполювати вечерю (а в павучій формі, не сумнівалася Сюзанна, він ще й як був на це здатен), то йому мало вистачати недоїдків, які вони залишали по собі в багатьох своїх таборах. Ні, з засніжених височин він мав зійти ситий… але нещасний. Дуже нещасний. І злий на всіх, хто міг трапитися йому дорогою.

«А з іншого боку…» — подумала вона… та тільки іншого боку не було. І розмірковувати над цим усе одно було пізно. Двері котеджу відчинилися, і на ганок вийшов старий чоловік. Убраний він був у чоботи, джинси і важку куртку-«аляску» з каптуром, облямованим хутром. Таку куртку, як здалося Сюзанні, могли купити в магазині військового одягу в Грінвіч-Вілідж.

Старий був рожевощокий — втілення сільського здоров’я, набутого на свіжому повітрі, — але важко накульгував і спирався лівою рукою на товстий ціпок. З заднього подвір’я його химерного котеджика, над дахом якого звивався казковий димок, долинуло пронизливе кінське іржання.

— Так, Ліппі, звісно, я їх бачу! — вигукнув старий, повертаючись у той бік, де іржав кінь. — Одне око в мене ще, слава Богу, зряче! — Він повернувся обличчям до того місця, де стояв на кучугурі снігу Роланд з Сюзанною та Юком обабіч. Чоловік здійняв на знак вітання ціпка, радісно і без тіні страху. Роланд у відповідь підняв руку.

— Схоже, доведеться побесідувати, хочеться нам цього чи ні, — сказав стрілець.

— Та ясно, — сказала вона і поглянула на пухнастика: — Юк, поводься чемно, зрозумів?

Юк подивився спершу на неї, потім на старого і промовчав. Скидалося на те, що у справі чемності він збирався радити собі сам.

Хвора нога старого була, очевидно, дуже хвора («Геть ніяка», сказав би Тато Моз Карвер), але з ціпком він рухався досить бадьоро, кульгавим підстрибом, що здалося Сюзанні кумедним і вартим захоплення. «Жвавий, як цвіркун», також любив колись казати Тато Моз, і цей вислів краще підходив тамтому чоловікові. У сивому старому (волосся в нього було довге, тонке, мов у дитини, і звисало до плечей його анорака), що мусив спиратися на палицю, Сюзанна не відчувала загрози чи небезпеки. А коли він підійшов ближче, побачила, що одне око в нього затягло білою плівкою катаракти. Ледь помітна зіниця незрячо дивилася кудись ліворуч від них. Проте інше око зацікавлено розглядало новоприбулих, поки мешканець котеджу шкутильгав по Одд’з-лейн у їхній бік.

Кінь знову заіржав, і старий здійняв ціпка до білого неба та енергійно ним потрусив.

— Заткнися, ти, сіножерко, ти, гівнозаводчице, стара паскудна матусина доця, ти що, ніколи людей не бачила? На стайні, либонь, родилася, хе-хе? Хоча де ж іще, звісно, що на стайні, якщо ні, тоді я голубоокий бабуїн, а таких не буває!

Роланд пирхнув від непідробного сміху, і рештки Сюзанниних побоювань розтанули. Кінь у сараї за котеджем знову заіржав (назвати ту скромну споруду стайнею язик би не повернувся), і старий ще раз замахав на нього ціпком, та так завзято, що мало не гепнувсь на сніг. Незграбною, проте швидкою ходою він уже подолав майже половину відстані, що відділяла від гостей. Від падіння він зумів себе врятувати, встромивши з розмаху ціпка в сніг, потім витяг його й радісно помахав ним Роланду та Сюзанні.

— Хайл, стрільці! — загорлав старий. Здоров’ю його легенів принаймні можна було лише позаздрити. — Стрільці в поході до Темної вежі, от ви хто, бо чи ж я не бачу великі пістолі з жовтими руків’ями? І Промінь ожив, він тепер міцний, я відчуваю, і Ліппі теж! Вона жвава, як лошатко, від самого Різдва! По-моєму, то було Різдво, хоч календаря я тут не маю і Санта до мене не приходить, та я його й не жду, бо чи ж я був слухняним хлопчиком? Та ви що! Ніколи! Слухняні хлопчики попадають у рай, а всі мої друзі — в іншому місці, їдять маршмелови і попивають «ноззі» з віскариком у чорта за пазухою! Ай, та не зважайте, у мене язик — мов те помело! Хайл одному, хайл другій і хайл пухнастому малому, що з вами! Пухнастик-шалапут, щоб я був живий! Хух, який же я радий вас бачити! Джо Коллінз мене звати, Джо Коллінз із провулка Дивака, а той дивак — то я і є, одноокий і кульгавий, але до ваших послуг!

Він уже дошкутильгав до кучугури, якою закінчувалась дорога до Вежі… або ж починалася, залежно від того, з якого боку дивитися і куди мандруєш, подумала Сюзанна. Він дивився на них знизу вгору, одне око було блискуче, мов у пташки, друге з тьмяною цікавістю дивилося кудись у біле пустище.

— Довгих днів і приємних ночей, атож, так я кажу, а всіх, хто сказав би інакше, тут нема, то яка, к бісу, різниця, що б вони сказали? — 3 кишені він витяг желейну цукерку (чимось іншим то бути не могло) і підкинув у повітря. Юк схопив її на льоту: «Клац!» — була й нема.

Тепер уже розсміялися обоє: до Роланда приєдналася Сюзанна. Сміятися було незвично, але приємно — наче знайти цінну річ через довгий час після того, як ти вже втратив надію її відшукати. Навіть Юк — і той, здавалося, всміхався. Якщо кобила і непокоїла його (а поки вони дивилися на сея Коллінза зі свого снігового сідала, вона заревіла знову), то він цього не показував.

— У мене до вас мільйон питань, — сказав Коллінз, — але почну я з одного: як, трясця його мамі, ви збираєтеся злазити з цієї кучугури?