Темна вежа. Темна вежа VII - Кінг Стівен - Страница 145

Чоловік без очей під власні крики плив у повітрі назустріч своїй долі. Він виставив уперед руки і розмахував ними, захищаючись, і передня лапа павука вхопила одну з них, підтягла собі до щетинистого рота і відкусила з хрускотом, як льодяника-ціпок.

Смакота!

Вісім

Того вечора, за останньою на диво вузькою і напрочуд неприємною хатиною містечка Роланд зупинився перед обійстям, що скидалося на малу ферму. Він став перед руїнами садиби і принюхався.

— Що, Роланде? Що?

— Сюзанно, ти відчуваєш запах дерева того будинку?

Вона понюхала повітря.

— Взагалі-то так. А що?

Він повернувся до неї і всміхнувся.

— Якщо ми чуємо його запах, це означає, що його можна палити.

Так і виявилось. Попри всі Роландові похідні хитрощі й півбанки «Стерно», розгорялося багаття неохоче, але врешті-решт зайнялося. Сюзанна вмостилася якомога ближче до вогню і час від часу підставляла до багаття то один бік, то інший, щоб нагрітися рівномірно, і насолоджувалась краплинами поту, що стікали по обличчю, грудях, а потім і по спині. Вона вже встигла призабути, як приємно бути в теплі, і все підгодовувала полум’я дровами, аж поки багаття не розрослося до величезного. Тваринам, що мешкали далі на відкритих просторах, через які пролягав Шлях Променя, котрий уже зцілювався, те багаття, напевно, здалося кометою, що впала на Землю і досі палала. Біля Сюзанни сидів, прищуливши вуха, Юк і, наче зачарований, дивився на вогонь. Сюзанна все чекала, коли ж Роланд запротестує, коли скаже їй, щоб, заради свого батька, перестала розпалювати кляте багаття і дала йому просто горіти. Але Роланд мовчав. Він сидів, розклавши перед собою розібрані револьвери, і змащував деталі. Коли полум’я стало надто гарячим, він просто перемістився на кілька футів назад. Його худа тремка тінь танцювала в світлі багаття комалу.

— Ти витримаєш ще одну-дві холодні ночі?

Сюзанна кивнула.

— Якщо доведеться, то де я дінуся?

— Коли наближатимемось до засніжених земель, буде справді холодно. Пообіцяти, що лише одну ніч доведеться ночувати без багаття, я не можу, та думаю, що таких ночей буде не більше, ніж дві.

— Ти думаєш, що без багаття легше буде вполювати дичину? Правильно?

Роланд кивнув і заходився збирати револьвери.

— А вже післязавтра дичина з’явиться?

— Так.

— Звідки ти знаєш?

Він замислився над питанням.

— Точно сказати не можу… але знаю.

— Ти відчуваєш запах?

— Ні.

— Знаходиш їх доторком?

— Теж ні.

Сюзанна здалася.

— Роланде, а якщо Мордред сьогодні вночі нашле на нас птахів?

Усміхнувшись, він показав на багаття. Під полум’ям спалахував і пригасав, наче драконове дихання, розсип червоногарячих жарин.

— Так близько до твого багаття вони не підлетять.

— А завтра?

— Завтра ми вже будемо далеко від Ле Кас Рой Рюс. Навіть Мордред не зможе намовити їх летіти на таку відстань.

— А хоч це ти звідки знаєш?

Він знову похитав головою, хоча про відповідь здогадувався. Його знання надходило з Вежі. Він відчував, як у голові народжується її пульсація, подібно до того, як зелений паросток прокльовується з сухого зерна. Але говорити про це було ще зарано.

— Лягай, Сюзанно. Поспи. Я побуду на чатах до півночі, потім тебе розбуджу.

— То тепер ми по черзі стоятимемо на варті, — сказала вона.

Він кивнув.

— Він спостерігає за нами?

Роланд упевнений не був, але думав, що Мордред спостерігав. У своїй уяві він бачив худенького хлопчака (але перед ним випиналося черево, бо він добряче попоїв), голого, якщо не брати до уваги розлізлого на шмаття брудного пальта. Худенький хлопчик в одному з тих неприродно худих будинків, десь так на третьому поверсі, там, звідки відкривався хороший огляд. Він сидить на підвіконні, підтягнувши коліна до грудей, щоб зігрітись. Шрам у нього на боці, мабуть, болить від пронизливого холоду. Він дивиться на вогник їхнього багаття і заздрить. Заздрить ще й тому, що вони в товаристві одне одного. Його напівмати і Білий Батько сидять, повернувшись до нього спинами.

— Можливо, — сказав Роланд.

Сюзанна хотіла було лягати, але знову сіла. І торкнулася прищика біля губи.

— Роланде, це не прищ.

— Ні? — Він замовк, тільки дивився на неї.

— Одна моя подруга в коледжі теж таке мала, — сказала Сюзанна. — Воно кривавило, потім присихало, майже загоювалось, потім темнішало і кривавило трохи більше. Зрештою вона пішла до лікаря… до спеціаліста, ми називаємо їх дерматологами… а він сказав, що це ангіома. Кривава пухлина. Він зробив її укол новокаїну і вирізав цю штуку скальпелем. Сказав: добре, що вона вчасно прийшла, бо з кожним днем та пухлина проростала трохи глибше. А зрештою проросла б їй крізь піднебіння, може, аж у носові пазухи.

Роланд мовчки чекав. Фраза, яку вона вжила, відлунювала в нього у голові. Кривава пухлина. Він думав, що цими словами можна було б описати й самого Багряного Короля. А ще Мордреда.

— Новокаїну в нас голяк, красунчику, — озвалася Детта Волкер. — Це сто пудів. Але якшо прийдеться, то візьмеш ти ножа і виріжеш з мене цю херовину. Зробиш це швидше, ніж твій пухасик муху в повітрі злове. Ясно тобі? Доганяєш?

— Так, — сказав Роланд. — А тепер лягай. Відпочинь.

Сюзанна лягла. А за п’ять хвилин, коли вона вже, здавалося, спала, Детта Волкер розплющила очі й

(я за тобою стежу, білявий)

зиркнула на нього. Роланд їй кивнув, і вона знову стулила повіки. За хвилину-дві вони розклепилися знову. Тепер на нього глянула Сюзанна. Після цього її очі заплющились надовго.

Він пообіцяв розбудити її опівночі, але дав поспати на дві години довше, розуміючи, що в теплі багаття її тіло справді відпочивало — бодай одну ніч. О першій ночі за своїм чудовим новим годинником він нарешті відчув, що погляд їхнього переслідувача вже не спрямовано у їхній бік. Як і всі незліченні діти до нього, Мордред довго опирався сну, але о найтемнішій порі ночі його зморило. У своїй тимчасовій кімнаті небажана самотня дитина зараз спала, вкрившись рештками бушлата і підмостивши під щоку руки.

А чи його губки, вкриті кіркою засохлої крові сея Задумливого, надимаються і дрижать, неначе бачать уві сні пиптик, який відчували лише раз, молоко, якого так ніколи й не скуштували?

Роланд не знав. Та й не надто хотів знати. Він просто радів, що не спить глупої ночі, і підкидав час від часу шмат дерева в багаття, що вже потроху пригасало. Він подумав, що воно швидко згасне. Дерево було новіше, ніж те, з якого було збудовано будинки в містечку, та все одно старезне, майже закам’яніле.

Завтра вони побачать дерева. Перші з часів Кальї Брин Стерджис, якщо не брати до уваги ті, що росли під штучним сонцем Алгул Сьєнто, і ті, які він бачив у світі Стівена Кінга. Це буде добре. А тим часом пітьма чекала. За колом багаття, що вичахало, простогнав вітер, скуйовдив Роланду волосся і приніс з собою слабкий запах снігу. Стрілець закинув голову назад і дивився, як у чорноті небес над ним крутяться стрілки зоряного годинника.

Розділ IV

ШКУРИ

Без багаття їм довелося провести не одну-дві ночі, а три. Остання була найдовша — найстражденніші дванадцять годин у Сюзанниному житті. «Невже ця ніч гірша за ту, коли помер Едді? — спитала вона себе певної миті. — Ти справді хочеш сказати, що це гірше, ніж лежати без сну в тій кімнаті гуртожитку, знаючи, що відтепер ти тільки так і лежатимеш? Гірше, ніж обмивати йому обличчя, руки й ноги? Обмивати їх для землі?»

Так. Це було гірше. Їй було дуже неприємно це усвідомлювати, і вона б нізащо не зізналася комусь іншому, але глибинний нескінченний холод тієї останньої ночі був набагато гірший. Її жахав кожен легкий подмух вітру з засніжених земель на сході й півдні. Усвідомлювати, як легко фізичний дискомфорт міг захопити владу, поширитись, як отруйний газ, аж поки не займе весь простір, загребе собі все поле для гри, було жахливо і водночас на диво впокорювало. Горе? Втрата? Які дрібниці порівняно з маршем холоду твоєю шкірою, що піднімався від пальців рук і ніг, заповзав у твій розтриклятий ніс і ворушився там. Повз до мозку, хай вам буде відомо. І до серця. У лещатах такої холоднечі горе і втрата були просто словами. Ні, навіть не так. Лише звуками. Навіть беззмістовною балаканиною, коли сидиш і тремтиш під зорями, чекаючи на ранок, а він усе не приходить і не приходить.