Темна вежа. Темна вежа VII - Кінг Стівен - Страница 135

— Але боїшся, що буде.

— Так. Боюся, що буде. Ніщо так не доводить до зневіри, як постійний тривалий холод… він не достатньо сильний, щоб убити, але завжди тебе супроводжує, крапля за краплею висмоктує з тебе сили, волю і жирові запаси. Боюся, на нас чекає дуже важке випробування. Сама побачиш.

Так і вийшло.

Ніщо так не доводить до зневіри, як постійний тривалий холод.

Удень було легше. Принаймні вони рухалися, розганяючи кров. Втім, навіть о денній порі вона стала боятися відкритих місцин, на які вони часом виходили, де багатомильними обширами розбитого каміння без жодних ознак рослинності гуляли вітри. Подекуди траплялися крутий пагорб чи столова гора, що стриміли до незмінно синього неба, як червоні пальці закопаних у землю кам’яних велетів. Коли вони з Роландом повільно брели під молочно-білими баранцями хмар, що пливли Шляхом Променя, вітер ставав ще пронизливіший. Сюзанна затуляла обличчя руками, потерпаючи ще й від того, що пальці не дерев’яніли цілком — натомість вони наполовину німіли, наполовину горіли, наче в них повтикали сотні голок. Очі наповнювалися водою, і сльози стікали по щоках. Та сліди від сліз не бралися кригою, бо морозу не було. Був лише холод, що поволі наповнював їхнє життя стражданням. За які жалюгідні крихти вона ладна була продати свою безсмертну душу в ті неприємні дні й жахливі ночі? Часом їй здавалося, що для купівлі цілком вистачило б і светра, іншим разом вона думала: «Ні, голубонько, ти надто себе поважаєш, навіть тепер. Ти хочеш провести вічність у пеклі — чи в пітьмі тодешу — заради одного-єдиного светра? Авжеж, ні».

Ну, може, й ні. Але якби диявол, що її спокушав, докинув ще й пару пухнастих навушників…

Справді-бо, щоб зігрітися, їм потрібна була отака дещиця. Сюзанна постійно про це думала. Їжа в них була, вода також, бо через кожні п’ятнадцять миль траплялися колонки, які досі працювали, випомповуючи холодну воду з присмаком мінералів з глибин Поганих Земель.

Погані Землі. Вона годинами, днями, а зрештою і тижнями обмірковувала цю назву. Що зробило ці землі поганими? Отруєна вода? Воду з глибинних джерел аж ніяк не можна було назвати приємною, проте й отруйною вона теж не була. Брак їжі? Харчі в них були — поки що. Згодом, якщо дорогою не зможуть поповнити запаси, могло стати сутужно. Але їй уже в печінках сиділа яловича тушкованка, не кажучи вже про родзинки на сніданок і родзинки на десерт. Проте то була їжа. Бензин для тіла. Що робило Погані Землі поганими, якщо в тебе були їжа і вода? Бачити, як небо на заході спершу золотавіє, потім стає рудувато-коричневим, бачити, як воно стає фіолетовим, а потім зоряно-чорним на сході. Закінчення кожного дня вона чекала з наростанням жаху: думка про чергову нескінченну ніч, про те, як вони втрьох тулитимуться одне до одного, а вітер завиватиме між скель і сердито сяятимуть у небі зорі, була нестерпна. Нескінченні обшири холодного чистилища, голки в руках і ногах, а ти думаєш: «Якби тільки мені светр і пару рукавичок, я б зігрілася. Це все, що мені потрібно, лише светр і пара рукавичок, бо насправді тут не так уже й холодно».

А наскільки холодно ставало після заходу сонця? Нижче тридцяти двох градусів за Фаренгейтом[81] температура ніколи не знижувалася — Сюзанна це знала, бо вода, яку вона ставила для Юка, ніколи не промерзала до денця. Між північчю і світанком було близько тридцяти градусів, а кілька ночей температура знижувалася до тридцяти, бо вранці Сюзанна помітила крихітні кристали льоду довкола краю каструльки, яка слугувала Юкові мискою.

Вона стала роздивлятися його шубку. Попервах переконувала себе, що це лише вправа для мозку, спосіб згаяти час — наскільки швидко відбувався обмін речовин у пухнастика і наскільки добре зігрівала його шубка (густа, розкішно густа, дивовижно густа)? Та мало-помалу розгледіла приховану причину своїх відчуттів: заздрість, що бурмотіла Деттиним голосом. Малому псиську нічо не болить після того, як сонце сяде, га? Атож, не болить. Як думаєш, вийде з тої шкури дві пари рукавичок?

Налякана й нещасна, вона відкидала ці думки, побіжно думаючи, де пролягає найнижча межа, до якої може опуститися людський дух у своєму найгіршому, розважливому, егоїстичному вияві, і не бажаючи цього знати.

День за днем, ніч за ніччю холод, наче скабка, проникав у них дедалі глибше. Вони спали, тісно притулившись одне до одного, з Юком посередині, потім поверталися на протилежний бік, щоб зігріти змерзлі від нічного холоду боки. Та хай би які зморені вони були, справжній сон, у якому організм відновлював сили, тривав недовго. Коли місяць почав рости й ночі посвітлішали, вони стали мандрувати вночі, а спати вдень. Це принесло хоч і незначне, проте полегшення.

Тварин вони не бачили жодних, лише великих чорних птахів, які або летіли на південний схід, або збиралися в зграї на столових горах. Коли вітер віяв у їхній бік, Роланд із Сюзанною чули їхню пронизливу балаканину.

— Як думаєш, ці створіння годяться на їжу? — якось запитала Сюзанна в стрільця. Місяць майже зник, тому вони знову мандрували вдень, щоб уникнути ймовірних небезпек (кілька разів стежку перерізали глибокі провалля, а одного разу вони натрапили на колодязь, що здавався бездонним).

— А ти як думаєш? — запитав Роланд.

— Мабуть, ні, але я не проти це перевірити. — Вона помовчала. — Як гадаєш, чим вони харчуються?

Роланд лише головою похитав. Їхній шлях саме пролягав через казковий скам’янілий сад гострих, мов голка, скель. А трохи віддалік сотня чи більше чорних, схожих на круків птахів розсілися колом на пласкій поверхні столової гори і на її краю та спостерігали за Роландом і Сюзанною, як суд присяжних, очима-намистинами.

— Може, нам варто зійти зі стежки? Побачимо, що за пташки.

— Якщо ми загубимо стежку, то можемо більше її не знайти, — заперечив Роланд.

— Дурниці! Юк легко…

— Сюзанно, я більше не хочу про це чути! — Такого різкого сердитого тону вона раніше від нього не чула. Ні, сердитим вона бачила Роланда багато разів. Але її стурбували дріб’язкові й бурчливі нотки, що прослизнули в його тоні. І трохи налякали.

Наступні півгодини вони йшли мовчки. Роланд штовхав Таксі Хо Фат, Сюзанна в ньому їхала. Потім вузька стежина (Бедлендс-авеню, як вона тепер називала її про себе) пішла вгору, і Сюзанна зістрибнула, порівнялася з ним і рушила далі поряд. Для таких випадків вона розірвала навпіл його футболку і обгорнула нею кисті рук. Тканина захищала шкіру від гострих камінців, але також трохи зігрівала.

Роланд зиркнув на неї і перевів погляд на стежку, що лежала попереду. Його нижня губа була трохи відкопилена, і Сюзанна подумала, що він навіть не здогадується, який свавільний у нього зараз вигляд — як у трирічної дитини, яку не взяли на пляж. Він цього не знав, а вона не збиралась йому розповідати. Можливо, згодом, коли вони озирнуться в минуле на цей кошмар і посміються з нього. Коли вже навіть не пригадуватимуть, чому така жахлива ніч, коли температура надворі — сорок один градус, а ти не можеш спати, лежиш і тремтиш на холодній землі, дивлячись, як на небі час від часу пролітає метеорит, і думаєш: «Лише светр, більше мені нічого не потрібно. Один нещасний светр — і я буду щаслива, як папужка під час годівлі». А ще думаєш, чи вистачить Юкової шкурки, щоб зробити їм обом по парі панталонів, і чи вбити його не означає зробити нещасній тваринці послугу — відколи Джейк пішов на галявину, він ходить мов у воду опущений.

— Сюзанно, — порушив мовчанку Роланд. — Я грубо з тобою розмовляв. Благаю твого прощення.

— Це не потрібно, — відмахнулася вона.

— Думаю, потрібно. Нам вистачає проблем і без того, щоб штучно їх створювати. Без того, щоб тримати одне на одного образу.

Вона мовчала. Дивилася на нього знизу вгору, а він звернув погляд на південний схід, де кружляли птахи.

— Ті граки, — мовив він.

Сюзанна мовчки чекала продовження.