Темна вежа. Темна вежа VII - Кінг Стівен - Страница 128

— Так. Сходинок дев’ятнадцять, не сумніваюся. Часит. І хмари на небі.

Їх Сюзанна теж бачила. Над Вежею вони закручувалися у вир і пливли геть, до Порталу Черепахи, на протилежний кінець Променя, вздовж якого вони досі торували собі шлях. І ще дещо вона помітила. На стіні Вежі, з проміжками п’ятдесят футів чи десь так, розташовано було балкони, оточені кованими огорожами. На другому балконі видніла червона пляма і три крихітні білі плямки: обличчя, замале, щоб його побачити, і пара піднятих догори рук.

— То Багряний Король? — показала Сюзанна жестом, не наважившись притулити кінчик пальця до скла над крихітною фігуркою, неначе та могла ожити і затягти її в картину.

— Так, — кивнув Роланд. — Ув’язнений і відрізаний від того єдиного, чого він прагнув у житті.

— То, може, ми просто піднімемося повз нього сходами й зробимо йому носа? — Побачивши спантеличений вираз обличчя Роланда, вона висолопила язика й продемонструвала, як роблять носа.

Стрілець знову всміхнувся, але цього разу ледь помітно і відсторонено.

— Думаю, це буде непросто, — сказав він.

— Я теж, — зітхнула Сюзанна.

Вони знайшли все, по що сюди прийшли (і навіть трохи більше), але все ніяк не могли наважитись вийти з Сейрового кабінету. Їх не відпускала картина. Сюзанна запитала у Роланда, чи не хотів би він узяти її з собою. Вирізати полотно з рами ножем для паперу, що лежав на столі у Сейра, і скрутити в рурку було б дуже просто. Роланд обміркував це, але зрештою похитав головою. Було в тій картині щось лиховісно живе, що могло привабити непотрібну увагу, як метеликів до світла. Та навіть якби цього не сталося, вони з Сюзанною могли забагато часу проводити, розглядаючи картину. Вона могла зробити їх неуважними чи, ще гірше, загіпнотизувати.

«Зрештою, може, це лише чергова пастка для розуму, — подумав він. — Як „Безсоння“».

— Ми залишимо її, — вирішив він. — Бо вже зовсім скоро, за декілька місяців, а може, й тижнів, побачимо саму Вежу на власні очі.

— Ти правда в це віриш? — слабким голосом спитала Сюзанна. — Роланде, ти говориш серйозно?

— Так.

— Побачимо всі втрьох? Чи нам з Юком теж доведеться померти, щоб відкрити тобі шлях до Вежі? Зрештою, починав ти на самоті, правда? Може, й закінчиш так само. Хіба не такого фіналу хотілося б будь-якому письменнику?

— Це не означає, що він його напише, — сказав Роланд. — Стівен Кінг — не вода, Сюзанно. Він лише труба, в яку ця вода тече.

— Я розумію, що ти маєш на увазі, але не до кінця в це вірю.

Роланд теж вірив не до кінця. Він думав, чи не вказати Сюзанні, що мандри його почалися з Меджису і тоді з ним були Катберт і Алан, а коли наступного разу вони виїхали з Ґілеаду, до них приєднався Джеймі Декері — так тріо стало квартетом. Але справдешні його пошуки почалися вже після битви на Єрихонському пагорбі. Авжеж, на той час він уже був сам-один.

— Я почав одинаком, але закінчу інакше, — запевнив він. Сюзанна досить легко пересувалася кабінетом у офісному кріслі на коліщатах. Він висмикнув її з крісла і посадив собі на праве стегно — те, яке більше не надокучало болем. — Ви з Юком будете поряд, коли я відчиню двері, ви будете поряд, коли я зійду сходами нагору, ви будете зі мною, коли я розквитаюся з тим червоним гобліном і коли ввійду до кімнати нагорі.

Хоч Сюзанна промовчала, але ці слова прозвучали як брехня. А насправді їм обом здалося, що вони прозвучали як брехня.

Знайдені консерви, пательню, два кухлі, дві тарілки і два набори ложок-виделок вони віднесли назад до готелю «Федік». Роланд додав ліхтарика, що слабенько світив від майже розряджених батарейок, різницького ножа і зручну сокирку з гумовою ручкою. Сюзанна знайшла кілька магазинних сіток, щоб нести ці нові ґунна. А ще на верхній полиці комори, прилеглої до кухні, знайшлося три бляшанки драглеподібної речовини.

— Це «Стерно», — пояснила вона у відповідь на стрільцеве питання. — Хороша штука. Її можна запалювати. Горить повільно і дає синє полум’я, досить гаряче, щоб на ньому готувати.

— Я думав, ми розкладемо маленьке вогнище за готелем, — сказав він. — А для нього мені ця смердючка точно не потрібна. — У його голосі відчувалося легке презирство.

— Звісно, ні. Але вона може стати нам у пригоді.

— Як?

— Не знаю, але… — Вона знизала плечима.

Біля дверей, що вели надвір, вони проминули комірчину прибиральниці, напхану різним мотлохом. Сюзанна вже була по горло сита Доґаном для одного дня, і їй кортіло якнайшвидше вибратися назовні, проте Роланд вирішив зазирнути всередину. Відра, віники і швабри він проігнорував, натомість звернувши увагу на плутанину мотузок і шнурів, скиданих на кучугуру в кутку. З вигляду підлоги, на якій вони лежали, Сюзанна здогадалася, що одного разу їх використовували для зведення тимчасового риштовання. А також зрозуміла, для чого Роланду потрібні мотузки, і серце в неї упало. Неначе все повернулося до початку.

— А я думала, що поїздкам на спині кінець, — різко, з виразними Деттиними нотками в голосі сказала вона.

— Думаю, це єдиний вихід, — відказав Роланд. — І я радий, що маю тепер сили нести тебе на собі.

— А той підземний хід — це єдиний шлях? Ти в цьому впевнений?

— Мабуть, якось можна і через замок вийти… — почав Роланд, але Сюзанна рішуче захитала головою.

— Не забувай, я була там нагорі з Мією. Урвище з боку Дискордії йде вниз щонайменше на п’ятсот футів. А може, й більше. Колись давно там, може, й були сходи, але тепер їх нема.

— Тоді залишаються тунелі, — сказав він. — Може, знайдемо щось, на чому ти могла б їхати, коли вийдемо на тому боці. Ще в якому-небудь містечку чи селі.

І знову Сюзанна захитала головою.

— Роланде, я думаю, цивілізація закінчується тут, у Федіку. А ще думаю, що треба нам якнайкраще запастися сякою-такою одежиною, бо буде холодно.

Одежини, щоб нею запастися, на відміну від провіанту, було на диво мало, бо ніхто не додумався зберегти кілька светрів і теплих курток у вакуумних бляшанках. Ковдри були, але навіть у шафах вони потоншали й розповзалися за найменшої нагоди, тож користі з них майже не було.

— Начхати і розтерти, — втомлено промовила вона. — Головне — вибратися звідси.

— Виберемося, — пообіцяв Роланд.

Сюзанна в Сентрал-парку, і надворі досить холодно, тому від дихання з рота вириваються хмарки пари. Небо над головою біле від обрію до обрію. Вона дивиться вниз на білого ведмедя (він викачується на своєму кам’янистому острівці, і холоднеча його не турбує, а навпаки — тішить), і раптом довкола її талії змією обвивається чиясь рука. Теплі губи цмокають її в холодну щоку. Вона розвертається і бачить Едді з Джейком. У них однакові широкі усмішки, а на головах однакові червоні плетені шапочки. От тільки на шапочці Едді написано «ВЕСЕЛОГО», а в Джейка — «РІЗДВА». Вона розтуляє рота, щоб сказати їм: «Хлопці, вас не може тут бути, бо ви померли», — та раптом розуміє, з величезним і бурхливим полегшенням, що то був лише сон. Справді, як можна було повірити, що все сталося насправді? Не існує тварин, що розмовляють і називаються пухнастиками-шалапутами, і тахінів з тілами людей і головами тварин теж, немає місцин із назвою Федік чи замок Дискордія.

А передусім не існує стрільців. Джон Кеннеді був останній — її водій Енді мав рацію.

— Я приніс тобі гарячий шоколад, — Едді простягає їй чашку. Шоколад просто чудовий, mit schlag,[77] а на них — розсипи крихт мускатного горіха. Вона відчуває пахощі, що йдуть від чашки, і, беручи її в руки, відчуває його пальці, обтягнені рукавичками. Між ними повільно падають перші сніжинки тієї зими. І вона думає, як же це чудово — бути живою в старому доброму Нью-Йорку, як чудово, що дійсність — це дійсність, що вони разом цього року…

Якого року від Різдва Христового?

Вона насуплює брови, бо це серйозне питання, чи не так? Зрештою, Едді з вісімдесятих, а вона жила в Америці лише до 1964-го (чи то був 65-й?), що ж до Джейка, Джейка Чемберза в шапочці з написом «РІЗДВА», то хіба він не з сімдесятих? А якщо вони троє вихідці з трьох десятиріч другої половини двадцятого століття, то де їхня спільна точка перетину? Який зараз рік?