Темна вежа. Темна вежа VII - Кінг Стівен - Страница 119

— Думаю, ти правду кажеш, — промовив Роланд. — Але я перекажу їй вітання і розкажу, що ти ще повен вогню…

— Кажу «Бог-Бомба»! — перебив старий і стукнув ціпком. — Скажи, братику, скажи! Неодмінно їй передай!

— Обіцяю. — Роланд допив свій чай, поставив чашку на стіл Меріан Карвер і підвівся, за звичкою притримуючи рукою праве стегно. До відсутності болю він мав ще звикати, але для цього потрібно було багато часу, мабуть, навіть більше, ніж йомубуло відміряно. — А тепер я маю вас покинути. Тут неподалік є одне місце, куди мені потрібно піти.

— Ми знаємо, куди, — сказала Меріан. — Вас там зустрінуть. Ми оберігали це місце для вас. Якщо двері там ще й досі працюють, ви пройдете.

Роланд злегка вклонився.

— Дякую-сей.

— Але посидьте ще хвильку. У нас є подарунки, Роланде. Їх не вистачить, аби віддячити вам за все, що ви для нас зробили… байдуже, входило це у ваші плани чи ні… але те, що ми подаруємо, може стати вам у пригоді. Один подарунок — це новина від наших телепатів із Таоса. Інший — від більш… — Вона завагалася. — …більш звичного плану дослідників, які працюють на нас у цій будівлі. Вони називають себе кельвіністами, але не тому, що сповідують якусь релігію. Напевно, це маленька данина поваги містерові Тауеру, який помер від серцевого нападу в своїй новій книгарні дев’ять років тому. А може, просто жарт.

— Якщо й жарт, то невдалий, — пробурчав Мозес Карвер.

— Є ще два подарунки… від нас. Від Ненсі, від мене й від мого тата і від того, кого вже з нами немає. Посидите ще трохи?

І хоч як йому не терпілося піти, Роланд зробив те, про що його просили. Бо вперше після Джейкової смерті ним оволоділо якесь відчуття, крім смутку й болю.

Цікавість.

— Спершу звістка від людей з Нью-Мексико, — почала Меріан, коли Роланд знову сів. — Вони спостерігали за вами, наскільки їм дозволяли здібності. І хоч все, що відбувалося в Краї Грому, майже завжди було для них розмитим, наче в тумані, але вони вважають, що незадовго до своєї смерті Едді сказав Джейкові Чемберзу одну важливу річ. Швидше за все, коли лежав на землі, до того, як… не знаю…

— До того, як провалитися в пітьму? — підказав Роланд.

— Так, — кивнула Ненсі Діпно. — Ми так думаємо. Точніше, вони так думають. Наші своєрідні Руйначі.

Меріан зиркнула на неї трохи насуплено: очевидно, ця леді не любила, коли її перебивали. Та потім знову перевела погляд на Роланда.

— Нашим людям легше прозрівати, перебуваючи на цьому боці. Дехто з них цілком упевнений… не на сто відсотків, але менше з тим… що Джейк міг передати це повідомлення далі перед тим, як помер сам. — Вона помовчала. — Жінка, з якою ви приїхали, місіс Таненбаум…

— Тасенбаум, — виправив Роланд. Зробив це машинально, не думаючи, бо його розум був зайнятий іншим. Працював несамовито.

— Тасенбаум, — погодилася Меріан. — Не сумніваюся, вона вже частково розповіла вам те, що сказав їй перед смертю Джейк, але не все. Вона нічого не приховує, просто не надає цьому значення. Попросите її ще раз повторити все, що казав їй Джейк, перш ніж розійдетеся в різні боки?

— Так, — кивнув Роланд. Він попросить Айрін усе переповісти, але водночас… він не думав, що Джейк передав слова Едді місіс Тасенбаум. Ні, тільки не їй. Роланд усвідомив, що після того, як Айрін поставила машину на паркувальному майданчику, він так ні разу й не згадав за Юка, але, звісно, той пішов з ними. Тепер він мав лежати біля ніг Айрін, під лавкою, вигріватися на сонці й чекати на нього, Роланда.

— Гаразд, — сказав він. — Це добре. Переходимо далі.

Меріан відкрила велику центральну шухляду свого стола й витягла звідти товстий конверт для крихких поштових пересилок і маленьку дерев’яну скриньку. Конверт вона передала Ненсі Діпно. Скриньку поставила перед собою на стіл.

— Про цей подарунок розповість Ненсі. Тільки, будь ласка, Ненсі, постарайся коротше, щоб не затримувати Роланда.

— Кажи. — І знову Мозес пристукнув ціпком.

Ненсі подивилась на нього, потім на Роланда… чи десь у той бік, де він сидів. На щоках виступив рум’янець, вона помітно розхвилювалась.

— Стівен Кінг, — промовила Ненсі, потім прочистила горло і повторила те саме. А далі затнулась, не знаючи, як продовжити. Її щоки вже пашіли вогнем.

— Глибоко вдихни, — сказав Роланд, — і затримай повітря.

Вона виконала його вказівки.

— Тепер видихай.

Це теж зробила.

— Атепер розповідай, Ненсі, небого Аарона.

— Стівен Кінг написав близько сорока книжок, — сказала вона. Щоки в неї досі були червоні (Роланд здогадувався, що невдовзі він дізнається причину), але голос уже звучав набагато спокійніше. — І навдивовижу багато їх… навіть ранні романи… так чи інакше перегукуються з Темною вежею. Схоже на те, що Вежа була в його думках завжди, від самого початку.

— Те, що ти кажеш, правда, я знаю, — сказав Роланд. — І я кажу спасибі.

Здавалося, це її заспокоїло ще більше.

— Звідси й кельвіністи, — повела далі вона. — Троє чоловіків і дві жінки з науковим складом розуму, які з восьмої ранку до четвертої вечора не роблять нічого, крім як читають книги Стівена Кінга.

— І не просто читають, — вставила Меріан, — а складають класифікацію за місцем дії, за персонажами, за темами… хоч вони й відстійні… навіть за згадкою про назви популярних товарів.

— Частина їхньої роботи — шукати згадки про людей, які живуть чи жили в Наріжному світі, — сказала Ненсі. — Справжніх людей, інакше кажучи. І, авжеж, згадки про Темну вежу. — Вона простягнула йому конверт, і за кутами, що випиналися, Роланд визначив, що всередині може бути лише книга. — Якщо у Кінга є ключовий роман… окрім циклу про Темну вежу, звісно… то, на нашу думку, це він.

Клапан конверта тримався на кнопці. Роланд скоса поглянув на Меріан і Ненсі. Обидві кивнули. Стрілець відкрив клапан і витяг звідти грубезний том у червоно-білій палітурці.

Картинки на ньому не було, лише ім’я та прізвище Стівена Кінга і одне-єдине слово.

«Червоне — це Король, Білість — Артур Ельд, — подумав він. — Білість понад Червоне, воля Ґана непорушна».

А може, просто збіг.

— Що це за слово? — спитав Роланд, постукуючи нігтем по назві.

— «Безсоння», — відповіла Ненсі. — Це означає…

— Я знаю, що це означає, — перебив Роланд. — Чому ви даруєте мені книжку?

— Бо ця історія зав’язана на Темній вежі, — сказала Ненсі, — а ще тому, що там є персонаж, якого звуть Ед Діпно. Так вийшло, що він головний лиходій.

«Головний лиходій, — подумав Роланд. — Не дивно, що вона так зашарілась».

— У твоїй сім’ї був хтось із таким ім’ям? — запитав він у неї.

— Так. У Банґорі. Саме про це місто Кінг пише в цій та інших книжках, тільки називає його Деррі. Справжній Ед Діпно помер тисяча дев’ятсот сорок сьомого року. Тоді ж народився Кінг. Ед працював бухгалтером і був невинний, мов те молоко з печивом. А Діпно в «Безсонні» — божевільний, що потрапляє під владу Багряного Короля. Він намагається перетворити літак на бомбу і врізатися на ньому в будівлю, щоб убити тисячі людей.

— Помолімося, щоб цього ніколи не сталося, — похмуро промовив старий, дивлячись на дахи хмарочосів Нью-Йорка. — Бачить Бог, таке може бути.

— У романі цей план провалюється, — сказала Ненсі. — Дехто, звісно, гине, проте головному герою, старому чоловікові, якого звуть Ральф Робертс, вдається запобігти найбільшій біді.

Роланд пильно дивився на небогу в других Аарона Діпно.

— У цій книзі згадується Багряний Король? Під справжнім іменем?

— Так, — кивнула вона. — Той Ед Діпно з Банґора… справжній Ед Діпно… був двоюрідним братом мого батька в четвертих чи в п’ятих. Кельвіністи могли б показати вам генеалогічне дерево, якби ви схотіли його побачити, але насправді з гілкою дядька Аарона особливого зв’язку немає. Ми думаємо, що Кінг міг використати в книжці це прізвище, щоб привернути вашу увагу… чи нашу… навіть не усвідомлюючи, що робить.

— Сигнал з підсвідомості, — задумливо сказав стрілець.