Темна вежа. Темна вежа VII - Кінг Стівен - Страница 116

Втім, довго розглядати охоронців не став. Розпізнавши їхню істинну сутність, він дозволив погляду гуляти довколишнім простором, бо саме цього йому хотілося найбільше, відколи розсунулись двері ліфта. На стіні ліворуч була чорно-біла картинка, фотографія насправді (те, що він раніше помилково називав фотеграффією), велика, завдовжки футів зо п’ять і зо три завширшки, без рамки. Вона так хитро повторювала вигин стіни, що здавалась отвором у якусь іншу, навіки застиглу реальність. На ній троє чоловіків у джинсах і сорочках з розстебнутим коміром сиділи на горішній перекладині паркану, заклавши ноги в чоботях за нижню перекладину. Скільки разів Роланд бачив ковбоїв і pastorillas,[72] що сиділи точнісінько так, спостерігаючи за тавруванням, зв’язуванням, каструванням чи виїжджанням диких коней. Скільки разів і сам так сидів, з одним чи кількома друзями зі свого колишнього тету: Катбертом, Аланом, Джеймі Декері, — з обох боків, як Джон Каллем і Аарон Діпно сиділи обабіч чорношкірого чоловіка з крихітними білими вусиками і в окулярах в золотій оправі? Йому стало боляче від спогадів, і то був не лише біль душевний: у животі все стислося в клубок, і серце шалено закалатало. Трійця на фотографії з чогось сміялась. То була мить, схоплена в позачассі, одна з тих рідкісних миттєвостей, коли чоловіки просто раді бути тими, ким і де вони є.

— Батьки-засновники, — сказала Ненсі. В її голосі бриніли веселощі, та водночас і смуток. — Їх сфотографували на екскурсії для керівництва тисяча дев’ятсот вісімдесят шостого року, в Таосі, Нью-Мексико. Три міських хлопчини в коров’ячому раю, як вам? І вигляд у них такий, наче їм ще зроду не було так добре.

— Правду кажеш, — мовив Роланд.

— Ви всіх трьох знаєте?

Роланд кивнув. Так, він знав усіх трьох, хоча з Мозесом Карвером, чоловіком посередині, ніколи не зустрічався. Партнер Дена Голмса, хрещений батько Одетти Голмс. На знімку він мав вигляд дужого і здорового сімдесятирічного дідуся, але, безперечно, 1986 року йому мало бути вже ближче до вісімдесяти. Може, вісімдесят п’ять. Авжеж, нагадав собі Роланд, тут був один непередбачуваний чинник: диво, яке він бачив у вестибюлі цієї будівлі. Троянда, звісно, не була еліксиром молодості, так само, як черепаха в скверику через дорогу не була справжнім Матурином, але чи не вважав він, що вона має корисні властивості? Певно, що вважав. А певні цілющі властивості? Так, вважав. Чи вірив він, що Аарон Діпно прожив дев’ять років життя між 1977 і 1986 роками, коли було зроблено цей знімок, лише завдяки пігулкам, що замінили Прим, і методам лікування старих? Ні, не вважав. Ці троє чоловіків — Карвер, Каллем і Діпно — зустрілися, неначе за порухом магії, на схилі років, щоб боротися за троянду. Їхня історія, вірив стрілець, сама по собі могла стати книгою, хорошою й цікавою книгою. Все було вкрай просто: троянда показала їм свою вдячність.

— Коли вони померли? — запитав він у Ненсі Діпно.

— Першим не стало Джона Каллема. Це сталося тисяча дев’ятсот вісімдесят дев’ятого. Загинув від вогнепального поранення. Він дванадцять годин протримався в лікарні, цього вистачило, щоб усі могли з ним попрощатись. Це сталося в Нью-Йорку, коли він приїхав на щорічну раду директорів. У поліції сказали, що то було вуличне пограбування, просто щось пішло не так. Але ми вважаємо, що його вбив агент «Сомбри» чи «Північного центру позитроніки». Імовірно, то був хтось із кан-тої. Бо були й інші замахи, та лише один виявився успішним.

— «Сомбра» і «Позитроніка» — це практично одне й те саме, — сказав Роланд. — Вони посередники Багряного Короля в цьому світі.

— Ми знаємо. — Вона показала на чоловіка зліва на знімку, на якого так сильно була схожа. — Дядечко Аарон дожив до тисяча дев’ятсот дев’яносто другого. Коли ви з ним познайомились… сімдесят сьомого?

— Так, — підтвердив Роланд.

— У сімдесят сьомому ніхто б не повірив, що він так довго проживе.

— Його теж убили ниці?

— Ні, повернувся рак, от і все. Він помер у своєму ліжку. Я була поряд із ним. Останні його слова були: «Скажи Роланду: ми зробили все, що змогли». От я й переказую.

— Дякую-сей. — У власному голосі він почув жорсткі нотки й міг лише сподіватися, що вона прийме їх за лаконічність. Багато людей робили задля нього все, що могли, чи не так? Дуже багато, починаючи з Сюзен Дельгадо цілу вічність тому.

— Ви як? — тихо співчутливо запитала Ненсі.

— Все гаразд, — сказав він. — А Мозес Карвер? Коли він помер?

Вона здивовано підняла брови і розсміялась.

— Що?

— Самі дивіться.

Вона показала на скляні двері. Через приймальню, повз жінку за столом, яка, схоже, таки розмовляла сама з собою, ішов до них сухорлявий дідусь із пухнастим волоссям, що розвіювалось довкола голови, і бровами того самого кольору, що й волосся, — сивими. Шкіра в нього була темна, а в жінки, на чию руку він спирався, — ще темніша. Дідусь був високий, напевно, шість футів три дюйми на зріст, якщо розпрямити зігнуту в дугу спину, та жінка його перегнала — у неї зріст був щонайменше шість футів шість дюймів. Її обличчя важко було назвати вродливим, та прозирала в ньому якась дика, неприборкана краса. Обличчя воїна.

Обличчя стрільця.

Якби спина в Мозеса Карвера була пряма, вони з Роландом подивилися б один одному у вічі. А так Карверу довелося трохи підвести погляд: для цього він по-пташиному закинув голову. Усе свідчило про те, що він не міг зігнути шию — її знерухомив артрит. Білки його карих очей були такі тьмяні, що важко було навіть розібрати, де закінчувались райдужні оболонки. Але за окулярами в золотій оправі танцювали іскорки сміху. А ще Мозес Карвер досі носив крихітні білі вуса.

— Роланд з Ґілеаду! — вигукнув він. — Як довго я чекав на зустріч з вами, сер! По-моєму, це єдине, що тримало мене на цій землі так довго, відколи не стало Джона й Аарона. Відпусти мене на хвильку, Меріан, відпусти! Я маю дещо зробити!

Меріан Карвер відпустила його і подивилась на Роланда. Її голосу в голові він не чув, та це й не потрібно було. Те, про що вона хотіла його попросити, ясно читалося в її очах: «Підхопіть його, сей, якщо впаде».

Але чоловік, якого Сюзанна називала «тато Моз», не впав. Натомість він притулив кулака, якого ледве стиснув з вимучених артритом пальців, до лоба і зігнув праве коліно, перенісши всю вагу тіла на праву ногу, що аж тремтіла від напруги.

— Хайл, останній стрільцю, Роланде Дескейн з Гілеаду, сину Стівена та істинний нащадку Артура Ельда. Я, останній з ка-тету Троянди, як ми себе називали, вітаю тебе.

Роланд теж приклав кулак до чола, але вклонятися, виставивши ногу, не став. Натомість він опустився на коліно.

— Хайл, тату Моз, хрещений батьку Сюзанни, діне катету Троянди, всім серцем тебе вітаю.

— Дякую, — і старий чоловік розсміявся, як хлопчисько. — Як добре, що ми познайомились у Домі Троянди! Якраз на тому місці, де могла б бути Могила Троянди! Ха! Що, скажеш, не добре?

— Ні, бо це була б брехня.

— Ще б пак! — вигукнув старий і знову засміявся радісним «та-ну-тебе» сміхом. — Але я від захвату геть забувся про хороші манери, стрільцю. Оця висока красуня, яка стоїть коло мене, ти міг би подумати, що вона моя онучка, бо, коли вона народилась, мені було сімдесят — тобто тисяча дев’ятсот шістдесят дев’ятого року це було. Але насправді бува й так, що найліпше в твоєму житті може з’явитись пізно. Наприклад, діти. Це я так здалеку почав був казати, що це моя дочка, Меріан Одетта Карвер, президент корпорації «Тет», відколи я відійшов від справ у дев’яносто сьомому, у дев’яносто вісім років. Як думаєш, Роланде, у снобів із заміського клубу повідмерзали б яйця, якби вони знали, що компанією, яка коштує близько десяти мільярдів доларів, керує негритянка? — Від захвату й радості в нього дуже посилився акцент, Роланд насилу розбирав слова.

— Тату, припини, — сказала висока жінка: по-доброму, але з тону відчувалось, що вона не терпітиме жодних заперечень. — Якщо не припиниш, у тебе запищить кардіомонітор. До того ж у цього чоловіка мало часу.