Темна вежа. Темна вежа VII - Кінг Стівен - Страница 110

Сьогодні вдень вона казала йому, що збирається в магазин, купити яєць і молока, яких вона, ясна річ, так і не купила, і він кивнув. Так-так, люба, так. Але в його записці не було бодай найменшого натяку на тривогу, на те, що він запам’ятав, що вона казала. Ну а чого вона хотіла? У Девіда інформація влітала у вухо А і вилітала через вухо Б. Ласкаво просимо в Світ Геніїв.

Айрін перевернула записку, дістала ручку з чашки, де їх було повно, якусь мить повагалась, а потім написала таке:

Чи зрозуміє він? Вона сподівалась, що зрозуміє, якщо згадає, як вони познайомились. У Санта-Моніці, в Товаристві захисту тварин, між рядів поставлених одна на одну кліток на задньому дворі: кохання розквітло під гавкіт собак. Як у Джеймса Джойса, чесне слово. Він приніс у притулок бродячого пса, якого знайшов на вулиці в передмісті, де винаймав помешкання з шістьома яйцеголовими друзями. А вона хотіла взяти кошеня, щоб звеселити своє безрадісне життя, в якому не було ні друзів, ні подруг. Тоді в нього була густа шевелюра. Що ж до неї, то вона вважала, що жінка, яка фарбує волосся, — це в принципі смішно. Час — великий крадій, і перше, що він у тебе краде, — почуття гумору.

Повагавшись, вона дописала:

А чи була то правда? Ну, в будь-якому разі тепер нічого не вдієш. Перекреслене завжди надавало написаному чорнилом потворного вигляду. Тим самим магнітом вона причепила записку назад до холодильника.

З кошика біля вхідних дверей Айрін видобула ключі від «мерседеса» і раптом згадала про човен, прив’язаний до маленького причалу за магазином. Нічого з ним там не станеться. Але тут їй спало на думку дещо інше: про це їй казав хлопчик. Він нічого не знає про гроші.

Тож вона пішла в комірчину, де вони з чоловіком завжди тримали тонку пачку п’ятдесятидоларових банкнот (тут, у глушині, були такі місця, де навіть не чули про MasterCard, Айрін могла б у цьому заприсягтися), і взяла три. Хотіла вже йти, але повернулася і забрала три, що залишалися. А чому ні? Хто міг знати, що чекало на неї попереду?

Дорогою до виходу вона зупинилась, щоб ще раз глянути на записку. І раптом, сама не розуміючи, навіщо це робить, замінила магніт «Позитроніки» на апельсин. І тільки тоді пішла.

Майбутнє перестало щось важити. Наразі в неї були справи, яких мало з горою вистачити на те, щоб жити сьогоднішнім днем.

Гарба невідкладної допомоги поїхала — повезла письменника до найближчої лікарні чи лазарету, припустив Роланд. Одразу ж по її від’їзді з’явились правоохоронці й десь із півгодини розмовляли з Браяном Смітом. Зі свого місця за першим вигином пагорба Роланд чув усю розмову. Питання в синіх мундирів були чіткі й спокійні, відповіді Браяна Сміта — тихе, ледь чутне бурмотіння. Роланд не бачив причини припиняти роботу. Якщо сині прийдуть сюди, він з ними розбереться. Просто виведе їх із ладу, якщо не буде особливих перепон з їхнього боку. Бачать боги, вбивств було вже задосить. Але він так чи інакше поховає свого мертвого.

Він поховає свого мертвого.

Приємне золотаво-зелене світло на галявині потроху згущувалося. Комарі дошкуляли страшенно, але він не переривав свого заняття навіть для того, щоб прищикнути кровопивць, просто дозволяв їм цмулити і летіти геть, обважнілими від крові. Коли вже закінчував рити могилу, почув, як заводилися двигуни: рівно загуркотіли дві машини, заторохтів фургономобіль Сміта. Стрілець чув голоси лише двох правоохоронців. Тобто, якщо з ними не було третього, який не мав що сказати, вони дозволили Сміту самому вести машину. Роланд подумав, що це якось дивно, але йому було до того байдуже, то вже було не його діло (як і те, чи паралізований Кінг). Усе, що мало для нього значення, було тут; все, що мало значення, — подбати про свого хлопчика.

Він тричі ходив збирати каміння, бо могила, вирита руками, неглибока, а тварини, навіть у такому приборканому світі, як цей, завжди голодні. Він склав камені біля узголів’я могили — шраму на чорній землі, такій родючій, що своєю барвою породжувала згадку про чорний атлас. Юк лежав біля голови Джейка, проводжав стрільця очима, коли той ішов і приходив, мовчав. Він завжди відрізнявся від тварин свого виду, якими вони стали відтоді, як світ зрушив з місця. Роланд навіть підозрював, що саме надмірна Юкова балакучість призвела до того, що його витурили, грубо вигнали з власного тету. Коли вони натрапили на нього неподалік від Річкового Перехрестя, він був страшенно худий, буквально помирав від голоду, а на одному боці мав рану від укусу, яка все ніяк не загоювалась. Пухнастик полюбив Джейка з першого погляду: «Це ж ясно, як погожий день», — сказав би Корт (або й сам батько Роланда). І саме з Джейком він найбільше розмовляв. Роланд розумів, що тепер, після смерті хлопчика, Юк може замовкнути назавше, і від цієї думки втрата видавалася реальнішою.

Він згадав, як хлопчик стояв перед мешканцями Кальї Брин Стерджис у світлі смолоскипів, яке в нього було таке юне і просвітлене обличчя. Здавалося, він житиме вічно. «Я Джейк Чемберз, син Елмера, з роду Ельда, ка-тет Дев’яноста й Дев’яти».

О так, звісно, так, і ось було його Дев’яносто і Дев’ять: могила викопана, чиста й готова його прийняти.

Роланд знову заплакав. Він затулив обличчя руками і розгойдувався на колінах, вдихаючи приємні пахощі глині й шкодуючи, що не відступився від своїх намірів ще тоді, коли ка, цей старий терплячий демон, не показало йому справжню ціну його пошуків. Він віддав би усе на світі, аби тільки змінити те, що сталося, що завгодно, аби закопати цю яму порожньою, але в цьому світі час плинув лише в один бік.

Знову опанувавши себе, він дбайливо загорнув Джейка в синій брезент. Довкола застиглого блідого обличчя згорнув щось на кшталт каптура. Перш ніж засипати могилу, він збирався прикрити те обличчя навіки, але до тієї миті — ні.

— Юку? Попрощаєшся?

Юк подивився на Роланда, і спершу стрільцеві здалося, що він не зрозумів. Та потім пухнастик витягнув шию і востаннє лизнув хлопчика в щоку.

— Ай, Ейк, — сказав він. Прощавай, Джейку. Ай, Джейку…

Стрілець підняв тіло Джейка (який же він був легкий, цей хлопчик, що стрибав з Бенні Слайтменом у сіно й чинив опір вампірам пліч-о-пліч з панотцем Каллагеном, який навдивовижу легкий, неначе вся вага вивітрилася з нього разом із життям) і опустив його в могилу. Грудочка землі впала йому на щоку, і Роланд стер її. Потому знову заплющив очі й замислився. А потім, нарешті — затинаючись — почав. Він розумів, що будь-який переклад мовою цього світу буде недоладний, але старався, як міг. Якщо дух Джейка був десь поряд, то цю мову він би зрозумів.

— Час летить, дзвонять поховальні дзвони, життя минає, тож почуйте мою молитву.

Народження — це лише початок відліку до смерті, тож почуйте мою молитву.

Смерть німотна, тож почуйте мою молитву.

Слова відлітали у золотисто-зелену імлу. Роланд промовляв їх, потім переходив до наступних. Він уже говорив швидше.

— Тут лежить Джейк, він добре служив своєму ка і своєму тету. Кажу правду.

Нехай всепрощаючий погляд С’мани зцілить його душу. Кажу будь ласка.

Нехай рукиҐана піднімуться з пітьми цієї землі. Кажу будь ласка.

Оточи його, Ґане, світлом.

Наповни його, Хлоє, силою.

Якщо він хоче пити, дайте йому на галявині води.