Темна вежа. Темна вежа VII - Кінг Стівен - Страница 104

«Він часто про нас міркує на прогулянках, — подумав Роланд. — Коли лишається на самоті, то чує пісню Черепахи й розуміє, що в нього є робота, від якої він ухиляється. Ну, друже мій, відсьогодні цьому край».

Звісно, якщо їм вдасться його врятувати.

Він нахилився повз Джейка і подивився на жінку.

— Ти не можеш змусити цю прокляту богами чортопхайку їхати швидше?

— Так, — сказала вона. — Мабуть, можу. — А потім спитала в Джейка: — Синку, ти й правда вмієш читати думки чи це лише гра, в яку ви граєте зі своїм другом?

— Я не зовсім їх читаю, але я можу їх торкатися, — відповів Джейк.

— Сподіваюсь, що це правда, чорт забирай, — сказала вона, — бо Черепахова алея пагориста і місцями вузька, завширшки одну смугу. Якщо відчуєш, що хтось їде назустріч, дай мені знати.

— Дам.

— Прекрасно, — сказала Айрін Тасенбаум. І розпливлася в широкій усмішці. Сумнівів більше не лишалося: це була найкраща пригода за все її життя. Найцікавіша пригода. І тепер на додачу до співочих голосів вона стала розрізняти обличчя в листі дерев, що росли обабіч дороги, неначе за ними спостерігав натовп. Айрін відчувала, як навколо них громадиться якась величезна сила, і нею оволоділа якась дивна впевненість: якщо втиснути педаль газу старого іржавого пікапа Чіпа Макевоя в підлогу, він рвоне зі швидкістю світла і навіть швидше. Заряджений енергією, яку відчувала довкола них Айрін, він зможе перегнати сам час.

«Що ж, перевірмо», — подумала вона. Виїхала на середину Черепахової алеї, натиснула на педаль зчеплення і рвучко перевела важіль у позицію третьої передачі. Старий пікап не помчав швидше світла і часу не обігнав, але стрілка спідометра підібралася до цифри п’ятдесят… і перевалила далі. Пікап виїхав на пагорб, а коли став з’їжджати з протилежного боку вниз, то якусь частку секунди пролетів у повітрі.

Принаймні хтось у машині був щасливий. Айрін Тасенбаум аж вереснула від захвату.

Стівен Кінг зазвичай прогулюється двома маршрутами: коротким і довгим. Короткий — до перехрестя Воррінґтон-роуд і траси № 7 та назад до будинку, «Кари Сміхотухи», тим самим шляхом. Цей маршрут тягнеться на три милі. Довга прогулянка (так уже вийшло, що так називалася ще й книжка, яку він колись написав під псевдонімом Бахман, давно, ще до того, як світ зрушив з місця) веде його повз перехрестя Воррінгтон-роуд трасою № 7 аж до Слеб-Сіті-роуд, а потім назад трасою № 7 до Беррі-гіл, в обхід Воррінґтон-роуд. З цієї прогулянки (чотиримильної) він повертається додому через північний кінець Черепахової алеї. Саме цим шляхом він збирається погуляти сьогодні, але, дійшовши до перетину Сьомої і Воррінгтон, зупиняється і зважує, чи не повернутись йому коротким шляхом. Він завжди обережний: гуляє лише узбіччям дороги, хоч на трасі номер 7 навіть улітку не густо машин. Потік транспорту на ній з’являється лише о тій порі, коли у Фрайбурзі відкривається ярмарок, але до першого тижня жовтня ще далеко. Та все одно дорога добре проглядається. Поганого (чи п’яного) водія тут видно за півмилі, тому завжди встигаєш відійти подалі від дороги. Сліпий пагорб лише один — і він якраз за перехрестям Воррінгтон. Але це також аеробний пагорб, він змушує старе серце швидше розганяти кров, а хіба не для цього Кінгу всі ці дурні прогулянки? Щоб забезпечити собі те, що говорющі голови в телерекламі називають «здоров’ям серця». Він кинув пити, вживати наркотики, майже кинув палити, виконує різні вправи. Що ще треба?

Але голос, що нашіптує йому, не замовкає. «Зійди з автостради, — наполягає він. — Повертайся додому. У тебе буде ще година до того, як ти зустрінешся на вечірці з домашніми на тому боці озера. Ти можеш попрацювати. Може, почати новий том „Темної вежі“, ти ж так часто про нього думаєш».

Еге ж, думає, але в нього є інший роман, над яким треба працювати, який йому подобається. А повертатися до Вежі означає пірнути в темну воду. Або навіть втопитися в ній. Втім, стоячи тут, на перехресті, він зненацька розуміє, що як повернеться додому раніше, то почне писати. І нічого не зможе з собою вдіяти. Йому доведеться слухати те, що він подумки називає Вес’-Ка-Ґан — пісню Черепахи (а іноді також думає про неї як про пісню Сюзанни). Він покине роман, над яким тепер працює, повернеться спиною до безпечної суші й знову попливе в темні води. Він уже робив це чотири рази, але цього разу доведеться поплисти далеко, аж до протилежного берега.

Переплисти чи втопитися.

«Ні», — каже він. Говорить уголос, та й чому ні? Тут його ніхто не чує. Він неясно чує звук машини, що наближається, — чи машин дві? одна на сьомій трасі, а друга на Воррінґтон-роуд? — але навколо ні душі.

«Ні, — повторює він. — Я прогуляюся, а потім піду розважатися. Сьогодні більше ніякої писанини. Особливо такої».

Отож, залишивши позаду перехрестя, він починає підійматися на крутий схил, з якого майже не видно, що відбувається на тому боці. Простує на звук «доджа-каравану», що їде йому назустріч, на звук власної смерті. Ка раціонального світу хоче його смерті. Проте ка Приму хоче, щоб він жив далі й співав свою пісню. І так цього сонячного пообіддя в Західному Мені нестримна сила мчить до нерухомого об’єкта, і вперше з тих пір, як відступив Прим, усі світи й усе суще повертається до Темної вежі, що стоїть на дальньому краю Кан’-Ка Но Рей, Нічиїх червоних полів. Навіть Багряний Король — і той припиняє сердито кричати. Бо зараз усе вирішуватиме Темна вежа.

— Рішучість вимагає жертви, — каже Кінг. І попри те, що ніхто його не чує, крім пташок, а ще він гадки не має, що б це могло означати, його це не турбує. Він завжди бурмоче щось сам до себе, таке враження, що в нього в голові — Печера голосів, де сперечаються між собою блискучі (але не обов’язково розумні) міми.

Він іде, розмахуючи руками біля стегон, обтягнутих синіми джинсами, і не усвідомлює, що його серце відбиває

(не відбиває)

останні удари, що в його мозку спалахують останні

(не останні)

думки, що його голоси виголошують

(не виголошують)

останні свої дельфійські пророцтва.

— Вес’-Ка-Ґан, — промовляє він, зачудований звучанням… але водночас і смакуючи його. Він обіцяв собі не перенасичувати свої фентезі про Темну вежу словами, які важко навіть вимовити, якоюсь вигаданою (щоб не сказати галімою) мовою, бо редактор, Чак Верілл у Нью-Йорку, лише повирізає більшість із них, та й по всьому, але, незважаючи на це, у нього в голові повно таких слів і фраз: ка, ка-тет, сей, сеу, кан-тої (це слово принаймні з іншої його книги, «Безнадії»), тахіни… Виходить, він уже затьмарив Кіріт-Унгол Толкіна і великого сліпого скрипаля Ньярлатотепа Г. Ф. Лавкрафта?

Він сміється і заводить пісню, яку йому підказав один з голосів. Її він точно використає в наступній книзі про стрільця, коли нарешті знову дозволить Черепасі співати на повен голос. «Кама-комала, — співає він ідучи, — дівчина п’ятами накивала. А юнак із револьвером милу свою втратив».

Цей юнак — Едді Дін? Чи, може, Джейк Чемберз?

«Едді, — каже Кінг уголос. — Це Едді озброєний і має свою милу». Він так глибоко поринув у свої роздуми, що не помічає даху синього «доджа-каравану», коли той вигулькує на горизонті попереду, і тому не усвідомлює, що цей автомобіль їде зовсім не по шосе, а узбіччям, яким він якраз крокує. Також не чує він ревіння двигуна пікапа позаду себе.

Навіть крізь гуркіт музики Браян чує шкряботіння по кришці холодильника, дивиться в дзеркало заднього огляду і нажахано бачить, що Куля (з двох ротвейлерів він завжди був нахабніший) виліз із багажного відсіку в задній частині фургона і вже сидить у відділенні для пасажирів. Задніми ногами Куля впирається в брудне сидіння, короткий товстий хвіст радісно виляє, а ніс занурився у Браянів холодильник.

Побачивши таке, будь-який розважливий водій звернув би на узбіччя, зупинив машину і лише тоді розбирався зі своїм неслухняним собакою. Але Браян Сміт ніколи не отримував високих оцінок за розважливість за кермом і може довести це своїм «послужним списком». Замість зупинитися, він повертається всім тулубом вправо, при цьому кермо тримає лівою рукою, а правою безуспішно відштовхує пласку голову ротвейлера від холодильника.