Пісня Сюзанни. Темна вежа VI - Кінг Стівен - Страница 85

(ти така гарненька, дівчинко!)

вона чітко побачила те, чого не розуміла раніше: яким безцінним даром може бути материнство… якщо, і це головне, йому дозволено безперешкодно розвиватися своїм шляхом.

Нагороди?

Неміряні.

Зрештою ти сама могла б бути тією жінкою, котра сидить у пасмі сонячного світла. Ти могла б бути тією, що дивиться, як її дитина хоробро випливає з гавані дитинства. Ти могла б бути тим вітерцем, що надимає розгорнуті вітрила своєї дитини.

Ти.

Одетто, іди сюди, посидь зі мною.

У Мії сперло груди.

Покуштуй ось солоденького.

Очі в неї затуманились, усміхнене порося, намальоване на тенті, спершу роздвоїлося, а потім і почетверилося.

Ти така гарненька, дівчинко!

Хоч скількись часу краще, ніж зовсім ніякого. Навіть п’ять років чи хоч три — краще, ніж зовсім нічого. Хай вона не мала диплома Моргаузу, взагалі не мала освіти, і навіть не вміла читати, але їй вистачало арифметичних знань, щоб порахувати: три краще, ніж нічого. Навіть один краще, ніж жодного.

Ох…

Ох, але…

Мія уявила, як крізь двері входить синьоокий хлопчик, не втрачений, а надбаний. Вона уявила, як каже йому: «Ти такий гарненький, синку!»

Вона заплакала.

— Що я наробила? — Жахливе питання. — Що я могла іншого зробити? — мабуть, іще жахливіше.

О Дискордія!

П'ЯТНАДЦЯТЬ

У Сюзанни був єдиний шанс щось зробити: зараз же, поки Мія застигла біля підніжжя сходів, які вели до її долі. Сюзанна полізла рукою до кишені джинсів і торкнулася черепахи, skoldpadda. Її коричневі пальці, лише тонким шаром полотна відокремлені від Міїних білих ніг, зімкнулися навкруг фігурки.

Вона витягла черепашку і кинула її собі за спину, цілячись у риштак. З її долоні на коліна до ка.

А тоді її піднесло на три сходинки вгору до двостулкових дверей Діксі-Піґ.

ШІСТНАДЦЯТЬ

Усередині стояла напівтемрява, і спершу Мія не роздивилася нічого, окрім тьмяних помаранчево-червоних вогнів. То були декоративні електричні шандали на кшталт тих, які все ще освітлюють деякі з приміщень замку Дискордія. Натомість її нюх не потребував призвичаювання і, попри те що крижі їй обпекло новим нападом переймів, шлунок відгукнувся на запах смаженої свинини і вимагав годування. Її малюк вимагав годування.

— Це не свинина, Міє, — сказала Сюзанна, та була проігнорована.

Щойно за нею зачинилися двері — біля кожної стулки стояло по людині (чи людиноподібній істоті), — як вона почала бачити краще. Вона стояла в головах довгого, вузького приміщення їдальні. Сяяли білі серветки. На всіх столах горіло по свічці, й помаранчеві полиски грали на свічниках. Мов підморгували хитрі очі. Підлога тут, у фойє, була з чорного мармуру, але далі, за стійкою метрдотеля, її покривав темно-багряного кольору килим.

Поряд зі стійкою стояв сей років шістдесяти з зачесаним назад сивим волоссям, лице він мав сухе і доволі хиже. Лице було інтелігентного чоловіка, але його одяг — кричущо жовтий спортивний піджак, червона сорочка, чорна краватка — міг належати торговцеві вживаними автомобілями або якомусь картяреві, котрий спеціалізується на ошукуванні провінційних дурників. По центру його лоба була червона діра діаметром десь із дюйм, ніби в нього стріляли з близької відстані. Діра була вщент наповнена кров’ю, яка чомусь не переливалася звідти на його мертвотно-бліду шкіру.

Біля столів цієї зали стояли десь п’ятдесят чоловіків і приблизно стільки ж жінок. Більшість з них були одягнені так само кричущо або й ще яскравіше, як той сивоволосий джентльмен. На м’ясистих пальцях зблискували великі персні, відбитки помаранчевого світла свічок іскрили у діамантових сережках.

Було серед них і кілька одягнених простіше — схоже, що джинси і звичайні білі сорочки для цієї меншини слугували за уніформу. Ці бліді фолькен дивилися уважно, здавалося, очі в них були — суцільні зіниці. Навкруг їхніх тіл вирувала ледь видима, подеколи зникаюча, блакитна аура. На погляд Мії, ці бліді, огорнуті блакитним маревом істоти виглядали трохи більш людськими за ницих чоловіків та жінок. То були вампіри — щоб упізнати їх, їй не потрібно було придивлятися до загострених іклів, які зблискували в їхніх усмішках — і все’дно вони були більш схожі на людей, ніж зграя Сейра. Либонь, тому, що колись вони були справжніми людьми. А інші натомість…

«Їхні обличчя — то лише маски, — зростала в ній хвиля огиди. — Під тими, що носять Вовки, ховаються електричні істоти — роботи, а хто ховається під цими масками?»

У їдальні було бездиханно тихо, але звідкілясь неподалік ясно чувся безупинний гомін, долітав сміх, дзенькання келихів, повискування ножів з виделками об порцеляну. Почулися сплески якоїсь рідини — вина або води, а відтак ще гучніший вибух сміху.

Ниці чоловік та жінка — він у смокінгу з картатими вилогами й краватці-метелику з червоного оксамиту, вона у вечірній сукні зі срібної парчі, без бретельок, обоє жахливо товсті — обернулися (з явним незадоволенням) у той бік, звідки долітали ті звуки, схоже, що з-за чудового гобелену, який зображував рицарів і їхніх леді при вечері. Коли товста пара повернула туди голови, Мія побачила, як складки на їхніх щоках розправилися, мов брижі на простирадлі, і на мить під натягнутою шкірою їхніх щелеп показалося щось темно-червоне, волохате.

— Сюзанно, то була шкіра? — спитала вона. — Господи праведний, то така в них шкіра?

Сюзанна не відгукнулася, не промовила навіть «а я тобі казала» або «хіба я тебе не попереджала?». Усе це вже не мало значення. Пізно було дратуватися (чи виражати якісь стриманіші емоції), і Сюзанні було щиро шкода жінку, яка її сюди занесла. Авжеж, Мія збрехала і зрадила її; еге ж, вона з усіх своїх сил намагалася зробити так, щоб Роланда й Едді було вбито. Але чи був у неї інший вибір? Сюзанні раптом розвиднилось, через гірке осяяння вона зрозуміла, що тепер може дати визначення, що таке ка-май: той, кому дано надію, але жодного права вибору.

«Це як подарувати мотоцикл сліпому», — подумала вона.

Річард Сейр — стрункий, середнього віку, бровастий красень з пухлими губами — почав аплодувати. Його пальці зблискували перснями. Його жовтий блейзер сяяв у приглушеному освітленні.

— Хайл, Міє! — гукнув він.

— Хайл, Міє! — підхопили решта.

— Хайл, Мати!

— Хайл, Мати! — закричали вампіри й ниці чоловіки з жінками, і всі вони теж почали аплодувати. Робили вони це доволі енергійно, але акустика цього приміщення притлумлювала овацію, перетворюючи ляскання долонь на шелест кажанячих крил. Голодний звук, від якого в Сюзанни засудомило в животі. Й одразу ж почався новий напад переймів, аж ноги їй підломилися. Вона поточилася вперед, ледь не вітаючи цей біль, що забивав собою її тривогу. Сейр ступив крок уперед і підхопив її під лікті, не дав їй упасти. Вона гадала, його доторк буде холодним, проте пальці в нього виявились гарячими, як у пацієнта холерного диспансеру.

Вона побачила, як у глибині зали з-поміж тіней виступила якась висока фігура, щось таке — ані вампір, ані ниций чоловік. Воно було у джинсах і простій білій сорочці, але над коміром у нього стирчала пташина голова. Поросла гладеньким, темно-жовтого кольору пір’ячком. Очі були чорні. Воно теж поаплодувало, делікатно ляскаючи в долоні, і вона побачила — з дедалі зростаючою огидою, — що замість пальців воно має кігті.

З-під одного зі столів вибігли десь півдюжини жуків і вирячилися на неї своїми повислими на стеблинах очиськами. Жахливо розумними очиськами. Жувальця в них клацали так, що це нагадувало сміх.

— Хайл, Міє! — зазвучало у її голові комашине дзижчання. — Хайл, Мати! — А потім вони щезли, знов поховалися в тінях.

Мія обернулася до дверей і побачила пару ницих людей, котрі блокували вихід. А таки так, це на них маски; зблизька добре було видно, що на швейцарах акуратні чорні зачіски просто намальовані. Мія з обмертвілим серцем знову обернулася до Сейра.