Пісня Сюзанни. Темна вежа VI - Кінг Стівен - Страница 5

Очікуватимуть, що якийсь з них, а то й обидва, переломляться. Чи вони будуть десь вишукувати сліди Сюзанни, чи Роза стоятиме в себе вдома біля плити, чи навіть Бен Слайтмен сидітиме на ранчо Воуна Айзенгарта в жалобі за своїм мертвим сином, — усі вони відтепер думатимуть про одне й те саме: їх залишилося тільки два, а Руйначі і вдень і вночі працюють проти них, вгризаються, нищать Промені.

Скільки часу залишилося до того, як усе скінчиться? І як саме воно скінчиться? Чи вони почують всеосяжний гуркіт, коли поваляться оті темно-сірі кам’яні брили? Чи небо роздереться навпіл, мов якась благенька ганчірка, і звідти посиплються жахиська, що живуть у темряві тодешу? Чи вистачить їм часу, щоб скрикнути? Чи настане потім потойбічне життя, чи навіть Небо й Пекло будуть геть знищені падінням Темної вежі?

Він подивився на Роланда і послав йому найчіткішу, на яку тільки спромігся, думку: Роланде, допоможи нам.

І отримав відповідь, яка наповнила його мозок холодною втіхою (ой-ой, втіха, що дарує холод, краща за повну її відсутність): Якщо зможу.

— Погляньте, — промовила Розаліта і виклала свої карти. Вона зібрала Жезли — це вже само по собі високий клас, — і все вінчала Дама Смерті.

ЗАСПІВ:

ВІДСПІВ:

Другий куплет

ТРИВКІСТЬ МАГІЇ

ОДИН

Дарма вони непокоїлись щодо фолькен манні. Суворий, як завжди, Хенчик і з ним ще сорок чоловіків з’явилися на міському майдані, звідки й було домовлено вирушати. Він запевнив Роланда, що цього вистачить, аби відчинити Незнайдені Двері, якщо їх взагалі можливо відчинити після того, як зникло те, що він називав «темним люстром». Старий не промовив ані слова вибачення за те, що привів менше людей, ніж обіцяв, але бороду собі смикати не переставав. Іноді навіть одразу обома руками.

— Чому він так робить, отче, ти не знаєш? — спитав Джейк у Каллагена.

Загін Хенчика вирушив у східному напрямку десятком возів. Слідом за ними двійко віслюків-альбіносів з комічно довгими вухами й пломенистими очима тягли двоколісну кибитку, цілком покриту шатром з білої парусини. Джейку вона здалася схожою на величезну кулю «Джиффі-поп»[2] на колесах. На чудернацькому екіпажі, похмуро смикаючи себе за бакенбарди, сам-один їхав Хенчик.

— Гадаю, це він від збентеження, — відповів Каллаген.

— Не бачу причин. На диво багато людей зголосилися піти, особливо зважаючи на вчорашній променетрус і все таке.

— Він зрозумів, що дехто з його людей злякався цього більше, ніж вони бояться його самого. Ще більше Хенчик бентежиться через невиконану обіцянку. І не абияку, а ту, що він дав твоєму діну. Він втратив обличчя, — і тут же, абсолютно не змінюючи інтонації, з якою він давав відповідь, котрої в іншому випадку з нього навряд чи вдалося б витягнути, Каллаген сам запитав. — А вона, твоя мила, ще жива?

— Так, але в жах… — почав Джейк, та враз стулив губи.

Він з осудом подивився на Каллагена. З передка двоколки на них озирнувся Хенчик, так різко глянув, ніби вони щойно голосно лаялися. Каллаген подумав, що в цій бісовій історії дар доторку має ледь не кожен, тільки не він.

Не історія це, не історія, а моє власне життя!

Проте в це важко було повірити, особливо після того як на власні очі бачив своє ім’я серед головних персонажів книжки, на сторінці з технічними даними якої зазначено: художня проза, Даблдей&Компані,[3] 1975 рік. До того ж, прости Господи, у книжці про вампірів, котрих, як кожен знає, насправді нема. Хоча вони існували. А в деяких сусідніх з цим світах вони й зараз існують.

— Не треба так зі мною, — мовив Джейк. — Не дури мене так. Не удавай, ніби ми не заодно, панотче. Окей?

— Вибач, — знітився Каллаген і додав: — Благаю прощення.

Джейк ніяково посміхнувся і погладив Юка, котрий сидів у нагрудній кишені його пончо.

— А їй…

Хлопець мотнув головою.

— Я не бажаю зараз говорити про неї, отче. Найкраще, аби ми навіть не думали зараз про неї. Маю відчуття — не знаю, до пуття воно тут чи ні, але воно сильне, — що щось її шукає. Якщо так, краще, щоб воно не змогло підслухати нас. А воно вміє.

— Щось…

Джейк простягнув руку й торкнувся хустини, якою на ковбойський манер Каллаген пов’язав собі шию. Хустина була червоного кольору. Потім Джейк долонею на мить прикрив йому ліве око. Каллаген не одразу зрозумів, а тоді таки второпав. Червоне око. Око Короля.

Він посунувся на лаві воза й більше не говорив. Слідом за ними їхали верхи поряд мовчазні Роланд та Едді. Не кажучи вже про револьвери, обидва мали при собі також свої гунна, а Джейків наплічник лежав у возі позаду нього. Якщо вони після сьогоднішнього діла навіть повернуться до Кальї Брин Стерджис, то ненадовго.

…жахливе? — ось що Каллаген хотів спитати, але справи виглядали ще гірше. Невимовно тихо, з неймовірної далечині, проте ясно, Джейк чув плач Сюзанни. І сподівався, що його не чує Едді.

ДВА

Отак вони виїхали з міста, яке, незважаючи на недавній землетрус, все ще не прокинулося після емоційного виснаження. День починався доволі прохолодно, і вони бачили в повітрі свої власні віддихи і сітку легкої паморозі, накинуту на мертве кукурудзиння. Туман висів над Девар-Тете Вайє, немов вислід дихання самої ріки. Роланд подумав, що вони на порозі зими.

За годину поїздки вони опинилися в долині висохлої ріки. Тут не було чутно звуків, окрім брязкання збруї, рипіння коліс, цокоту кінських копит та вряди-годи сардонічного ревіння якогось з віслюків-альбіносів, що тягли кибитку, та звіддаля долинав посвист рудих дроздів, котрі якраз ставали на крило. Певно, збиралися відлітати на південь, якщо їм тепер вдасться його знайти.

Через десять-п’ятнадцять хвилин після того, як по правий бік потягнулося узгір’я зі скелями та урвищами, вони знову опинилися на тому місці, куди якихось двадцять чотири години тому були з’явилися з дітьми Кальї і вистояли в битві. Тут від Східного Шляху відгалужувався путівець, що вихилясами тягся більш-менш у північно-західному напрямку. Вздовж траншеї по інший бік дороги виднівся свіжий земляний насип. Це було те місце, де Роланд, його ка-тет та жінки-тарілочниці очікували на Вовків.

До речі, заговорили про Вовків, а де ж вони поділися? Коли Роланд з командою йшли з місця цієї засідки, тут всюди валялися трупи. На око, не менше шістдесяти людиноподібних створінь, що прискакали із заходу, одягнені у сірі штани, зелені плащі, та ще й в ікластих вовчих масках.

Роланд зіскочив з коня і підійшов до Хенчика, котрий по-старечому скоцюблений злазив зі своєї двоколісної кибитки. Роланд ані поворухнувся, щоб йому допомогти. Хенчик і не сподівався на це, либонь, навіть образився б.

Стрілець, зачекавши, поки той врешті поправить на собі темний плащ, розкрив рота, щоб запитати, але зрозумів, що в цьому нема потреби. Ярдів за п’ятдесят далі, на правому узбіччі дороги, височів чималенький пагорб вирваного з корінням кукурудзиння, хоча ще вчора ніякого пагорба там не існувало. Роланд роздивився, що то — насипаний без сліду поваги поховальний курган. Він не марнував часу, не витрачав зусиль, аби дізнатися, яким чином фолькен провели минулий день до того, як розпочати свою гулянку, після якої вони й досі сплять, але тепер на власні очі побачив їхню роботу. «Чи вони боялися, що Вовки раптом знову оживуть?» — дивувався він, розуміючи в глибині душі, що саме цього вони й боялися. Тож постягували валькуваті важкі тіла (сірих коней разом з Вовками в сірих плащах) на поле, поскладали так-сяк і завалили кукурудзяним бадиллям. Сьогодні вони можуть перетворити цей могильник на поховальне вогнище. А якщо здійметься семінон? Роланд вирішив, що вони все одно запалять вогнище, незважаючи на ймовірність великої пожежі на родючих ланах між дорогою й рікою. А чом би й ні? Польовий сезон закінчився, та й нема кращого добрива за вогонь, як то кажуть старі люди; крім того, фолькен не почуватимуться цілком спокійно, допоки геть не згорить цей курган. І навіть потім мало хто з них сюди приходитиме.