Пісня Сюзанни. Темна вежа VI - Кінг Стівен - Страница 23

— Немов на санчатах сидить, — промовила до себе Сюзаннина половинка. — Я штовхатиму, а ти кермуй. І пам’ятай, Сюзанно-Міє, якщо бажаєш від мене допомоги, відповідай щиро.

— Відповідатиму, — промовила інша. — Тільки не сподівайся, що мої відповіді тобі сподобаються.

— Що ти хочеш…

— Не має значення! Господи, ніколи ще мені не траплявся хтось, хто б ставив стільки запитань! Часу нема! Тільки-но задзвонить телефон, балачці кінець! Отже, якщо взагалі хочеш, щоб ми почали палавер…

Сюзанна не дала їй закінчити. Вона заплющила очі й відкинулася назад. Ліжко не завадило її падінню; вона його пролетіла наскрізь. Вона дійсно падала, падала у прірву. І чула приглушені відстанню дзвоники тодешу.

«Ось я й знову лечу, — майнула їй думка. А тоді інша: — Едді, я кохаю тебе».

ЗАСПІВ:

ВІДСПІВ:

Шостий куплет

ЗАМКОВА ГАЛЕРЕЯ

ОДИН

Падіння закінчилося раптово — вона знов опинилася у власному тілі, і щойно вона це відчула, як перед нею спливла сліпучо яскрава картинка: осяяна сонячними променями шістнадцятирічна Одетта Голмс сидить у комбінації на краю ліжка, накочує собі на ногу шовкову панчоху. Спогад протримався якусь мить, вона навіть відчула запах одеколону «Білі плечі» й мила «Красуня» фірми Pond’s[30] — улюбленого материного мила й позиченого в матері ж парфуму, і подумала: «Це перед Весняним Балом! Я йду туди з Натаном Фріменом!»

Картинка зникла. Замість солодкого аромату мила «Красуня» повіяло холодним, чистим (і разом з тим трохи затхлим) нічним бризом, залишилося тільки непевне відчуття потягання в новому тілі, таке відчуття, ніби підтягуєш у себе на гомілці й коліні шовкову панчоху.

Вона розплющила очі. Вітер подужчав, дрібний пісок летів їй в обличчя. Вона примружилась, скривилася, затулилася рукою, немов готуючись відбити напад.

— Агов! — гукнув жіночий голос. Не такий голос очікувала Сюзанна. У нім не прозвучало різких, переможних нот. — Агов, катай-но сюди, у затишок!

Вона поглянула в той бік і побачила, що її гукає висока, гарна жінка. Сюзанну вразив вигляд Мії — мати малюка виявилась білою. Очевидно, в цьому втіленні проявилася європеоїдна частка особистості Одетти, і цей трюк мусив би неприємно припекти чутливу до расових питань сраку Детти Волкер!

Сама Сюзанна — знову безнога — сиділа в якомусь недолугому одномісному візку, який було притулено в ніші низенького парапету. За парапетом вона побачила абсолютно непривітну панораму, найжахливішу з усіх, які коли-небудь траплялися їй на очі. Тісні скупчення велетенських скель угризалися в небо своїми зубчатими верхівками. У божевільному світлі небесного серпа вони блищали, мов скелети якихось потойбічних істот. Розлетівшись навсібіч від сяйливої усмішки місяця, в небі холодними крижинами палали мільйони зірок. Між западинами ущелин і гострими ребрами скель самотньо вилася, гублячись удалечині, вузька стежина. Сюзанна подумала, що будь-який гурт змушений був би йти по цій стежці тільки один за одним, вервечкою. І нести з собою достатньо припасів. Ані грибів не збереш по дорозі, ані ягід лаконосу, геть нічого. А вдалечині — приглушеною злістю, джерело якої містилося десь за обрієм, — блимало хвилями то дужче, то слабше, темно-малинове світло. «Серце троянди, — спливла їй думка, а тоді: — Ні, інше. Кузня Короля». Вона дивилася на пульсуюче світло з безпорадним, гнітючим замилуванням. Напружилось… розслабилось. Спалахнуло… пригасло. Болячка, що демонструє себе небу.

— Катай-но до мене, якщо взагалі можеш пересуватися, Сюзанно з Нью-Йорка, — позвала Мія.

На ній була важка шаль серапе і схожі на шкіряні штани до колін. Гомілки в неї були подряпані, вкриті струпами. Взута вона була в гуарачі — сандалії з товстими підошвами.

— Бо Король може приворожити, навіть на такій відстані. Ми зараз на тому боці замку, що дивиться на Дискордію. Бажаєш закінчити своє життя серед скель за цією стіною? Якщо він приворожить тебе і накаже стрибнути, ти саме так і зробиш. Твоїх крутих стрільців тут нема, щоб тебе вберегти, авжеж? Атож, атож. Ти тут сама-самісінька, і більш нікого поряд.

Сюзанна спробувала відірвати погляд від рівномірно пульсуючого сяйва, і спершу їй це не вдалося. Мозок ошпарило панікою,

(якщо він приворожить тебе і накаже стрибнути)

і вона вхопилася за неї, як за знаряддя, котрим, якщо на нього сильно натиснути, можна розрізати ті пута, якими її обплутало до цілковитої неможливості поворухнутися. Якусь мить не відбувалося нічого, та враз її кинуло назад з такою силою, що вона ледь встигла вхопитися за край візка, а то так би й полетіла сторчака на бруківку. Знову повіяв вітер, задуваючи піском у лице, обсипаючи кам’яним пилом її волосся, ніби дражнячи.

Проте та тяга… ті чари… той гламмер… що б воно там не було, але воно вщухло.

Поглянула на свою бідарку (хтозна, здається, так називаються подібні коляски) й одразу зрозуміла, як нею користатися. Доволі проста конструкція. Ніякого мула тобі тут не буде, тягловою твариною доведеться працювати самій. Століття пролягли між цією річчю і тим легким крісельцем, яке вони знайшли тоді у місті Топіка, і світлові роки промайнули з того дня, як вона пройшлася на міцних ногах від маленького парку до готелю. Господи, як вона скучила за ногами. Вже встигла скучити.

Та що вдієш.

Вона вхопилася руками за дерев’яні колеса візка, напружилася, але той не поворухнувся, і тоді вона ще дужче напружилася. Вже коли вона ледь не вирішила, що доведеться їй вилізти з візка і проповзти шлях своєї ганьби до того місця, де її чекала Мія, немащені колеса з рипінням, зі стогоном, нарешті ворухнулися. Візок посунув у бік Мії, котра стояла, ховаючись за квадратною кам’яною колоною. Цих колон тут було видимо-невидимо, їх ряд дугою зникав у темряві за поворотом. Сюзанна уявила, як колись в далеку прадавнину (до того, як світ зсунувся зі свого місця) за ними могли ховатися лучники, поки армія нападників закидала замок стрілами або палаючими снарядами з катапульт, чи як там звуться ті машини. А потім лучники займали свої місця в прогалинах між колонами і самі стріляли. Коли це було? Який тоді був світ? А чи далеко звідси до Темної вежі?

Сюзанна гадала, що цей світ розташовується дуже близько.

Вона пропхалася важким, громіздким, неслухняним візком проти вітру і подивилася на жінку у серапе, соромлячись, що, подолавши якусь нещасну дюжину ярдів, вона так захекалася і не в змозі перестати жадібно хапати ротом повітря. Вона глибоко вдихала це затхле, з якимсь камінним присмаком повітря. Колони — в голові їй майнуло, що вони звуться мерлонами, чи якось так — розташувалися праворуч. Зліва лежала кругла заболонь темряви, яку оточувала крихка кам’яна стіна. Віддалік, над протилежною стіною, височіли дві вежі, але одна з них була напівзруйнована — може, блискавкою, а може, якимсь потужним вибухом.

— Ми зараз на галереї, — повідомила Мія. — Це такий хідник Замку-на-Хаосі, знаного колись як замок Дискордії. Ти казала, що хочеш на свіже повітря. Сподіваюсь, тут тобі годяще, як то кажуть у Кальї. Місце це найдальше, Сюзанно, ми в глибинах Прикінцевого світу, неподалік того місця, де на добре чи на зле завершиться ваша експедиція. — Вона помовчала, а потім додала: — Гадаю, що на зле, я майже певна цього. А втім, мене це не обходить, аніскільки не цікавить. Я Мія, нічия дочка, мати одного. Ніхто й ніщо мені, окрім мого малого, не цікаве. Малого мені буде достатньо, атож! Будемо вести балачку? Чудово. Я розповім тобі, що мушу, і розповім чесно. Чом би й ні? Яка мені різниця, туди чи сюди.