Пісня Сюзанни. Темна вежа VI - Кінг Стівен - Страница 21

Вона ненадовго затрималася посеред вестибюля, дістала з кишені черепашку, щоб заспокоїтися. Ліворуч від неї розташовувався салон. Там сиділи, балакали дві жінки, і Сюзанна задивилася на них, не вірячи власним очам, як високо в них були оголені ноги, що стирчали з-під коротких спідниць (та яких там спідниць, ха-ха). І це ж були не тінейджерки, не якісь кралечки з коледжу, цим жінкам було щонайменше за тридцять (хоча вона мала підозру — їм могло бути й за шістдесят, хтозна, як далеко могла просунутися наука за останні тридцять п’ять років).

Праворуч була невелика крамничка. Десь поза нею, у закутку, щось благословенно знайоме награвало піаніно — «Ніч і день»,[27] — і Сюзанна здогадалася, якщо вона піде на звук, то побачить там багато шкіряних фотелів, багато іскристих пляшок і джентльмена у білому смокінгу, котрий радий буде їй прислужитися, навіть якщо зараз усього лишень перейшло за полудень. Від усього цього їй стало зовсім гарно на душі.

Прямо попереду містилася реєстраційна стійка, а за нею перебувала найекзотичніша жінка з усіх, яких на своїм віку доводилося бачити Сюзанні. На вигляд у ній змішалися білі, чорні і китайці. Там, 1964-го, цю жінку безсумнівно, незважаючи на її красу, обзивали б метискою. А тут її одягнули у надзвичайно гарний костюм і посадовили за реєстраційну стійку великого першокласного готелю. Хай Темна вежа і вельми похилилася, подумала Сюзанна, і білий світ, можливо, вже не дуже певний, але, на її думку, ця жінка за стійкою є доказом (якщо докази комусь тут потрібні) того, що не все розвалюється чи йде в хибному напрямку. Вона якраз балакала з клієнтом, котрий оскаржував рахунок за переглянуті ним у себе в номері відеофільми, бозна, що воно таке.

«Не переймайся, це майбутнє, — знову нагадала сама собі Сюзанна. — Це наукова фантастика, як місто Лад. Сприймай все, як є».

— Мені байдуже, що воно таке і в якому часі, — заявила Мія. — Я мушу бути поряд з телефоном. Я мушу піклуватися про мого малюка.

Сюзанна було пройшла повз щит на тринозі, потім зупинилася й обернулася, щоб уважніше роздивитися, що там написано.

«„Сомбра“ — це ж як в тому шикарному кондомініумі „Затока Черепахи“… який так і не було збудовано, судячи з облямованої чорним склом вежі, що там стирчить на розі, — подумала Сюзанна. — Цікаво. А „Північний центр“ — це „Північний центр позитроніки“».

Вона відчула, як укол болю прохромив їй голову. Укол? Та де збіса, то був удар блискавки. В неї аж сльози бризнули з очей. І вона знала, хто наслав на неї цей біль. Це Мія, котру не цікавила ні корпорація «Сомбра», ні «Північний центр позитроніки», ані сама Темна вежа, проявила так своє нетерпіння. Сюзанна розуміла, що з цим треба щось робити, принаймні спробувати щось поміняти. Мія сліпо зосередилася на малюкові, але якщо вона не бажає втратити свого малюка, їй доведеться трохи розширити власний кругозір.

— Вона заїдає тебе всю дорогу, — озвалася Детта. Голос її прозвучав тверезо, жорстко й підбадьорливо. — Та ти й сама це добре знаєш, авжеж?

Сюзанна знала.

Вона почекала, поки чоловік закінчив пояснювати свою проблему — він замовив якийсь фільм під назвою «Х-рейтинг» випадково, але був не проти за нього заплатити, аби лише цю назву не записували до його рахунку, — а тоді зробила крок до стійки. Серце в неї калаталося.

— Мій друг Матьєссен ван Вік мав замовити для мене номер, — промовила вона. При цьому вона помітила, з якою зарозумілою несхвальністю адміністраторка дивиться на її зашмаровану сорочку, і нервово хіхікнула. — Не можу дочекатися, коли врешті візьму душ і перевдягнуся. Трапився невеличкий інцидент. Під час ланчу.

— Авжеж, мадам. Дозвольте мені подивитися.

Жінка повернулася до чогось схожого на невеличкий телевізор із друкарською машинкою при ньому. Натиснула кілька клавіш. Поглянула на екран, а тоді перепитала:

— Сюзанна Мія Дін, це ви?

— Істинну правду кажеш, дякую тобі, — ледь не зірвалося з її язика, але вона встигла його прикусити. — Так, це я.

— Чи можете ви мені показати якийсь документ, будь ласка?

На якусь мить Сюзанну заціпило. А тоді вона полізла рукою до очеретяної торби і витягла звідти Орізу, намагаючись тримати її за тупий вигин. Якимсь чином вона згадала слова Роланда, сказані великому ранчеру Кальї Вейнові Оверголсеру: «Наш бізнес — свинець». Звісно, Орізи — це не кулі, але близькі родички. В одній руці вона тримала тарілку, а в другій — маленьку різьблену черепашку.

— Це згодиться? — спитала ласкаво.

— Що… — почала красуня за стійкою, але щойно перевела погляд з тарелі на черепаху, як умент оніміла. Очі її стали величезними і трохи склянистими. Губи її, вкриті якимсь неприродно рожевого кольору блиском (Сюзанні подумалося, що то радше карамель, аніж помада), розтулилися. Вона видала тихе зітхання: «О-х-х-х…»

— Це моє водійське посвідчення, — сказала Сюзанна. — Бачите?

На щастя, нікого не було поруч, навіть портьє. Ті, хто щойно виписався з готелю, перебували на тротуарі, намагаючись зупинити собі таксі; а тут, у холі, було сонно. Від бару, що розташовувався поза сувенірною крамничкою, замість «Ночі і дня», тепер долітали звуки «Зоряного пилу».[28]

— Так, водійське посвідчення годиться, — погодилася адміністраторка тим самим зачудованим голосом-зітханням.

— Гаразд. Ви щось записуватимете?

— Ні… Номер винайняв містер ван Вік… мені лише треба… можна мені потримати черепаху, мадам?

— Ні, — сказала Сюзанна, і адміністраторка почала рюмсати. Сюзанну вкотре приголомшив цей ефект. Вона б ніколи не повірила, що знову змусить ридати стільки людей, як воно колись було трапилось на тому плачевному (першому й останньому) концерті, де вона, тоді ще дванадцятирічна, грала на скрипці.

— О, мені не можна її потримати, — повторила адміністраторка, даючи сльозам повно волю. — Ні, ні, не можна мені її потримати, о Дискордія, тобі не можна її…

— Витріть шмарклі, — промовила Сюзанна, і адміністраторка вмент замовкла. — Дайте мені, будь ласка, ключ від кімнати.

Проте замість ключа ця євразійка вручила їй пакетик з пластиковою карткою. На внутрішньому боці пакетика — либонь, щоб важче було прочитати потенційним злодіям — було написано № 1919. Сюзанну це абсолютно не здивувало. А Мія, звісно, взагалі ні на що не звертала уваги.

Вона трохи поточилася. Похитнулася. Довелося змахнути рукою (тією, в якій тримала свої «водійські права»), щоб утримати рівновагу. Була мить, коли вона подумала, що зараз повалиться просто на підлогу, та потім все повернулося до норми.

— Мадам? — звернулася до неї адміністраторка. З відстороненим, вельми нетутешнім виразом обличчя. — Ви нормально себе почуваєте?

— Так, — сказала Сюзанна. — Лише… втратила на пару секунд рівновагу.

А сама дивувалася, що це таке з нею скоїлось. Авжеж, відповідь їй була відома. Мії, ці ноги належали Мії. А від моменту знайомства з містером «А мені не можна взяти собі skoldpadda» перед вела Сюзанна і її тіло почало повертатися до свого безногого стану. Звучить божевільно, але це правда. Тіло почало налаштовуватися під Сюзанну.

— Міє, давай сюди. Веди нас.

— Не можу. Поки що. Тільки-но будемо самі, я візьмуся.

— Ой, Христосе милосердний.

Сюзанна впізнала цей тон, вельми добре його пізнала. Ця курва виявилася сором’язливою. Сюзанна спитала адміністраторку:

— Це що за штука? Це такий ключ?

— Авжеж, звичайно, сей. Це ключ до вашої кімнати, а також для ліфта. Просто вставте його в щілину тим боком, як показує стрілка. І швидко витягніть. Коли на дверях загориться зелений вогник, можете заходити. У мене в касі трохи більше восьми тисяч доларів готівкою. Я вам усі їх віддам за цю чудову штучку, за вашу черепаху, вашу skoldpadda, за вашу тортугу, за вашу каввіт, за…