Пісня Сюзанни. Темна вежа VI - Кінг Стівен - Страница 14

ВІДСПІВ:

Четвертий куплет

СЮЗАННИН ДОҐАН

ОДИН

Пам’ять у Сюзанни тепер болісно розшарпана, ненадійна, як зношена трансмісія в старої машини. Вона пам’ятала битву з Вовками і Мію, котра терпляче чекала, поки битва тривала…

Ні, все було не так. Це неправильно. Мія не просто терпляче чекала. Вона підбадьорювала Сюзанну (й інших) усім своїм войовничим серцем. Призупинила перейми, поки сурогатна матінка її малюка сіяла смерть своїми тарелями. От лише Вовки виявилися роботами, тож звідки було знати…

Ні, ні, ти знаєш. Вони були гірші, ніж просто роботи, а ми їх побили. Повстали праведні й надрали їм сраки.

А втім, що було, те вже минулося. А коли воно минулося, вона відчула, що перейми почалися знову, і то сильні. Вона хотіла було народити дитя на узбіччі того проклятого шляху, але не дозволила обачність; там би воно й загинуло, бо було голодне, це дитя Мії було голодне та…

— Ти мусиш допомогти мені!

Мія. І неможливо ігнорувати цей її скрик. Навіть коли вона відчувала, як Мія відштовхує її (як Роланд колись відштовхував убік Детту Волкер), неможливо було ігнорувати її безборонний материнський плач. Частково це від того, вважала Сюзанна, що вони позичили її власне тіло, а тіло хотіло працювати на користь дитини. Либонь, інакше воно не могло. Отже, вона допомогла. Зробила те, чого сама Мія тепер не в змозі була робити, трохи затримала перейми. Хоча, якщо їх передержати, це вже само по собі ставало небезпечним для малюка (забавно, як це слово крадькома пролізло до її думок, стало її словом не менш, ніж словом Мії). Вона пригадала історію, котру розповідала одна дівчина під час їхньої суто дівчачої вечірки в гуртожитку Колумбійського універу, коли пізно вночі їх сиділо душ шість кружком, у піжамах, вони тоді курили сигарети й передавали по колу пляшку «Дикої ірландської троянди»[16] — насолоди абсолютно забороненої, а отже, удвічі солодшої. Історія була про дівчину їхнього віку, котра під час довгої поїздки в машині не попросила своїх друзів зупинитися, стидалася сказати, що хоче пі-пі. Згідно з тією історією, в неї стався розрив сечового міхура й вона померла. Це була оповідка того роду, коли ти вважаєш її повною нісенітницею і одночасно цілком їй віриш. А тут ще це дитя… малюк…

Та, незважаючи на небезпеку, вона спроможна затримати перейми. Бо існували регулятори, які могли це зробити. Десь.

(в Доґані)

Тільки машинерія Доґана ніколи не була розрахована на те, що вона… вони…

(ми)

змушували її робити. Врешті-решт, перенапруження і

(руїна)

всі механізми займуться вогнем, згорять вщент. Тривожні сирени заглухнуть. Панелі керування й телеекрани погаснуть. Чи довго ще чекати цього моменту? Сюзанна не знала.

Вона ледь пригадувала, як стягувала свій інвалідний візок з гарби, тоді як всі решта не зважали на неї, святкуючи перемогу й оплакуючи своїх загиблих. Дертися, підтягуючись, — непросте діло, коли в тебе нижче колін нема ніг, однак разом з тим це не так уже й важко, як може дехто вважати. Звісно, вона вже призвичаїлася до повсякденних незручностей — вилізти на унітаз і злізти з нього, дістати книжки з полиці, до якої вона колись так легко діставала (для цих цілей у кожній кімнаті її нью-йоркської квартири були приступочки). Попри все на неї тиснула Мія, та де там, вона її підганяла, як якийсь ковбой міг би підганяти вперте теля. Тож Сюзанна виважилася на віз, спустила звідти на землю свій візок, а потім і сама опустилася акурат у нього. Не так-то воно й просто було, але це не найважчий трюк з тих, що їй доводилося виконувати після того, як вона втратила дюймів шістнадцять нижньої частини себе.

Візка вистачило на одну останню милю, може, трохи довше (нема ніг для Мії, нічиєї дочки, принаймні у Кальї). А потім візок наштовхнувся на гранітну брилу і викинув її геть. На щастя, вона зуміла пом’якшити падіння, впавши на руки, вберігаючи свій неспокійний, нещасний живіт.

Вона згадала як збирала себе докупи — точніше, як Мія збирала розбите тіло Сюзанни Дін, — і дерлася вгору стежиною. Від Кальї залишився лише один іще спогад, той, як вона намагалася завадити Мії зняти в себе з шиї шнурок з сириці, який Сюзанна носила постійно. На ньому висіло колечко, гарний легкий перстеник, який їй зробив Едді. Побачивши, що він завеликий (бажаючи зробити сюрприз, він не міряв їй пальця), він засмутився і сказав, що зробить інший. «Як хочеш, то роби, — сказала тоді вона йому. — Але я завше носитиму саме цей».

Носила вона його на шиї, їй подобалося відчувати його в себе між грудьми, а тут з’явилася якась невідома жінка, ця курва, і намагається його зняти.

Під час боротьби з Мією наперед вирвалась Детта. Детта абсолютно не мала успіху, намагаючись повернути собі контроль над Роландом, але ж Мія — це не Роланд з Ґілеаду. Руки Мії безсило випустили шкіряну поворозку. Її лідерство похитнулося. І водночас Сюзанна відчула, як тіло їй прохромив черговий біль переймів, змусивши її зігнутися й застогнати.

— Його треба залишити! — кричала Мія. — Інакше вони учують і твій, і його запах! Твого чоловіка! Тобі таке не сподобається, повір!

— Хто? — спитала Сюзанна. — Про кого ти кажеш?

— Неважливо, зараз нема часу. Та якщо він піде за тобою — а я знаю, ти впевнена, що він так і зробить, — вони не мусять отримати його запах. Я залишу перстеник тут, де він його знайде. Потім, якщо буде на те воля ка, ти знову його носитимеш.

Сюзанна хотіла було сказати, що перстеник можна добре помити, змити з нього запах Едді, але розуміла, що Мія має на увазі не простий запах. Це кільце кохання, і його запах залишається назавжди.

Але хто його учує?

Вовки, гадала вона. Справжні Вовки. Ті, що в Нью-Йорку. Вампіри, про яких розповідав Каллаген, і ниці люди. Чи хтось там ще є? Хтось ще гірший?

— Допоможи мені! — ридала Мія, і вкотре Сюзанна не в змозі була опиратися цьому її плачу. Дитя, можливо, належить Мії, а може, й не їй, воно може бути монстром, а може, й ні, але її тіло хотіло його народити. Його воліли побачити її очі, хоч яким воно буде, і вуха її воліли почути його плач, навіть якщо плач той звучатиме як гарчання.

Вона зняла перстеник, поцілувала, а потім поклала при стежині, де Едді напевне його помітить. Бо знала, що принаймні сюди він шукати її прийде.

А потім що? Вона не знала. Їй здалося, вона пригадує, як їхала верхи на чомусь вгору більшу частину стежки, стежки, що вела до Печери дверей.

Потім темрява.

(не темрява)

Не суцільна чорнота. Щось там жевріло. Телеекрани, котрі наразі не показували нічого, а лише мерехтіли м’яким сірим світлом. Приглушений звук двигунів; клацання реле. Це був

(Доґан Джейків Доґан)

якийсь пункт керування. Можливо, місце, яке вона сама збудувала, може, це була її уявна версія збірного будиночка, що його Джейк надибав на західному березі річки Вайє.

Наступний ясний спогад — повернення до Нью-Йорка. Очі були для неї віконцями, крізь які вона могла визирати, в той час як Мія забирала туфлі в якоїсь переляканої жінки.

Сюзанна тоді знову виступила наперед, благаючи допомоги. Вона хотіла рухатись далі, сказати тій жінці, що їй потрібно до шпиталю, до лікарів, що вона ось-ось мусить народити, а з нею щось негаразд. Перш ніж вона встигла щось вимовити, її скрутило новим болем, ще жахливішим, глибшим за будь-який з тих, що вона переживала за все своє життя, гіршим навіть за той, який вона відчувала, коли втратила ноги. Хоча цей… цей…