Ґарґантюа і Пантаґрюель - Рабле Франсуа - Страница 66

Ваш аргумент здається мені слушним і розумним. Але, як на мене, ця вільгота давалася ось з якої причини: протягом усього першого року шлюбованці нажируються вволю своєю любовною новиною (а це ж їхнє право і їхня повинність) і вицідять свої сіменники так, що зостануться геть знесилені, виснажені, охлялі, заморені, і коли гряде день битви, вони воліють пірнути, як качки, радше до обозників, ніж до бійців і зухів, туди, де б'ється Еніо і де роздають удари, і під Марсовими корогвами у них ніяк не виходить достойного удару, бо всі замашні удари були завдані під куртиною Марсової приятельки Венери.

І ось доказ: ще й нині, серед інших пережитків і слідів старосвітчини, ми бачимо у всіх порядних домах, як молодят, по кількох там днях, посилають провідати вуйка, аби відірвати від їхніх жінок, аби вони перепочили якийсь час і підсилилися, а потім, повернувшись, ще завзятіше могли моцюватися, хоча здебільшого вони не мають ні вуйка, ні тітки. Таким самим робом цар Пердун після битви з рогоносцями, власне кажучи, не розрахував нас, а взяв і послав Підпадьома і мене додому підживатися. Підпадьом так досі додому й не прибився. Хрещена мого дідуся, коли я був малий, казала:

А підтверджує мою цю думку те, що виноградарі їдять виноград чи п'ють власне вино лише згодом; та й будівничі перший рік не живуть у своїх нових оселях, бо можуть задихнутися від спертого повітря, як це переконливо доводить у книзі другій Про стиски у грудях Ґален.

Спитав же я вас про це не без причинної причини і не без резонного резону. Не майте мені цього за зле.

Розділ VII

Як у Панурґа завелася у вусі блоха і він перестав носити свого пишного гульфика

Назавтра Панурґ велів з-юдейська проткнути собі праве вухо і начепити золотого перстеника з посадженою в оправу блохою. І була ця блоха чорна (щоб уникнути зайвих розпитів, бо все-таки приємно бути в курсі всього) і її сустенція коштувала, як підраховано чорним по білому, принаймні не більше, ніж обходилося весілля однієї гірканської тигриці, себто десь 600 000 мараведі у триместр. Такі надмірні видатки, потому як її господар поквитався, дуже його засмутили, і він поклав собі її поїти тим самим, чим напиваються тирани та адвокати, себто потом і кров'ю підневолених.

Він узяв три ліктя сукнини, пошив собі довгу, простого крою гуню, скинув плюндри і начепив на ковпак окуляри.

Ось у такому перевдязі поставився він перед Пантагрюелем, і той вирячився на таке личкування, надто як помітив брак гарного і пишного гульфика, який, на взір старшої котвиці, правив йому за останній порятунок від розбиття і напасті.

Добрий Пантагрюель, безсилий зглибити цю таємницю, спитав його, що означає це химерне машкарадне вбрання.

— У мене (відповів Панурґ) блоха в усі: хочу женитися.

— В час добрий (сказав Пантагрюель), я дуже радий. Вірю вам на слово, навіть готовий за це спалити руку в огні. Але хіба так ходять закохані: зі спущеною матнею або з сорочкою до колін, зовсім безштаньками, у довжелецькій гуні та ще такої ядучої барви — навряд щоб чесні й достойні люди взяли її на плащ.

Якщо єретики і сектанти колись так убирались, то цим вони живим до Бога лізли, криводушили і баламутили низоту. А проте я їх за це не ганю і не вимагаю драконівського осуду.

Кожен діє своїм богом, надто у справах дрібних, поверхових і байдужих, самих собою ні добрих, ні лихих, не підказаних ні нашим серцем, ні розумом, цими кузнями добра і зла, добра, як відрух добрий і як його подвигає чистий дух, і зла, як відрух під впливом духу лукавого збивається з дороги. Мені лише не до вподоби ця екстраваґантність і зневага до звичаїв.

— Барва (відповів Панурґ) терпка, як урина в урильниках. А сукнину цю я обрав тому, що люблю класти всі мої справи під сукно. А що я розквитався, то тепер стану таким вовкуватим, що хай Бог милує.

А мої окуляри? Побачивши мене здалеку, ви скажете — викапаний брат Жан Буржуа. Я певен, що наступного року я знов закликатиму до Хрестового походу. Хай тільки Господь береже від ушкоди мої яйця!

А цю сукнину бачите? То знайте: вона наділена таємною силою, мало кому відомою. Надів я її оце вранці, а вже ярію, паленію, аж шкварчу женитися, щоб добряче виграти свою жінку, хай мене в цей час бебехами годували б. Та й чоловік з мене вийде не плохий! Як умру, то тіло моє удостоїться кремації, а попіл зберігатиметься в урні на пам'ять про зразкового мужа. Достолиха! з такою сукниною, як у мене, мій скарбничий закругляти нулі не наважиться, бо з'їсть тоді чимало лящів!

Гляньте на мене з лиця, а потім зі спини: чим вам не тога, давнє одіння патриція мирного часу. Кроєм вона в мене така, як на Трояновій колоні у Римі і як на Тріумфальній арці Септемія Севера. Навоювався я, увірилися мені сагуми і козакини. Від панцеру плечі гудуть. Геть зброю, хай живе тога! Принаймні на весь новий рік, якщо я одружусь — тут Мойсеїв закон, ухвалений вами учора, мені на руку ковінька.

Що ж до плюндрів, то ще бозна-коли моя бабуся в перших Лоранса казала, що їх шиють для гульфика. Я розумію це так, як зацний штукар Ґален у кн. 9 Про призначення наших членів написав, що голова зроблена для очей. Природа намірялася утвердити голову на колінах або ж на ліктях, проте, давши нам очі, щоб дивитися у даль, вона примостила їх на голові, як галку на ціпку, на вершку тіла; достоту так маяки і високі вежі зводяться над морськими гаванями, аби ліхтар світив здалеку.

А що охота мені якусь там часину, принаймні рік, відпочити від ратної справи, тобто женитися, то я більше не ношу гульфика, а отже, і плюндрів. Бо гульфик — головна броня вояцька. І ладен піти на кострище (і вище), запевняючи, що турки озброєні зле, бо носити гульфики у них забороняє закон.

Розділ VIII

Чому гульфик — головна броня вояцька

— По-вашому (сказав Пантагрюель), гульфик — це головна зброя вояцька? Теорія ця дуже парадоксальна і революційна, бо ж відомо: з острог починається узброєння.

— Авжеж, я це стверджую, — озвався Панурґ, — і стверджую неспроста.

Гляньте-но, як Природа, виводячи дерева, кущі, билля травне і зоофіти, побажала утвердити і зберегти їх так, аби жоден рід не пропав, аби особні не переводилися, старанно озброїла їх зародками і насінням, де саме й криється ця сама їхня довговічність, опанцерувала і напрочуд вигадливо вкрила їх стручками, піхвами, скойками, гранками, плисками, шкаралущою, колючками, пушком, корою і шпичаками — чим вам не гарні й міцні, природні гульфики. За приклад можуть правити горох, боби, квасоля, горіхи, персики, вовна, колоквинт, пашня, мак, цитрини, каштани — огулом усі рослини, бо зразу видно, що зародок і насіння у них прикриті, захищені й озброєні ліпше, ніж щось інше. Про виживання роду людського Природа подбала менше. Людину вона створила голою, ніжною, крихкою, беззбройною — ні напасти, ні оборонитися, створила в пору невинности, ще в «золотому віці», зробила з людину істоту живу, але не рослину. Істоту живу, кажу я, народжену для миру, а не війни, народжену вкушати всякий дивний овощ і зело на харч, народжену мирно панувати над усяким звірем.

Коли серед людей, після «залізного віку» і царства Юпітерового, поширилося зло, земля почала родити кропиву, будяки, терня та всякі остюки — так зело бунтувало проти людини; як на те, майже все звір'я, волею долі, вирвалося з-під людської руки і мовчки змовилося не лише не служити більше і не коритися, а ще й чинити опір і в міру сили і змоги шкодити людській потузі.

Тоді людина, прагнучи, як досі, насолоджуватися й панувати, але не вміючи обійтися без послуг звір'я, мусила уворужитися.

— Святим Гусаком свідчуся! (гукнув Пантагрюель) після останніх дощів ти пошився в кубрії, себто в любомудри!