Ґарґантюа і Пантаґрюель - Рабле Франсуа - Страница 18

Розділ XXVII

Як ченчик сеїнець перешкодив воріженькам монастирський сад обнести

Так шурабурячи і бешкетуючи, плюндруючи і грабуючи, наїхали вони на Сеї і нумо обдирати чоловіків та жінок, хапаючи все, що трапиться: нічим вони не гребували, нічим не гидували. Хоч іноді в більшості осель лютував мор, вони вдиралися скрізь, грабуючи все підряд, і при цьому ніхто з них не зачумився, — диво та й годі. Адже священики, вікарії, проповідники, лікарі, хірурги та аптекарі, які навідували, лікували, курували, причащали і соборували хворих, геть усі позаражалися і повмирали, а до цих бісових чухраїв та убійників жодна зараза не приставала. Що ж це за притичина, панове? Тут треба піти до голови по розум.

Сплюндрувавши осаду, вони з брязкотом і галасом повернули на абатство, проте абатство було на міцному засуві, тим-то головні сили рушили далі, до Ведського броду, а сім загонів піхоти і дві сотні списоборців зосталися на місці, збираючись, проламавши садовий мур, спустошити виноградники.

Бідолашне чернецтво не знало, якому святому молитися. Про всяк випадок давай воно дзвонити ad capitulum capitulantes[83]. На капітулі ухвалено хресний хід влаштувати, а також молебень із читанням літаній contra hostim insidias[84], і з красними обзивами pro pace.[85]

У той час ув абатстві був чернець на прізвисько Жан Зубарь, чоловік молодий, хваткий, чепуристий, веселий, ручий, сміливий, до того ж зухвалий, високий, сухорлявий, горластий, носатий, мастак часи відбубоніти, обідні відкатати, вигилії учесати, коротше, найправдивіший чернець з усіх, якими чернецтво будь-коли щонайчернецькіш чернечило. Та ще й на Часослові він зуби з'їв.

Тож оцей наш чорноризець, почувши галас, що супостат на виноградниках чинив, вийшов на звіди; узрівши, що вороги у винограднику виноградяться і що прощавай цьогорічне вино монастирське, він зараз дмухнув на клирос, де під той час монахи, як біля розбитого дзвону ливарники, тягли:

— I-im-pe-e-e-t-tu-um і-іпі-і-іті-со-о-о-о-о-о-т-ит…[86]

— Славні ви співуни-пердуни, скарай мене, Боже (мовив він). А чи не ліпше б вам оце заспівати:

Прощайте, коші й винобрання?

Хай мене чорт візьме, як вони уже не в нашім саду, і так же вони хвацько ріжуть лози укупі з гронами, що — Богом свідчуся — нам ще кілька років доведеться самі хвостики підбирати. А бодай тобі! Що ж нам тепер, горопахам, пити? Боже свідче, da mihi potum![87]

На це обізвався пріор:

— Що цьому запивайлові тут треба? Одведіть-но його до цюпи! Як він сміє заважати нам поклонятися Богові?

— Смію (монах на те) поклонятися Богові і скляному богові. Адже ви самі, отче пріоре, як усякий щирий християнин, добре вино любите. Жоден щирий християнин вина не хулитиме: така вже наша монашеська апофтеґма[88]. А ці ваші канти і кондаки, далебі, зараз не начасі! Чому ж тоді в пору жнив і винобрання у нас читаються короткі часи, а протягом зими довгі? Святої пам'яти брат Масе Плос, на що вже блюститель (хай мене чорт візьме, як брешу!) нашої віри, тлумачив мені, наскільки пам'ятаю, це так: уліті й восени ми виноград чавимо і вино робимо, а взимі його споживаємо. Слухайте мене, всі винопитці: з нами Бог, за мною! Хай мене спалить антонів вогонь, як я бодай ковток дозволю хильнути тим із вас, хто не поможе мені виноградник відбити! Матка Боска, та це ж бо церковне добро! Хай би там що, а святий Томас Англійський не побоявся за церковне добро головою накласти. Чорзна-що! Виходить, як я за нього помру, мене теж між святі приєднають? Е ні, умирати я не збираюся, хай краще з моєї ласки інші помиратимуть!

З цим словом скинув реверенду і схопив перечку ясеневого хреста, перечка була довга, як спис, і замашна, мов кулачисько; подекуди на ній були намальовані лілеї, уже майже стерті. Зробивши з своєї реверенди перев'язь, він вийшов у самому підрясникові і, змахнувши перечкою від хреста, нараз порвався на ворогів, якраз коли ті, зламавши шики, без бунчуків, без сурмача і барабанщика, рвали кетяги: хорунжі-бо попритулювали корогви і бунчуки попід мурами, барабанщики продірявили з одного боку барабани, щоб було куди виноград сипати, у сурми теж позапихали грона, — усі йшли попас. Аж це брат Жан, без крику: «Іду на ви!», ударив на них із таким імпетом, що порозкидав їх, мов кошенят, тнучи, як старий рубака, куди-попадя. Одним він по гирі гніздив, іншим руки і ноги ламав, третім в'язи скручував, четвертим крижі крушив, кому носа товк, кому очі підбивав, кому щелепу чавив, кому зуби щербив, кому лопатки вивертав, тим плюсна плющив, тим стегна викручував, тим маслаки і челенки розм'якшував.

Хто намагався серед ряснолистої лози сховатися, тому він хребет перебивав і кряж переламував, як собаці. Хто хотів накивати п'ятами, тому він колов на друзки черепний чепець, по ломбовитому шву вціляючи.

Хто дерся на дерево, гадаючи, ніби там безпечніше, тому вганяв палю в кутницю.

Як хтось там із давніх знайомців волав:

— Гей, брате Жане, друзяко, здаюся!

— Ба, рятунку (казав він) тобі нема. Здавай заодно всім чортам і свою душу.

І як стій клав його трупом. А тому зухові, який пробував його заломити, він одразу показував силу своїх м'яснів, — крізь середостіння і крізь серце пробивав йому груди. Кого не здолав зачепити за ребро, тому вивертав кендюх, і було вже по всьому. Декотрих він так затинав по пупові, аж тельбухи виверталися. Декотрим протикав калитку і дупельце. Бігме, такого моторошного видовища світ не бачив!

Одні волали: свята Варваро!

Інші: святий Юра!

Ті: свята Недвига-Серцем!

Ті: Кюноська Богодіво! Лоретська! Благовіснице! Ленуйська! Рів'єрська!

Одні сповіряли себе святому Якову.

Інші просилися під покров шамберійської плащаниці, — вона, до речі, через три місяці згоріла дотла, залишився тільки попілець.

Ті — під покров плащаниці кадуїнської.

Ті сповіряли себе Іванові Предтечі Анжелійському.

Ті — святому Евтропію Сентському, святому Месму Шінонському, святому Мартинові Кандському, святому Клавдієві Синейському, жаврезейським реліквіям і мощам дрібніших святих.

Одні умирали, нічого не мовлячи, інші мовили, але не умирали. Одні умирали, говорячи, інші, умираючи, говорили.

Деякі покликали великим голосом: Сповідника! Сповідника! Confiteor! Miserere! In manus![89]

Почувши голосні зойки повалених, пріор з усією монастирською братією поспішився до саду; коли ж вони узріли цих побідах, серед винограддя простертих і на смерть поранених, то кинулися сповідувати декотрих із них. А поки ієромонахи зі сповіддю морочилися, молоді послушники війнулися до брата Жана спитати, чи не можуть вони чимось прислужитися. На це той відповів, що треба дорізати тих, хто валяється на землі. От ці слимаки, розвісивши свої довгополі підрясники на плотах, і заходилися дорізувати і добивати тих, кого він змордував. І знаєте, якою зброєю? Звичайнісінькими різачками, отими ножичками, що наша дітвора лущить зелені горіхи.

Відтак брат Жан став зі своєю перечкою біля проломленого садового муру, кудою супостат удерся. Декотрі слимаки уже встигли по своїх келіях порозтягувати собі на підв'язки бунчуки та корогви. Коли ж ті, кого соборували, спробували у вилім шмигнути, ченчик докінчав їх одного по одному та ще й примовляв:

— Хто сповідався, покаявся і розгрішення дістав, тому прямою путею у Рай, прямою, як серп, як Фейська гора!

Отак завдяки його звазі було вибито до ноги все військо, — а вдерлося у винні лози тринадцять тисяч шістсот двадцять дві душі, не рахуючи, звичайно, жінок і дітей.