Вийди і візьми - Гаврилів Тимофій - Страница 71

36

«Анатолій Сагайдачний, адвокат» — ще раз поглянувши на неї, Сергій поклав візитку до кишені. У місті, де вивіски з назвами вулиць змінювалися, здавалося, разом зі зміною вітру, коштувало зусиль нашукати потрібну адресу. Що старішою була вулиця, то ряснішою історія її перейменувань. Найдовший шлейф тягнувся за центральним проспектом, що, перебравши два тузені назв, звався тепер Променадом Незалежності, на якому обабіч ряхтіли розкритим намистом два разки молоденьких кленів, перевесників незалежності, посаджених у лунках вирубаних каштанів, наче ті самим лише нахабством рости і плодоносити за часів, визнаних — постфактум — окупацією, здискредитували себе, мов найгірші колаборанти. Названий володарем на екзотичне ім’я своєї привезеної з-за моря, наче трофей, коханки (охочі покопирсатися в історії краю стверджували, що то ніяк не перша назва), проспект у різні епохи мав імена королів та урядників, гетьманів, імператорів, генералісимусів, фюрерів, перших, подеколи ж, як належало підкреслити провінційність краю та ще більше принизити його впертих, як ті віслюки, мешканців, других секретарів, тільки дивом не запавши від таких нош під землю.

Хоч там як, а найранішою літописно задокументованою згадкою було ім’я жінки, до того ж, як славословив літописець чи то на догоду князеві, чи й сам по вуха уклепаний, «красуні несказанної вроди». Поміж усіх численних, даваних проспектові, воно було єдиним жіночим.

Від цього стовбура, не довгого й не короткого, широкого, але не конче кремезного, радше терплячого, що витримував усе — від шибениці до вечорниць і народних віч, кирзових маршів і духових оркестрів, від гупотіння і дудоніння яких обсипався тиньк (обсипався він і без цього), відгалужувалися вулиці, від них подальші, від тих—іще. Найбільше поталанило прогонам, у назвах яких не фігурувало імен людей: Топольна, Барвінкова, Довга (з часом вона стала ще довшою), Об’їзна, розгаратана так, що її доводилось об’їздити, ба Тривожна, що виводила на битий шлях, а звідти далі на схід і південь. Вони ніколи не змінювали назви. Щоправда, якийсь нетривалий час друга за рангом вулиця, що, заледве відбростившись від проспекту, впиралась у ратушу, називалася не Магдебурзькою, як звикле, а Мартоплясів; коли ж польському королеві, розлюченому міськими райцями, гнів проминув, він дозволив повернути їй попереднє ім’я.

Покинувши, як вирушав на навчання, одну вулицю, Сергій повернувся на цілком іншу: була нова назва і настала нова доба, тоді як насправді не змінилося рівно нічого: той самий будинок, хіба ще більше обчовганий вітрами і зливами, майже як рідна йому людина, зустріч із якою породжує щем, насичуючи життя тим повнокров’ям, без якого воно було би вервицею механічних рухів. Та сама клоака, такі самі комарі, кумкання жаб, наче болота заповзялися відвоювати колись утрачену територію, хоча то могла бути хіба що спричинена комариним бринінням аберація. Більшість вулиць, що їх Сергій, змандрувавши в дитинстві, пам’ятав на зубок, називалися тепер по-новому, наче від перейменування саме місто могло стати іншим, кращим, світлішим. То було кармою міста і краю: тікати від недавньої історії в давнішу, черпаючи в ній наснагу однаковою мірою, як і самозабуття. У глибині єства Сергій радів, що змінилося менше, ніж навіювали нові назви, бо це менше було для нього більше — дитинством і частиною юності. Йшов, мов сліпець, розпитуючи у власному місті, по суті, у себе вдома шлях.

Сергій звернув у браму, звідки східці вели досередини: одна суцільна кімната, де почекальню для відвідувачів було відділено від іншої частини виступом у вигляді літери П, так що було видно, як на маленькому просторі кипить робота. У відчинене вікно зазирав бузок. Сергій розкрив узяту з журнального столика газету.

— Привіт, Сергію. Радий, що ти викроїв час і прийшов.

Анатолій виглядав свіжіше, бадьоріше, ніж коли Сергій уперше побачив його і потім під час процесу.

— Хочу тебе познайомити.

Поруч із ним, пів кроку позаду стояв чоловік, що міг би зійти щонайменше за Толикового батька. Густе й біле, як сніг, злегка розвихрене й нерівно закучерявлене по краях волосся переходило у подібні до виноградних вусиків бакенбарди. За дряхлістю віку вгадувалася колись кремезна, міцна статура, той крій, яким природа наділяє людей то тут, то там, наче дбаючи, аби розпорошувати їх рівномірно по світі; ще й тепер, у свої — вісімдесят п’ять? дев’яносто? — він тримався нівроку, на голову вищий від Анатолія і на майже дві за Сергія.

— То ось Ви який, Сергію. Приємно познайомитися. Мене звати, — незнайомець назвався, проте його ім’я не сказало Сергієві нічого.

— Ваш батько багато писав про Вас, — пояснив.

Щойно зараз Сергій побачив у його руці пакунок акуратно складених і кількакрат перехоплених ґумкою листів.

— Я хотів би їх Вам повернути. Ваш батько і я, ми тривалий час листувалися. Потім… — незнайомець затнувся, було видно, як йому складає труднощів дібрати потрібного виразу.

— Потім в’язниця, — мовив Анатолій.

— І ось уперше в нас, — Анатолій назвав місто на півночі, звідки прибув гість. — Зустрітися з тобою. Та й у наших справах.

— Він, — Анатолій звернувся на ім’я та по батькові, — консультував мене — і в нашому з тобою питанні, і раніше.

— Здавалося б, пора вже й на відпочинок, — співрозмовник усміхнувся.

Одного з колишніх діячів Гельсинської, відтак очільника регіональної правозахисної групи, його свого часу пропонували на посаду омбудсмена, одначе він, не пояснивши причин і зненацька пішовши в себе, відмовився кандидувати. Було помітно, як ця частина Анатолієвої розповіді відродила в ньому роздуми, що колись уже, очевидно, займали його. Може, оце зараз він уперше висловив сумнів уголос:

— Тяжко далося тодішнє рішення. Я дотепер не певний, чи було воно правильним. Обміркованим — так.

— Ми разом працюємо в реабілітаційному проекті. — Анатолій сягнув по буклет. — Правове сприяння колишнім в’язням. Іноді повернутися до звичайного життя, взяти його в руки трудніше, ніж вийти з-за ґрат.

— Світ змінився, — мовив гість, — а система лишилася. За моїх часів вона була пекельною машиною, що пожерла своїх творців і виконавців, мільйони людей, майже все селянство, а сьогодні нагадує слона в порцеляновій крамниці. А порцеляна ж — людське життя.

— Я вас залишу, — мовив Анатолій.

Вони проходжувалися міським парком, намотавши з десять, якщо не більше, кіл та зиґзаґів — на цих доріжках Сергій робив свої перші в житті самостійні спроби, й ось тепер, після того неусвідомленого кривуляння завдовжки у сорок із чубком літ-зим, наче наново вчився ходити.

— Повірте, я довго зважував. Зберегти, спалити? Пам’ять про дружбу, але й інтимна частинка життя Вашого батька і… Вас. Ми називали один одного побратимами, подеколи й у листах зверталися: «Привіт тобі, мій побратиме» — чудно, чи не так? Пригадуєте, «Привіт тобі, моє ластовенятко, що, з рідного полинувши гнізда, десь пурхаєш над голубим Дністром»… Настроєвість та сама. Це з послання Драй-Хмари донечці — у майбутньому Оксані Ашер, упорядниці поетичного доробку розстріляного батька. Написаний з Києва у проміжку між першим і другим арештом. Ось так.

Пауза.

— Так склалося, що я сам як палець — без целібату, без сім’ї, проте не самотній. Вловлюєте різницю? Тим не менше сім’я — це те, що я обрав би, щоб воно було по-іншому, навіть не в’язниця. На лихо і на щастя, ми не уповноважені змінювати минуле, втручатися в нього яким-небудь іншим чином, ніж осмислювати і пам’ятати. Отак ми з Вашим, з твоїм, Сергію (якщо Ви не проти), батьком випурхнули з гнізда, а повернулися… тільки вже не було куди… А хто мав куди, той не дійшов…

Сергій тримав їх, механічно перекладав з місця на місце, втуплювався у дати на поштових штемпелях, крутив у руках, не наважуючись зазирнути всередину. У ньому наростав неспокій, відстороненість і байдужість змінювалися гарячковою, десь аж хворобливою допитливістю, що врешті й узяла гору.