Вийди і візьми - Гаврилів Тимофій - Страница 65

Жодного сумніву, що це вбивство, не було й не могло бути — розтягнене в часі, повільне і недовершене, бо цей лантух з одутлої неповороткої плоті не погодився з тим, що з ним учинили, наче поклав раптом самотужки вирішувати, скільки топтати ряст. Й ось вони, підозрювані — кожний у чомусь, а всі гамузом у тому, що не впоралися з життям на волі, були свідками, як недобиток вертався до тями і до життя, рухався і намагався підняти руку, й вони підтягли та оперли його тіло, так що напівсидів, напів же продовжував лежати. Чекали, затамувавши подих, одначе того разу він не зміг їм більше нічого оповісти понад своє ім’я.

Їхні обличчя виражали розчарування, а йому самому здавалося, що доп’яв неабиякого подвигу, одним зусиллям вибравшись із провалля — під ногами ще не було тверді, але щось у ньому вже міцно вчепилося за виступ; оце й було воно: жадоба, сильніша за смерть і за нього самого.

Як міг пересуватися, тримаючись за кутник і за стіну, наче знову робив свої перші в житті кроки, коли пройдений метр здавався милею, його було взято на допит. Оскільки йти міг лише вкрай повільно, його поволокли під руки довгим пітьмавим коридором, перегородженим у кінці грубими металевими ґратами, в яких відчинилися такі самі металеві двері, як у вольєрах звіринців, пропускаючи його і його супутників. Тоді коридор завернув, відкривши доступ до сходової клітки, його підтягували з однієї металевої приступки на іншу й поверхом вище вштовхнули, не випускаючи, до приміщення, мов до льоху. Коли його відпустили, наче зняли кайдани, він, похитнувшись, втримався і так стояв посеред атмосфери, знаної досі лише з кінофільмів, де все було просто і ясно — добрі герої й лихі, ловці та злочинці, й ось він опинився серед останніх:

— Це твої зізнання, підписуй.

Літери розпливалися перед очима, й Сергій сказав, що не може прочитати.

— А там і нема що багато читати. Давай, не затримуй мене і себе.

— Я не підписуватиму.

Після цього його товкли, тримаючи за волосся, головою об стіл — об папір, на якому несподівано для самого себе він відмовився ставити підпис:

— Ти підпишеш, усе, суко, підпишеш.

З носа зацебеніла кров, але він не знепритомнів, тільки лежав, недужий поворухнутися, на нього раптом наринула втома, непомірна й солодка, як ото людину, за плечима якої череда недоспаних ночей, розбирає враз млість. Й коли рука знову підносила його голову, відчинилися двері і той другий, заходячи, питав:

— Ну що?

— Поки нічого.

— А це хто?

— Зі ставу.

— А… Слухай, я тобі хотів сказати, ти з ним поосторожніше.

Запала мовчанка, в якій той, хто оце говорив, щось шукав.

— На, глянь.

— Що це таке?

— Пісьмо.

Було чути звук — так шелестить, коли його розпрямляють, папір.

— Еврика… Не розумію. Хто така?

— Якась іностранка.

— Ну й що?

— Знайшли у нього в кишені. Підцепив десь на заробітках. Воно ж, бидло, розповзлося скрізь. От і переписуються: не іначе, як збиравсь відіслати.

— А нам яке діло?

— Таке. Ці недотрахані як роззявлять харю, репортьори, тіпа, інтеграція і теде… Роз’їжджають, їбуть іностранок, приїдуть, влипнуть, а ти потій, віддувайся. І дьорнуло підараса. Сидів би вже у своїй Італії — не розумію: там що, ставків немає? Моря, хоч утопися…

— Мені що. Сказали: не випускати — зізнання, суд, тюряга. По возможності, пожизнєнно. Я й виконую.

— Велика, напевно, цяця. Або знову план женуть. Одне з двох. І все-таки, даремно він занапастив себе: так по-дурному. На вигляд вроді інтєлігєнт.

— Не він перший.

Серед ночі Сергій скинувся — мабуть, він кричав, можливо, довго і голосно: співкамерники, всі як один, були на ногах. Його голова і шия змокріли від поту, тоді як решта тіла мов закоцюбла. Йому намарився старший лейтенант Аметисто Дементійович Картоппель, який підвішував його, як в історичних, хутко йому зосоружнілих оповідках про Велику Руїну, змушуючи підписатися під заявою про звільнення: «І тоді забирайся під три чорти». Сергій до ранку не склепив більше очей, мучачись і не в змозі пригадати, поставив він підпис тоді, вдень, на допиті, чи ні.

Години потяглися розміреніше, наче маховик було вправлено на місце. Сергій підвівся, коли промінь сонця, що сходило, нечутно проник у камеру, мов спільник, який несе досередини заборонене: скупий пучок себе, що картатим світляним клаптиком відбився на стіні над дверима. Сергій дляво обернувся й побачив угорі під самою стелею проруб, крізь який сочилося світло, а самого вікна з висоти його зросту не було видно.

— Спробуй, вийди звідси.

З несподіванки Сергій, якого тиша ввела в оману, так що йому здавалося, наче всі ще сплять, здригнувся. Він не думав про це, в кожному разі, не думав так. Приваблений світлом, не сприймав промінь за вісника, ніким не уповноваженого кур’єра, що тільки розбуркує бажання й надію — надію опинитися знову там і бажання якнайшвидше перетворити подібний до гидкого марева час тут на якомога коротший епізод, що його, якщо колись і зітре, то не пам’ять і тим більше не аннали, де його зафіксовано, а життя, що триватиме, накочуючись хвилею на малюнок, мовби заохочуючи таким чином творити новий. Сергієві здалося, що він уже вічність, як тут, хоча перебував в ізоляторі не довше за тиждень — можливо, всього-на-всього кілька днів.

Співкамерник, неприродно скоцюрблений, бо ліжко над ним не залишало простору розігнутись, сидів, звісивши ноги, й пильно спостерігав за Сергієм.

— Ладно, я так.

Виглядав він дещо знічено, змикитивши, що те, яке було його свідомим наміром, жило й виношувалося, як, либонь, скоєний ним злочин, за який його тримали в ув’язненні, щоб потім привести на суд, який оголосить, скільки років йому не бачити волі, її спокус і викликів, від яких він не втримався й збився на манівці, як ото автомобіль, коли кермо не надто міцно в руках, зіслизає зі шляху, виявилось у Сергієві неусвідомленим, первинним поштовхом — так квітка не думає, коли, ще тільки стеблина, то спрагліше пнеться вгору і, не вміючи й апріорі не можучи мислити, вже знає своє завдання — витягнутися, а тоді випустити і тримати келих, крихітний аеродром, на який сідатимуть і злітатимуть літачки, аж відцвіте й осиплеться з неї, в’янучої, насіння. Знаки її невмирущості, як уже самої її немає, вони відтворюватимуть її нескінченно довго, вона оживатиме в них міріадами себе самої, допоки триватиме життя на Землі.

Вони гомоніли про жінок і секс, заохочуючи Сергія розповідати про Еврику, його італійку, адже він був найсвіжіший з них, з нього, зім’ятого й товченого головою об стіл, до решти не струшено молекул вуличного повітря, міста, дерев і річки, сонця й туману. Це лише його так квапилися засудити, тоді як інших тримали рік і два і вони вже почувалися, як удома, для декотрих то й був дім, позаяк іншого не мали. Дорослі чоловіки, похмурі й мічені тавром суспільства, з яким у них побилися горщики, вони на очах дитиніли й перетворювалися на хлопчаків, гордих зі своїх любовних походеньок, вигаданих і достеменних, скрашуючи ними обставини. Вони оживали від слова «жінка», мовби спізнавали, хай хвилинне, очищення і, жахливо матюкаючись, не дозволяли собі висловлюватись про жінок криво й двозначно, навіть якщо спали за принагідно зароблені, частіше, одначе, поцуплені в когось гроші.

Так Еврика, дівчина-загадка, вберегла його від подальших знущань, а може, і врятувала життя, бо за ці нескінченні лічені дні він донесхочу наслухався про способи, якими в конторі, як її презирливо, а водночас з упокореністю знеправлених називали в’язні, вибивали зізнання — відсоток розкриття злочинів був одним із найвищих у країні. На їхньому тлі роз’юшений ніс видавався невинно-невдалим жартом. Думки кушпелилися в Сергієвій голові, як дорожня курява; все, що сподіялось, виглядало, наче він отримав навздогін знижку, хоча його ніхто не питав, чи потребує він того, на що її було дано.

— З якого вона міста?

— Де ти з нею познакомився?

— А яка вона в постелі: краща від нашенських?