Вийди і візьми - Гаврилів Тимофій - Страница 61

Позичивши, майже силоміць відібравши в мулярів, які ремонтували фасад поближнього будинку, коновку і драбину, Сергій заходився приводити пам’ятник до ладу. Перехожих не було, ніхто його не турбував; мовби й справдився сон, проте обоє не проходжалися, а тулилися на цоколі, і Сергієві доводилося триматися за свого друга, який, виглядало, не мав нічого проти.

Завершивши працю, Сергій якийсь час милувався її плодами: в деяких місцях пам’ятник знову, як колись, коли його встановлювали, забронзовів, одначе Сергій не мав наміру його повністю відчищати, навпаки: таким він його знав і якраз таким любив. Як іще був школярем, змушеним узяти участь в акції «Поклади квіти до пам’ятника», приніс їх саме сюди, букетик айстр, тоді як однокласники вирушили до іншого монумента — куди прийшла рознарядка на їхню школу. За розкольництво Сергієві дісталося — не вперше і не востаннє — прочуханки. Й ось тепер за тим пам’ятником місце вихололо, а він як стояв, так стоїть.

Про демонтаж сповіщав у листі батько — в тонах, з яких промовляло те особливе пульсування, що характерне для небайдужого. «Сергійку, здійснилася твоя мрія — бовдура повалили», — дарма що Сергій нічого подібного не виношував: ні скидати, ні ставити пам’ятників, до яких був геть індиферентний, як тільки можна бути до каменя і металу. І тільки спижевий дядько припав йому до вподоби, хоч і звідси не випливало жодних намірів, ні тим паче заохочень до дії — і якби не та акція і не бажання їй опертися, Сергій не поклав би був квітів.

Його відсахувало обходження з монументами. Щось незбагненне, непідвладне ні здоровому глуздові, ні його решткам було в перебільшено-шамотливому прибиранні, дирканні єдиного тракторця за безугавним згортанням снігу, тоді як мешканці брьохались у непрохідній каші, мов ті бедуїни, проклинаючи й озираючись, чи ніхто їх, бува, не чує, бо це діло було неапетитною, хоча й національною рисою, чому найкращим доказом Повний тлумачний словник — його непрокупюрена версія, вперше оприлюднена ще в позаминулому сторіччі накладом товариства «Розбуркане слово», а тепер оце перевидана.

Про новий, уже небавом поставлений на місці знесеного та ще й на тій самій основі пам’ятник, Сергій не знав — батько про це не згадував, а сам він од часу повернення досі не подавався в той бік, не було потреби, що мала владу вести Сергія так само, як і її відсутність. Очевидно, на той час батька переймало щось інше — найважливіше для нього вже відбулось.

Сергієві було так, ніби поставив на правильну карту і виграв, тільки що робив це не з розрахунку і сподівання на куш, а з до пуття не усвідомленої спонуки, що її легко було сплутати з тупістю: саме такими видавалися мешканці міста і краю завойовникам, впертими і затятими, йшли в себе, шанцювались у своїх незбагненних для решти людства, а подеколи й самих себе світах, а як і там їм не давали спокою, тоді в ліс, нескінченний і непроникний, як людська душа.

Ніхто до пуття не зміг би пояснити, яка гризота, що за наслання бехтало підкорювати цю немилосердну вбогість, багату хіба що тим «духом непереможним і нескореним», про який так велеслівно розводилися (й по сьогодні мало що змінилося) місцеві скальди: «Обступили воріженьки зі сходу і з заходу, з півночі й півдня, гай-гай. Лаштуються мужі у виправу, плачуть невтішно жони, проводжаючи гoрод і край боронити, зі сліз їхніх ливарі ллють гармати, міцніші од криці. Раз бахнули, вдруге вистрелили — немає бусурменського війська половини. А як утретє гаратнули, то славили перемогу, звитяжців своїх зустрічаючи», — і саму поетичну логіку, і тим паче її благотворний вплив годі було піддати сумніву.

Сергій же був плоть від плоті міста, а та світла й осяйна, казково-неправдоподібна і водночас напрочуд достеменна його частинка, ширяючи над степом і лиманами мамщини, була йому янголом і продухвиною — достатньо далека, та й часу спливло, як води в річці.

Чи то під’їзд поширшав, розрісшись, як ото розносить, бува, людину, хоча сам будинок підтахнув, як цукор, чи то лише так видавалося через брак дверей, про які нагадували петлі на одвірках — хай там що, Сергій ступив досередини. Шукаючи ключик до поштової скриньки, намацав у кишені льодяник, яким його почастували на роботі, розгорнув і вкинув у рот — знайомий барбарисовий присмак розтікся, змішуючись зі слиною. «Червоний барбарис уже зацвів…», — вірш із такими рядками, переписаний матір’ю, Сергій пробубонів, не посівши жодного місця. А скільки натерпівся тільки через те, що мати вбила собі в голову, буцім він — найкращий декламатор поезії!

Вів пальцями по стіні, запорошеній і зі стертим візерунком — любов до орнаментів, що вилися стінами під’їздів і людських помешкань, не в змозі проникнути в офіційні коридори, була мовби ще одним різновидом протидії сірості, яку на цих теренах, де було сірим усе — небо й земля, не було потреби інституційно прописувати. Вів, аж пальці, потрапивши в заглибину, стрепенулися: не такий свіжий, як колись, коли побачив його вперше, напис перетривав, здавалося, вічність. Еврика… Так звалася незрівнянна дівчина, якій він складав любовні листи, не тямив, коли на нього находило, куди йде, і тільки дивом не вкоротив собі віку під колесами. Хто вона? Хто вишкрябав її солодко-чужинне ім’я?

І Сергій пригадав усе — послання, яке він, неспроможний носити довше, звірив паперові, склав і сховав. Можливо, якби знав, де та дівчина, помандрував би світ за очі і співав серенади в полоні того млосного потьмарення розуму й почуттів, якими хочеться хворіти й не зцілюватися.

Він носив його з собою до школи; якось йому здалося, що помилково позбувся його разом із зошитом з математики, і як отак опосіло, кинувся до вчительського столу, домагаючись, мов нестямний, доки його, навіженця, було виставлено за двері. І як оце зараз згадав, побачивши заповітне ім’я, в ньому, хоча спливло так багацько років, раптом бренькнула та сама панічна струна, що й тоді, а всередині збурювалася хвиля за хвилею, калатало, ладне вискочити, серце, й ось він перестрибнув останні сходинки і, не роззувшись, заходився шукати, аж перемотлошив стелаж та геть усе на світі. Тримав напівпрозорий аркуш, крізь який перебивалися чорнильні літери, і паленів, не знаючи, потрапляли ці розхристані, щирі й жагучі слова, що звучали, наче промарені в гарячці, коли-небудь на очі його батькам, чи ні.

Був у себе вдома, бо це тепер його дім, він і передше таким був, тільки не зовсім: не почувався достатньою мірою вільно, особливо відтоді, як увійшов у вік, як прагнеться усамітнення, якогось іншого себе розуміння, і навіть як старих не було вдома, його сковувала їхня непряма присутність — у речах, порухах, фразах, що, здавалося, витали в повітрі. А ось тепер скинув усе, стояв голяка, і якщо не він сам, то принаймні його опасисте тіло почувалось розкуто.

Останній працівник давно вже покинув музей, Сергій лежав на своєму тапчані, вимкнувши телевізор, а сон ніяк не брав. Роблячи обхід, полюбляв розглядати експозицію, вихоплюючи пучком ліхтарика ті чи ті її сегменти, іноді вмикав світло, бувало, встромляв штекер і спостерігав, як пострибує електричне полум’я родинного вогнища. Навідувала його й думка одягнути скафандр, раз він собі в ньому наснився, мчачи у музеї-кораблі назустріч зорям та іншим галактикам — вогняній зірці, якій дав ім’я Еврика.

Дістав із кулька альбом, що так і лежав на столику — маленькому прилаштуванні на високих тонких ніжках. Обертав так і сяк, мовби зважував, розкривати чи ні. Пам’ятав себе наприкінці, на останній розгортці, але вже не пригадував, із ким. Від сидіння-вагання Сергія вкинуло в жар, йому закортіло надвір, удихнути нічного повітря, чистого й свіжого.

Більшу частину внутрішнього подвір’я, що мало форму кола, займало накриття, під яким зберігалося всіляке знаряддя — шуфля для прибирання, мітли, лижви, на яких попередник теперішнього директора вирушав досліджувати флору і фауну: частина опудал — його трофеї, власноруч ним вительбушені та препаровані; у вестибюлі висить його фотографія — усміхненого професора, мало чим схожого на мандрівника, які уявлялися Сергієві загартованими, витривалими длубальниками крижин за полярним колом. В експедиції, куди у примусовому порядку брав із собою ввесь штат, його проводжало пів міста і так само зустрічали — оркестром і квітами: не маючи ні власного космодрому, ні батискафа (колись давно територія, на якій розташувалися місто і край, випірнула з глибин праокеану), то палкіше вшановували героїв. Сергій сидів навпочіпки і дивився, як полум’я, розгораючись, поглинає розкритий трикутним віялом, торцем догори випускний альбом.