Вийди і візьми - Гаврилів Тимофій - Страница 57

Першу залу, вхід до якої був трохи далі ліворуч, наповнювала фауна краю — кожного племені по представникові: птахи, звірі, з десяток риб, наче їх гамузом доправила сюди підвода, й вони поставали у вітринах і кутках, а котре мало крила, вмостилося на шафах. Напроти входу бовванів ведмідь, великий і клишоногий, розчепіривши лапи назустріч відвідувачам, наче всі вони були його старими знайомими: тут, у місті, він неабияк постатечнішав. Безпосереднє товариство йому складав кабан, музей побратав усіх — зайця і вовка, яструба та куріпку. З підвищення зінькав пугач, а над входом нависав, розпростерши крила, наче збирався шугнути, орел. Зі стіни біля входу до наступної зали, трохи вище від рівня людського зросту випиналася голова лося — здавалося, наче він прохромив стіну, і Сергій зазирнув за одвірок, але там починалася нова експозиція — чепіги, мотики, коцюби, в кутку горіло домашнє вогнище, що його доглядачка, сидячи в кріслі, наче одвічна берегиня, запалювала, встромляючи штекер у розетку.

Третє й останнє приміщення першого поверху відтворювало найдавніші часи, про які складно було би розповісти достеменніше, ніж Геродот у «Мельпомені» про скіфів, одначе черепки, переіржавілі дзбани і навіть кілька римських монет окрилювали фантазію, і вже — зирк — за столом сидів восковий сивобородий ченець, каліграфічно виводячи загостреним гусячим пером хроніку міста (і каламар, як належить, був поруч), а в кам’яній труні лежав князь, його легендарний засновник. Вийшовши через інші, ніж ті, куди заходив, двері, Сергій знову опинився у вестибюлі, звідки рипливі, злегка перехняблені дерев’яні сходи спиналися нагору.

Другий поверх був відданий мистецтву, третій — техніці та дозвіллю. Зусібіч Сергія, який переходив від зали до зали, оточували звуглені досередини, полямовані вогнистими торочками голови соняхів, творіння місцевих ґоґенів, чорнобривці та інші квіти — ними, гірськими краєвидами і портретами вичерпувався світ місцевих художників: один-єдиний будинок, і той був колибою. Від цих картин, що перетворювали природу на суцільний nature morte (найсміливіше полотно зображувало стіл і скелет риби з хвостом та головою на тарелі), Сергієві зашкребло й захотілося вище, на третій поверх, куди він, не зволікаючи, й порятувався, чимдуж перетнувши призалок із друкарським верстатом і кількома вітринами з викладеною в них паперовою продукцією, з-поміж якої вирізнялося чепуристе «Славословіє нашему яснійшему цісарю», автор якого іменем усього гуцульського люду присягався у вірності імператорському дому («міцнішому од криці трону»). Трохи згодом, порпаючись знічев’я і від цікавості, Сергій натрапив у мотлоху на горищі на «Оду партії» — виданий розкішною книжечкою й гігантським накладом колективний опус, який майже такими самими зворотами, лише сучаснішою орфографією прославляв «нашу партію, що наче криця, осяйну нашу зірку в майбутнє».

Як світло дня, на яке потрапляєш із сутінкового приміщення, так Сергія вразило побачене на останньому доступному для відвідувачів ярусі — велосипеди, мотоцикл, радіоли, програвачі, студійна телекамера, зменшеного розміру макети літаків і вітрильників, а також справжній скафандр, переданий власноруч космонавтом, який, хоча й не був уродженцем краю, зате побував у космосі («Який він, усесвіт?» — «Темрява». Мовчання. Спантеличено водить, шукаючи зачіпки, камера… «А наша Земля?» — «Середньовелика куля»). Слід від клею на вітрині вказував, що перше підпис був довшим, проте згодом — це «згодом» сталося не так давно — вилучили останню частину, а саме слова «підтвердження, що немає Бога». Від самого початку й досі скафандр був магнітом, що притягував дорослих і дітей та в найскрутніші місяці давав сяку-таку виручку, а містянам і краянам — відчуття причетності до чогось великого і незбагненного, тоді як сам космонавт, почесний громадянин цього та кількох інших міст, відзначений нагородами і згадкою в підручнику історії, всіма забутий, доживав віку в рідному сільці, де, як двадцять, п’ятдесят і сто років тому, над шляхом перед подвір’ям стояв колодязь, з якого журавель, розхлюпуючи, зачерпував відром і посеред літа прохолодну воду, якою напувались однаково худоба і люди, напувались і вмивались, і в якій безхмарної ночі віддзеркалювалося зоряне небо, а ще кухоль, яким подорожній тамував спрагу.

На найменшому відтинку Сергій затримався найдовше: присвячена промислу ніша складалася з топографічних мап, світлин, вудок і спінінґів, корбочок, волосіні і поплавців, гачків, пластмасових мух і хробаків, засушеного зразка макухи, діаграми річки з луками й заплавами та електричною підсвіткою. Наче казку, читав Сергій, що колись річка кишіла рибою і була доволі глибокою — хоч і не такою, щоб нею курсували вітрильники і кораблі, зате погойдувалися на припоні човни, тепер же її можна було здолати вбрід, Сергій не раз переходив, ловив рибу, тільки ніякої риби в ній не водилося, хіба що вряди-годи, перекинувши валунець, натрапляв на рачків. Експозицію пожвавлював акваріум з декоративними рибками — не будучи частиною задуму й потрапивши сюди випадково, як розформовували одне з відділень обласної бібліотеки, акваріум чудово вписався в нове оточення. Сергіїв погляд прикипів до нього, метушливі створіння, сріблясті, білі й барвисті, навіювали медитативне умиротворення, до снаги тій мрійливості, що прічна якого-небудь визначеного спрямування, тим паче цілі.

Остання зала — найпросторіша, строката, світла, — повністю присвячувалася футболові, цій другій релігії, любов до якої всмоктувалася з молоком матері, що й наймолодші футболісти, ще в пелюшках, раділи разом із дорослими успіхам і заливались плачем, наче гули єрихонські труби, коли гол забивався в наші ворота. Чоловіки вибухали ревом, мов розлючені бугаї, а жінки, бойкотуючи програш, відмовлялися куховарити. Після таких халеп місто опановував дух програшу і пригнічення, влаштовувалися бійки і тривалі пиятики, в яких трощили один одному пики, голови й вікна, у жінок утворювалося «нервове молоко», яким педіатри забороняли годувати немовлят, а ті поодинокі чужинці, яких гнала здебільшого службова й рідше якась інша потреба, воліли оминати в такі періоди місто десятою дорогою і навіть родичі — близькі і далекі — розважливо утримувалися від візитів, надсилаючи слова співчуття, чим показували себе людьми як чулими, так і завбачливими, тож розпач окошувався на їхніх листах, що тріщали, рвались, топтались і піддавалися всякому іншому несамовитому остракізму.

Все воно було прикрашене фотографіями, статтями, альбомами, численними зразками вболівальницької атрибутики (вимпелами, футболками, шаликами, в які було вплетено елементи народної вишивки) й кубками, восковими фігурами найславетніших гравців, вилитими у природний зріст на пожертви мешканців, — хоч там як, між поразок траплялися й перемоги, мало місто своїх героїв, голкіперів, напівзахисників, нападників… Коли вони забивали гол чи зупиняли особливо підступний м’яч, бажання і шанси якого влучити в наші ворота були більш, ніж очевидними, вболівальники носили їх на руках, підкидали вгору, скандували «Гіп-гіп!» і співали «Многая літа», носили й тоді, як їхні улюбленці зазнавали поразки, — молоді, жилаві парубки в розквіті сили і слави плакали, наче ті діти: «Горе спіткало нас, велике невтішне горе», — заводив хор плакальниць, як у давньогрецькій трагедії, а над мерією приспускали стяг.

І ось у цих ущільнених історією — людською і, так би мовити, натуральною, численними експонатами, бувальщинами і легендами — хоромах Сергій, оформлений науковим працівником, адже, хай там що, працював до цього лаборантом освітньої інституції, відтепер виконував обов’язки здебільшого нічного доглядача, мовби несамохіть утіливши одну зі своїх епізодичних мрій, яка спалахувала щоразу, як сторож гаражного кооперативу, де батько тримав автомобіль, частував його цукеркою, згасаючи з останнім відлунням її присмаку.

Коли батько брав із собою, Сергій, як був іще малим, залюбки чимчикував у гараж, аби побавитися з Кулькою — посмикати за хвіст, покуйовдити хутро; раз спробував було осідлати, одначе пес вислизнув з-під нього, і Сергій плюхнувся в полумисок, куди власники гаражів зсипали принесені здому недоїдки, з яких Кулька вибирала щось до вподоби, і, вмостившись неподалік, із задоволеним погиркуванням хрумала. Вряди-годи сторож запрошував його до себе, Сергій наминав, аж за вухами лящало, картоплю. «А звідки, дядьку, картопля?» — цікавився. «Бог дає». — «Тоді він має бути Картопляним». Сергій любив цей острівець, почуваючись його робінзоном, десь у середніх класах раптом втративши інтерес, якому, попри батькові зусилля, більше вже не судилось спалахнути.