Вийди і візьми - Гаврилів Тимофій - Страница 55

Незчувся, як солдати, перегруповуючись, зарухалися і вже знову стояли військо супроти війська, стіна на стіну, похмурі й рішучі, мовчазні й непорушні, мовби випробовуючи себе й ворога на витримку. А тоді почався бій, невблаганний і запеклий, не на життя, а на смерть, після багаторічного миру. Солдати падали й підводилися, йшли в атаку і влаштовували засідки, виходили з ладу і поверталися в шерегу, й ось на всіяному трупами бранному полі запала тиша, в якій генерал, заки й собі беркицьнутися мерцем, мовби на підтвердження, що він завжди зі своїми солдатами — в добрі та лихові, на цьому світі й на тому, прогарикав: «Пане головнокомандувачу, супротивника розгромлено. Ми перемогли».

Стіна кімнати, на яку упав його погляд, нагадувала галявину польових квітів, з-під яких проступали візерунки фігур — батькова спроба одомашнити геометрію, невдала, якщо судити з його, синових, шкільних успіхів, проте досить таки доладна, навіть стильна, як на ті часи. Цю останню побілку, попередниця якої збереглася під «геометричною», батько зробив з нагоди його повернення, якого так і не відбулося і до якого батьки готувалися всі п’ять років його навчання, тішачи себе, як зустрічатимуть його, спеціаліста з дипломом. «Сергійку, до твого приїзду все готово: тато зробив ремонт — ти побачиш, тобі сподобається. Пригадуєш ромашки, серед яких ти виростав…», — він ненавидів оце «Сергійку»: зосороужніле ще у школі, воно бісило його, в якого батьки мовби відбирали право бути дорослим.

Листи йому писали навпереміну мати і батько, мовби змагаючись, в кого вийде краще, проте всі вони, а їх набігло багацько, залишалися без відповіді, він читав їх, якийсь час тримав, потім вкидав у сміттєпровід, наче в поштову скриньку, звідки вирушали в небуття.

Звістка, що в інституті йому запропонували місце лаборанта, дещо згладила шок від його неповернення. Як піґулки пом’якшують страждання невиліковно хворого, так думка про те, що життя їхнього сина налагоджується, хай на відстані від них і без їхньої участі, тамувала біль від завданого їм удару (він був переконаний, що вони завдали його собі самі). «Ми дуже раді за тебе, Сергійку: це великий успіх. Нехай він буде вдалим стартом — початком твого сходження до вершин науки. Бажаємо тобі, щоби твій шлях був не тернистим, хай наша любов до тебе і прихильність колег завжди будуть тобі надійним супроводом», — таке лукавство, прорвавши загати, востаннє залило його зневагою.

Залишивши вояцтво врозкидь, він повернувся до значків, що вабили його, як зірки на нічному небі; здавалося, вони випромінювали жевриво, непомітне, проте відчутне, щось тягло його до них, він брав їх і, мов зачарований, чіпляв на себе, доки обшпилив одяг, й ось він крокував вулицею, ноги чимчикували бадьоро, поширюючи впевненість на нього, який ще не знав, куди йде.

Парканець, що виріс довкола смітників, які стояли на тому самому місці, що завше, відгородивши від них людське око, не зміг відділити від смороду, що струменів туди, куди дув вітер, а безвітряної пори мірно млоївся в усі сторони крихітного світу, яким той був і залишався. Мовби складений із помережаних пухкими баласинками балюстрад, що їх, які виявилися зайвими, виставив біля смітника один із тих новітніх дук, чиї потворні й тим крикливіші вілли заполонили простір від протилежного боку вулиці, де вже починався інший район, й уділ до самої річки, над якою місто колись закінчувалося, він був привітом від кінця дев’яностих, до того ж не єдиним.

Уже за сто п’ятдесят метрів Сергій вражено зупинився, мало не впершись у рожеву споруду, що опинилася на заваді його ногам, звиклим до цього шляху, який, хоча не користувалися ним двадцять років, непомильно проклали б і тоді, якби йому зав’язали очі. Вирісши, як гриб після дощу, одночасно з падінням гривні, що стався слідом за обвалом російського рубля, наче ланцюгова реакція (на цьому ланцюг закінчився), будинок зайняв більшу частину колись велетенського майдану, що мав два футбольні поля — оригінальне і менше, а також кілька гімнастичних секцій. Сергіїв погляд прикипів до вивіски «Фінансовий дім „Скоченко й партнери“» — прикріплену до порталу, її підпирало дві колони з опуклими досередини фустами і схожими на корінфські іоніки капітелями: ще разючіше, ніж із наштукованими над ним поверхами, портал контрастував із «гуцульським» дахом під фінською металевою черепицею, а сама будівля — з навколишніми хрущовками, ветхими й потьмянілими.

Йому було так, ніби постфактум переполовинили його дитинство. Попростував навскоси до дірки в паркані, прослизаючи в яку батько часто позбувався капелюха — ось тут, не доходячи до неї, одного ранку він, «малюк», виблював, так ніколи і не заприятелювавши з вареними накруто й нарідко яйцями, не зарадив ні майонез, ні інші хитрощі, до яких, мовби навмисне спокушаючи його, вдавалися кухарі їдалень і забігайлівок, де харчувався.

У дитинстві, коли батько запізнювався на роботу, а сам він до школи, Сергієві здавалося, що спортивне поле ніколи не закінчиться, й ось він завиграшки здолав його, і його настрій знову був піднесеним, наче значки віддавали йому тепло свого непомітного сяєва, що перетворювалося в ньому на кінетичну енергію. Вона несла його далі, як течія галузку, тільки був він не те що не переполовиненим, а навпаки: засяг тієї цілості із собою, яку зазвичай називають гармонією, в кожному разі, знайомої йому з передших часів повноти, був не галузкою, а вже самою течією — потоком, що несхибно кладе шлях, оминаючи перешкоди; перетинав перехрестя і звертав у потрібну вулицю, скорочував шлях між будинками, а там, де не міг цього зробити так, як колись, легкома накидав гак, наче футболіст, який обходить суперника, метр за метром наближаючись до воріт.

Воротами був вхід на шкільне подвір’я, щоправда, вони були замкненими, зате навстіж стояла хвіртка — завжди, скільки себе пам’ятає, всі десять років учнівства саме так було. Весь зіщулившись, наче звір перед тим, як просилитись у тіснувату шпарину, хоча прохід був достатньо широким, він перетнув межу, мов лінію зачарованого кола, покладену ворожбитом-Вієм довкруж минулого, й тієї миті, як перетинав, пам’ять вирішила стиснути його до розміру хлопчака-школяра з ранцем за плечима (тепер за його плечима було ще так раз із добрим чубком років), як ту пружину, але він ураз розтиснувся, випнув груди й рішуче покрокував уперед.

Коли отак крокував, пролунав дзвінок, на подвір’я висипала дітвора і з галасом обступила його, дядька зі значками, і як надбігли вчителі, тоді нарешті було, що треба. З таким ескортом він дійшов до порогу будівлі, де супроводжувачі збилися докупи, зчинилася тиснява, нагадуючи воду, що, знайшовши вузьку лазівку, могла просочуватися лише крапелина по крапелині. Всередині йому заступив шлях черговий: «Вам куди, шановний?», і він, шановний (таке звертання до нього стало його другою поспіль маленькою перемогою), гордо й запишано проминув його, не нагородивши відповіддю, тільки промовистим поглядом, що його волога робила палахкішим, ніж був насправді. На нього насідали директор («Ви хто такий?» — «А Ви хто такий?» — «Я… я директор цієї школи». — «Я міністр») і Ростислав Пилипович, шкільний завнач, учням було страх цікаво, що воно буде, особливо після його перепалки. «Підіть викличте міліцію», — кричав директор, але Ростислав Пилипович, який нітрохи не змінився, наче час зупинився рівно на стільки років, скільки протривало, доки він сюди повернувся, не йшов і не викликав, і вони тявкали до нього й один до одного, що все одно стосувалось його, непрямого, зате властивого адресата, наче ті пси малої породи, що гавкають на кремезнішого.

Обійшовши будівлю поверх за поверхом, з крила у крило (аж тут пролунав дзвінок), він увійшов у клас, і це перше-ліпше приміщення було саме тим, він сів за саме ту парту, що занепала ще дужче, де на його шкробання наклалися письмена всіх наступних поколінь. Учителька зойкнула і відмовилася розпочинати, і тоді він сказав, що посидить трохи і піде, після чого, оговтавшись і посміливішавши, вона запитала його, чи він, можливо, чийсь батько, на що він заперечливо замотав головою — він сам собі батько (був принаймні такого віку, як вона, або й старшим), а тоді встав і вийшов.