Вийди і візьми - Гаврилів Тимофій - Страница 46

Навіть найстаріший і найзачовганіший випуск журналу, в якому ілюстрації майже повністю витрутили слова, коштував кількакрат дорожче, ніж найошатніший роман загальновизнаного класика з бездоганно збереженою палітуркою. Колоди карт із зображеннями нагої плоті в інтерактивних позах то вигулькували, то зникали перед тими, хто затримувався надовше, ніж кілька секунд, над закличними обкладинками журналів; за відповідне відшкодування можна було стати власником незвичайного, мовчазного і сповненого знадливої покори і викличності гарему.

Дном гріхопадіння і єдиною технічною новацією були футляри з саморобними написами «Кама сутра. Відеопомічник кохання», «Міранда, блуд мій щоденний», «Калігула. Історія стародавнього світу в унаочненнях» і касетами, що їх покупець отримував після здійснення розрахунку. На їхньому тлі колекції марок в альбомах із серіями екзотичних пташок і жуків, військові відзнаки, китайські ручки із золотими перами, які двадцять років тому були жаданим об’єктом володіння, гіпсові медальйончики із зображеннями архітектурних пам’яток, вінілові платівки у вигорілих від полум’я часу паперових чохлах з назвами музичних гуртів і незмінно юними профілями співаків, використані запальнички, на які знаходився свій зацікавленець, врешті, дитячі іграшки, машинки і панцерники, розкладені в протилежному від порнографічного закутку, виглядали, мов серафими з ангельскої геліосфери.

На той журнально-колодяно-відеокасетний квадратний метр припадала левова частка виручки, біля нього крутилися покупці різних вікових категорій — від допитливих школярів до статечних візитерів і сивочолих старців. «Як я тобі, дурнику?» — знущалася, повертаючи їх на грішну землю з далекої планети щастя без сексу, де були ув’язнені всі ці роки, в’юнка красуня. «Я могла би бути твоєю, хлопчику, — грайливо підморгувала інша, — тільки ти застаренький». — «Не журися, старість не вирок», — перечила третя, якої майже не було видно за викоченими повним планом плодами. «У кожного своя спеціалізація, а я поліфункціональна», — спокушала четверта з крихітними грудками і поглядом ладної на все дівчинки-хлопчика.

Хоча на ньому, як бачимо, давно вже пропонували не тільки книжки, базарчик продовжував називатися книжковим, доки, сягнувши після всіх кіл падіння дна, зажив придатною для себе конфігурацією, в якій було представлено різні види уподобань, потреб і потягів із Сонцем посередині, довкола якого оберталися планета Дитинства, планета Музики, планета Плотських Утіх та інші небесні й земні тіла.

Попоневірявшись, Матильда врешті надибала розшукувану оазу — життя не покинуло її, облюбовану, як Господом Авель, а набуло нової форми, нехай без колишньої жвавості — так вода прибирає подоби посудини, в яку потрапляє, хоча самої води, такого колись доречного у цьому зв’язку предмета порівняння, на той час уже не було.

Запуск фонтана став подією регіонального масштабу, що мала в місті такий розголос, який можна було би порівняти із запуском штучного супутника, якби уявити місто самодостатньою планетою, якою воно почасти й було. Гіпертрофованих розмірів водограй не відповідав ні значенню адміністративної одиниці, ні висоті будівель — здавалося, споруджуючи його, місто прагло вивищитися над собою, переконати себе у непровінційності й заодно протиставитися руйнівним тенденціям, що йшли зсередини і ставали помітними зовні, адже що рідшими і сумнівнішими були досягнення, то бучніше святкувалися встановлення пам’ятників, стел і водограїв, завзятіше перерізалися стрічки і дзвінкіше билось об ґраніт шампанське. До загального протверезіння, яке, на відміну від підступно повільного розкладу, настане настільки раптово, що запрагнеться назад у стан летаргійного похмілля, залишалось обмаль років.

На відкриття фонтана сонячного недільного дня з’їхалося місцеве начальство, кілька столичних керівників другого ранґу і в раптовому пориві патріотизму, що ладний був уже закуняти, прийшла добра половина містян.

У фонтані хлюпались діти, галасуючи і влаштовуючи забави; брьохалися в панамах і літніх картузиках, просто літнього сонця, що на короткий час надавало цьому назагал похмурому, якими тільки можуть бути міста в передгір’ях, провінційному центрові рис південного курорту, а плюскіт фонтана нагадував шум моря, що набігало на берег. Наповнивши повітряні кульки водою, шибеники бомбували тротуар, накликаючи гнів необачних перехожих. Білі, як місцева зима, дитячі тільця хутко вкривалися засмагою, навчаючись плавати — може, за це або й просто з туги за солоними водами, яка в передгір’ях набуває характеру романтичного і меланхолійного, і в кожному разі не без самоіронії його називали міським морем.

Міське море надихнуло місцевих поетів на «Морські сонети» і «Оду до нашого моря», що ввійшли до читанок краєзнавства, тоді як історики заходилися вивчати внесок краян у розвиток навігації. Місцева дивачка стелила на його березі пляжний рушник, а коли пекло занадто, накривалася газетою, перевертаючись з боку на бік, доки сонце кресало об покрівлі найвищих будинків і розпливалося, наче яєчний жовток; на його тлі влаштовували вечірні каруселі ластівки. Всі ті роки фонтан працював цілий день, завмираючи рівно опівночі до нового світанку.

Вряди-годи дивачку забирала міліція, де у відділку до неї сікалися особи в цивільному, які годилися їй у сини і на яких вона дивилася з материнською поблажливістю. Їй намагалися пришити політику, тикали і кричали «Ми знаємо, ти лежиш там з протесту!», на що вона, сповнена блаженного спокою, відповідала: «Не з протесту, синцю, а з кайфу — дожиєш до мого віку, збагнеш». Молодою вона перемагала їх, заманюючи в оброслу рудими ліанами печеру, звідки випускала щойно, як зазнавали поразки.

У зменшеному вигляді плесо фонтана виявляло достатньо ознак, щоби називатися морем, наповненим, щоправда, водою не солоною, а прісною — влітку ним плавали паперові кораблики, змайстровані підлітками й батьками, згодом катер на батарейках і дистанційному управлінні, восени барки жовтого листя. В його води потрапляли пляшки, то тримаючись на поверхні, то осідаючи на дно, іноді ж, через необережність, розбиваючись об ґранітний риф: автори забували вкласти досередини послання і не вважали за потрібне закорковувати. Вечорами під водограєм зливалися в поцілунку і клялись у вічній вірності закохані, його підмурки рясніли зізнаннями на кшталт: «Я любитиму тебе до гробу!», «Зая, я тебе так кохаю!» «Я твій, ти моя, це знаєш ти, це знаю я»; іноді погрозливого «Ти від мене нікуди не дінешся — знай це!», іноді покутного змісту — «В усьому винен я, пробач!»; розпачливі, сформульовані лаконічно й підсилені задля виразності знаками оклику «Вернися, благаю!!!»; супроводжувані великими червоними серцями, протятими стрілою, відчайдушно-рішучі «Я чекатиму тут, поки ти вернешся!» і зовсім уже не бунтівні, просякнені резиґнацією «Ти назавжди залишишся у моєму серці».

Уповноважені комунального господарства час від часу усували написане, вважаючи хуліганською базграниною, проте воно з’являлося знову, його годі було стерти так само, як кохання і природу, що відроджується навколо, цю шлюбну угоду Бога з Землею — найвідчайдушніше з-поміж усіх хуліганств. Ще й сьогодні, в добу есемесок, фейсбуків і скайпів, що кілька десятиріч тому й не снилися, традиційне письмо закоханих не втратило первісної цноти — досить прийти до фонтана і прочитати написи на його стінах і поручнях, вгрижені в ґраніт, виведені на поверхні свіжими фарбами, щоби переконатися в цьому на власні очі. Найбожевільніші, тільки їм самим відомим чином здершись на вершечок, встромлювали троянду в горішній отвір фонтана — перші ранкові перехожі ставали свідками, як під тиском води квітка злітала в небо, на мить затримуючись на вершечку б’ючливого струменя, перед тим як упасти. Найзневіреніші, не дочекавшись обраниць, дарували троянду спижевій русалці, досадливо встромлюючи туди, де лускатий риб’ячий хвіст переходив у лоно.

Матильда вирушала сюди як на роботу, розчиняючись у спільноті краму, продавців і перехожих, які зупинялися, щоб роздивитися пропозицію, тижнями ту саму. Вона почувалася затишно, її існування несподівано знову набуло змісту, нового та іншого. Свої книжки Матильда переділила на дві категорії — ті, що з присвятами, і ті, які не мали дарчих і жодних інших надписів, якщо не враховувати карлючок, зроблених її сином, коли йому було два з половиною роки. За книжки з присвятами вона правила ціну вищу, ніж за ті, які їх не мали, наражаючись на нерозуміння.