Вийди і візьми - Гаврилів Тимофій - Страница 4

Жак розповідав їй, як його привели і та, яку йому відрекомендували як його жінку («Ось Ваша жінка!»), вирячилась на нього, а він на неї. Жакове «Ні» наклалося на «Ні!» незнайомки, яку йому оце сватали. Після тривалої метушні Жака відвели в те крило, де сиділа у кріслі його заплакана і законна, підтверджена гербовим штемпелем Матильда. З перехопленої блакитною стрічкою ковдрочки розпливалось йому назустріч крихітне личко.

Заґавившись спогадами, Матильда не зчулася, коли відпустила його, й ось маятник потурив її всією своєю нестримною силою. Матильда бачить Жака, який рухається вздовж очерету, вудку, що виглядає з води, велосипед і відро з карасиками. Раптом жаби перестають кумкати; чути лише, як сюркоче цвіркун — знову і знову, з навдивовижу пронизливою настирливістю.

— Вам кого? — питає Матильда, припадаючи до вхідних дверей.

Його — цього разу Жак готувався ретельно — голіруч не візьмеш. Поруч, метляючи хвостом, повискує волохата підмога.

— Сиди, Кулько, — наказує Жак.

Присутність собаки розряджує напруженість.

— Ну що, ніяк? — перепитує сторож.

Жак недолюблює його, який усюди стромляє свого носа.

— Ніяк.

— Це вже серйозно, — цмокає сторож.

Ще й як серйозно.

— Атож, — погоджується.

— Тут би Овсійовича! — каже сторож.

Від доторку його рук оживають найбезнадійніші розвалюхи. Овсійович — легенда, знахідка для такого кооперативу, як їхній. Сторож упевнений, що Овсійович й зараз завиграшки впорався б.

— Хіба що, — непевно погоджується Жак.

— Немає нашого Овсійовича.

— Як то?

— Тю-тю.

— Упокоївся?

— Боронь Боже! — сторож, у якого запорожець, тричі спльовує.

— Поїхав?

— Люлі, — показує, склавши долоні.

— А… — і собі з видимим полегшенням відказує Жак.

— Воно можна було би дзенькнути.

Жак не відповідає.

— Річ не в тім.

— У чім же?

— Телефончика в Овсійовича катма.

— Шкода, — каже Жак.

— Утім, якби й був, — править своєї сторож, — пізнуватенько.

Сторожеві аби потеревенити — нудно йому: вночі гаражі — наче домовини, кооператив — цвинтар, він — їхнього металевого життя, що бензином тхне, пастир, тоді як водії під боком у дружин похропують. Від самотності сторож уминає картоплю й поцмулює саморобне вино, яким його забезпечує власник сто сорок третього гаража, передостаннього.

— Доля, — прицмокує сторож.

— Що?

— Знак, кажу.

— Аби лише добрий!

— Ще б пак!

Війну сторож відвартував у Карелії — жодної душі, лише вовки виють: хоч і собі з ними. І вив, аби не закоцюбнути, тобто співав, доки прибували сани з наступником. Розповідав, одначе, не про те, а з часів пізніших.

— Ви мене чуєте, Марковичу? — запитує сторож.

Жак квапливо киває.

— Так от.

Але Жак знову десь інде.

— Ви слухаєте?

— Слухаю.

— Уявляєте? — запитує сторож.

Жак киває.

— Це не все, Марковичу.

Жак, який уже сто разів чув історію, і сам знає, що не все. На завершення сторож, як завше, додає:

— Отак, Марковичу.

Жак зітхає.

— Парубкові ще збіса пощастило.

— Егеж.

«Сказати, що я ще прийду?» — Жак вагається. Цього разу він може й погомонів би. Сторож замикає зсередини двері своєї прибудованої до першого в ряду гаража нічліжки. Надворі лише Жак і пес. Удвох трюхикають крізь вересневу ніч.

Матильда не відразу впізнає голос.

«Ось побачиш!» — запевняли її. Досвіду виявилося більше, ніж досить, аби переконатися, що все не так. Плакала, замкнувшись у туалеті, вийшовши з якого, знову всміхалася назустріч життю. Були миті, коли прогнала би чоловіка далі, ніж за Дунай. Відвойовувала територію за територією, відгризала майданчики, влаштовувала бойкот газетам, одні з яких Жак беріг, наче скарб, інші різав на туалетний папір, дорікала надрукованою там маячнею, що важливіша для нього, ніж вона і дитина.

Одночасно з відчуженням Жак і Матильда обплутувалися дедалі міцнішими нитками. Туалет став її сповідальнею, яку Жак зневажав спущеними трусами. Не розуміючи її гніву, вискакував, так і не доштукувавши з аркушиків зміст написаного. Матильда вимішувала їх, наче колоду карт, що тільки затримувало його наступного разу на довше. Ставкою було спільне життя, що його обоє непомітно для себе втрачали клаптик за клаптиком, тоді як їх уважали ідеальною парою, ставлячи в приклад гармонійного сімейства.

«Доки ти там сидітимеш!» — верещала Матильда, грюкаючи в туалетні двері, на яких жовкла олійна фарба. «Я ж щойно зайшов», — виправдовувався Жак. «Якщо думаєш, що туалет тільки для тебе, то глибоко помиляєшся!» — «Я…». — «Егоїст!» — «Матильдо…» — «Туалет — не читальня!» Жак задихався від оцих її слів, незугарний дібрати відповідь. «Я не читаю», — брехав. «Не читаєш?» — «Ні!» Й ось уже задихалася Матильда. «Брехун!» — винуватила. «Ти мені посидіти не даш!» — «Ти вже пів дня сидиш». — «Неправда!» — «Совість треба мати». — «Нащо ти так?» — благав Жак, одначе Матильда не попускала. «Я вже виходжу», — капітулював, свідомий, що шлях до примирення пролягав через туалетні двері. Раз заскочила його за читанням «Сильної як смерть» Мопассана. Мопассана! У вихідці!

Їхнього сина природа роздерла навпіл — ні їй, ні йому: весь у свою матусю, прицмокували одні; викапаний татусик, похитували головами інші. Мріяла, щоб його життя склалося, як у казці. Возила в садок; до школи водив Жак. Записала на бальні танці, плавання, теніс, боротьбу. До художньої та музичної шкіл. Уявляла різнобічно освіченим, ставним парубком. Але, тоді як інші давно елегантно пурхали, її син марно силкувався присісти на одній нозі в найвіддаленішому кутку, де на нього ніхто не звертав уваги.

Плавання завершилося порятунком з басейну, на кортах махав ракеткою, коли м’яч уже пролітав, а на боротьбі всі наступні рази після того, як уперше опинився на маті, падав сам, випереджаючи суперника. З художньої школи його відрахували, бо ніхто, крім нього і неї, його відчайдушної матері, не впізнавав у намальованому дерева, а в музичній атестували брак слуху та голосу.

Нехай, аби лише живим повернувся. Жак дорікає, що своїми надуманими страхами вона, яка сина вигодувала, вона, яка, коли хворів, сиділа, не склеплюючи повік, тоді як Жак заходився солодким храпом, не дає малюкові розвиватися. Під носом магазин, де щочетверга в металевій ванні, наче в акваріумі, плавають розгодовані коропи з булькатими очима й відкопиленими губами. Матильда купує найбільшого, ріже на шматки, смажить в олії. Якщо треба, купуватиме двох і трьох.

Скорочуючи шлях, Жак подався туди, де ліхтарі світили тьмяніше, а стовпи розташовувалися на більших відстанях. Позаду, намагаючись не відставати, тривожно перебирала лапами асфальт Кулька. Жак саме досвистував куплет настирливої мелодійки. Кількох секунд — побачила би його Матильда! — Жакові вистачило, аби з дерев’яного паркана, що тягнувся вздовж розбитого тротуару цієї відлеглої вулиці, висмикнути жердину.

Жак рубонув, як ікла нападників — зграї приблудних псів, що ночами окуповують місто, а зараз оце взяли в облогу їх, Жака і Кульку, ладні були вп’ястися в його плоть. Перед Жаком зринув школяр із ранцем, як носив у дитинстві. Якусь мить школяр дивився на нього. Потім обличчя почало змінюватися. Одночасно із тим, як до свідомості долинув зміст не по-дитячому серйозних слів, Жак відчув, як ноги несуть його геть.

— Кулько! — покликав, не озираючись.

Щойно на головній вулиці Жак засапано зупинився. Знудило його геть раптово, і він виблював, тримаючись за ріг будинку. Йшов, похитуючись, наче пияк, а позаду покірно трюхикала Кулька.

3

Жак дзвонив і дзвонив, марно вовтузячись у заблокованому зсередини замку. Нудота відступила, і тільки у скронях то наростав, то спадав біль, наче гупали обухом.

— То ви? — до нього нарешті долинув Матильдин голос.

Кулька нагострила вуха.