Вийди і візьми - Гаврилів Тимофій - Страница 27

Місто не потребувало законодавства. Ще на зорі його існування мешканці дійшли висновку, що один закон породжує потребу ще в одному, той у третьому і так далі, що рано чи пізно призведе до стосів законодавчих актів, в яких один параграф перешпортуватиметься об інший, спершу розладнавши життя, а потім змусивши його закоцюбнути. Принцип гармонії, покладений в основу міського життя, робив закони наперед зайвими. Мешканці міста жили у злагоді із собою та природою. «Адже хіба ми не та сама природа?» — слушно запитували себе. Каштани розпростували парасольки, білі й рожеві, тополі тягнулися вгору, платани скидали кору. Такого, щоб на вулиці, На Якій Стоїть Будинок З Майолікою, не виявилося означеного будинку, не могло бути.

Письменство мешканців міста було палімпсестом. Із листків старих книжок, що їх ніхто не викидав на макулатуру, сторінка за сторінкою змивався попередній текст, буква за буквою, рядок за рядком, а звільнена площа зараз таки заповнювалася свіжими реченнями, акордами нового твору — саме такого, погортати який лежала тієї миті душа. Вряди-годи свіжі, щойно покладені речення згорталися, мов сувій, і тоді сюжетна лінія виводилася з закапелка, в який потрапила.

Фоліанти зберігались у громадській книгозбірні, проте годі було б із певністю сказати, скільки скарбів вона насправді вміщає. Не було потреби поповнювати її новими надходженнями, адже вона всякчас оновлювалася, фонди змінювалися, ніколи не зношуючись, — одночасно з оновленням змісту книжки оновлювався й папір, на якому була надрукована. Побудована у вигляді повітряного замку з казковими вежками, книгозбірня нагадувала поетичний світ, що відкривався на сторінках уміщених у ній книжок. Сходи з червоного дерева вели на перший поверх палацу фантазії зі столиками й фотелями, конструкціями несучих стін з прозорого скла, всередині яких плавали екзотичні риби, й виступами, на яких течія розвіювала косми гнучких поліпів. Навколо вилися ліани, хащі вічнозелених рослин, в яких щебетали птахи. Коли хамелеон, помилково сприйнявши за комаху, поцілював літеру з книжки в чиїхось руках, слово набувало іншого значення, змінюючи світобудову оповіді. Леґуани скидали шкіру, і дрімав у ріці, що з дзюркотом спадала з третього поверху на другий, а потім на перший, усамітнений крокодил. Макака з червоною мордочкою сідала поруч, наслідуючи гортанням-заглиблюванням мешканця міста. «Вона тінь того, що в мені зближує мене зі світом, моє інше обличчя», — казав собі мешканець міста, зиркаючи вряди-годи, чи макака, бува, не кривляється. «Вона — дзеркало моєї душі», — казав мешканець міста, закриваючи книгу, і макака, теж закривши, зникала, наче її й не було. Місто не потребувало лазень і ванн, казанів, під якими тріскотіли би дрова, і басейнів, у яких надмір хлору робив би воду зеленою, а церу — пересохлою. Душа мешканця міста оновлювалася в акті самоочищення, а тіло складало з душею одну неподільну цілість.

Об’єкт, який вчора розташовувався на вулиці Сонячних Кларнетів, сьогодні міг перебувати в парку Машини Часу, у непоодиноких випадках одночасно в двох і навіть у трьох місцях. У вестибюлі міської ради цілодобово працювало інформаційне вікно, в якому можна було отримати довідку, де зараз лежить та чи та вулиця, той чи той сквер, бульвар чи об’єкт і чи наявний такий поготів.

Всі мешканці міста були депутатами, а в кріслі урядника міг опинитися кожний, хто мав тієї миті на це охоту. Більшість часу воно залишалося порожнім. Мешканці міста — люди зайняті й працьовиті, тож їм і на думку не спало би без потреби затримуватись у високому кріслі. Проте — і це була пересторога мешканцям інших міст — очільником міг бути винятково мешканець міста. Якби мешканцям інших міст закортіло в порушення правил гостинності сісти, нехай на одну секунду, у крісло мера, по-перше, вони ніколи не розшукали би ратуші, адже нехай хрестик на їхніх мапах і не був застарілим, безнадійно застарілими були самі їхні мапи, а, по-друге, коридор, яким вони просувались би, перетворився би на лабіринт мінотавра. Мешканці міста аж ніяк не були негостинними, усміхаючись краплині дощу, жоржині та пташці, що пролітала зі щебетом, урешті, один одному. На в’їздах до міста майоріли барвисті написи, випромінюючи позитрони щирої приязні: «Ласкаво просимо в наше місто». Мешканці міста були мудрими і жили довго — так, як довго триває форма їхнього часу, бо місто було великою планетою, загубленою в універсумах.

З не меншою пристрастю, ніж читання, мешканці міста вчащали до побудованих просто неба комунальних кінотеатрів, на яких майоріли афіші, наче відлущені, але ще не відпалі покір’я платанів. Щоб «піти у кіно», одягали спеціальні окуляри і дивились у глибину алей, де перспектива із зелені створювала стереоскопічне зображення. Мешканці спостерігали за життям динозаврів, які з’являлися на тлі флори юрського і крейдяного періоду мезозойської ери. Коли який-небудь алозавр підбігав небезпечно близько, глядач поквапно скидав окуляри.

Увечері, коли, випливши в човні на небо, світив місяць, життя тільки пожвавлювалося. Мешканці міста вирушали один одного перевідати. На поруччях повітряних куль спалахували ліхтарики — жуки у скляних світильниках, які вдень вбирали, а вночі віддавали сонячне сяйво. Місто занурювалось у безліч запалених вогників. Жуки-каганці освітлювали стежки і доріжки. Лягаючи спати, мешканці міста скручували їх, і жуки, гаснучи, жевріли крихітними вуглинками.

Довідник «Міста світу» згадував про існування міста буквально коротким рядком. Напроти позначок «Кількість населення», «Склад населення», «Релігії», «Мови», «Суспільний лад», «Мер», «Прапор», «Валюта», «Гімн» стояли багатозначні прочерки. Зірочка відсилала до пояснення, яке тільки на перший погляд могло здатися дивним: «Дані ненастанно уточнюються». Ця сама ремарка кочувала з довідника в довідник, з видання у видання, так що й у сорок шостому перевиданні довідника, розкривши відповідну сторінку, користувач не подибував нічого іншого.

Так само нічого не говорилося про площу, тож годі було скласти уявлення про величину міста. У дванадцятому, виправленому та оновленому виданні довідника зазначалося мя, проте не наводилося жодних цифр. У переліку умовних позначень мя пояснювалось як «метр ярусний» — незрозуміло, чи то був звичайний технічний недогляд, чи невдала спроба прикласти звичну метричну систему до обміру площі міста. З подальших перевидань довідника мя зникло й більше там не з’являлося.

Міста, які засилали до цього міста вивідників, нічого не могли прояснити: посланці приносили суперечливі повідомлення, що їх годі було привести в якусь більш або менш доладну систему. «Захист міста побудовано на його розмаїтті», — такою була остання криптограма, що надійшла у зведений інформаційний центр перед тим, як резидент, який її надіслав, безслідно зник. Тоді місту було поставлено ультиматум: якщо пропалого не буде повернено упродовж двадцяти чотирьох годин, місто буде зрівняне із землею. «У місті година триває вічність», — наважився піднести голос старий кадровий шпигун, одначе до нього ніхто не прислухався. Коли озброєна найновішими засобами армія рушила знищити місто, там, куди вона прибула, ніякого міста не виявилося. Зігнавши лють на довкільній рослинності й розполохавши птахів, що сиділи по чагарях, армія вирушила назад. Військовокомандувачі, на чому світ стоїть, вилаяли картографів, звинувативши їх у саботажі, та віддали би під трибунал, якби не їхня закріплена конституцією недоторканність.

Місто не потребувало власного війська: його, яке годі знайти, ніхто не здужав би підкорити. Статус міста робив його нездоланним, породжуючи в сусідніх містах міфи, які далеко відбігали від дійсності. Про місто розповідали, що його немає. Що воно володіє новою, надпотужною зброєю (цей ганебний міф роздмухували яструби, що лобіювали інтереси військово-промислових комплексів своїх батьківщин). Шкодив міф насамперед тим містам, в яких поширювався, бо дедалі більше коштів поглинали мілітарні потреби, від чого означені міста знемагали й виснажувалися, наче оаза, з якої вибрано воду. Було, одначе, місто, в якому радник-ад’ютант генерала винайшов однаково хитре, як і мудре формулювання: «Ми вернулися з виправи до міста цілі й неушкоджені. Нам ніхто не завдав клопоту. Це найкраще підтвердження тому, що ми перемогли». Думка, швидша ніж військо, долетіла домів, і солдатів зустрічали, як переможців, кидаючи квіти і втираючи сльози розчулення.