Вийди і візьми - Гаврилів Тимофій - Страница 24

Тепер він бачив його в усій даній сумою відчуттів сконцентрованості, ладний занурити туди, звідки томило знемогою, руку-хохлю — останнього разу таким голодним бував у війську, де в юшках плавали шматки щурячої шерстки. Одного разу, як настала його черга мити посуд, ним почало теліпати, коротке замикання, прапорщик котиться з реготу, аж доки майор з окрушинами від бомби, що рознесла до бісової мами бліндаж і всіх, хто там був, смикає, розриваючи коло, рубильник. Не поїли один одного лише тому, що голод розвинув щось подібне до солідарності, зблизивши, як тільки можуть зблизити однострій та безхліб’я. Так і трималися — хто не міг, корчився і, забраний швидкою, вертався, посірілий та схудлий, їхню дружбу було скріплено виразками в недогодованих і надірваних шлунках, вони, яких кидали по цілій країні, що не мала кінця-краю, іронічно називаючи крилатими гусарами, наново вчилися жити, ходити, говорити й кохати.

Присів, як інші, біля вогню, у коло, що потіснилося, даючи місце. Втупився в полум’я, заворожений витанцьовуванням і потріскуванням; прислухався до булькання, що заколисувало голод, виразку, армію. Ватра вихоплювала то одне, то інше обличчя, надаючи йому жовтаво-червоного відтінку. Жбурляли принесене до казана, здіймаючи бризки, що зараз таки й скипали на пожадливих палахких язиках. Тоді й він пішов, ніким не проханий. Линув-летів, посмоктування майже зникло, наче вже одним бульканням страви наситив кендюх.

Протискався між стовбурами, що щільнішали, мовби заповзявшись перегородити шлях, випростував руки, затуляючись од різок-гілок, що сікли, доки випірнув на галявині, де скупе місячне сяєво розріджувало темряву, сріблилося листя рослин, мерехтіла пофарбована сріблом трава і люмінісцентилися фігурки грибів під сріблясто-зеленавим серпанком.

У проміжках між бульканням варива і сичанням вогню йому вчувалося, наче вибухають петарди. І ось вони, які щойно сиділи, тепер стояли і грали, притупуючи ногою і подаючись уперед, піджак — той самий, в якому Жак брав громадянський шлюб із Матильдою, вів за собою пальці, Жак дув у рукав, то в лівий, то в правий. Палахкотів вогонь і терликали, висьма в повітрі, самограйки. Й ось піджак знову сидів на ньому, прикипав, перетворюючись на хутро, що стрясалось і збивалось у ковтуни, вкривало руки і росло на ногах.

Наївшись-напившись, доцмуливши й відригнувши, викопали яму, поховавши туди казан, після чого вмостились оповідати фрашки, кожний свою. Він — історію про чоловіка, в якого на весіллі гостював його померлий уже тоді неньо. Промовивши «неньо», згадав про обов’язки, поривався встати й піти. Думав про день, у який була риболовля, як вирушили вдосвіта, а приїхали серед ночі, пустивши рибу у ванну, де плавала, доки оглушили, тріпнувши об кант, обчистили від луски, декапітували й засмажили, після чого лин знову плавав, а вони знову готували і смажили, і він смакував так знаменито, як першого разу, і кожного наступного теж. Линув до сина, а прилинав до лина, який тягнувся по картоплю та юшку, сплутував і тримав його, ніби він і сам лин, що попався у невід, де брьохався і виборсувався, впирався та опирався, і що більше шарпався, то гірше заплутувався, доки, смикнувши правицею, відтак лівицею, безсило повис…

Заворушилася земля, як тоді, коли її зрихлює, накидаючи пагорби, кріт, проти якого закопував на чотирьох кутах по пляшці, чиє горлечко виглядало над землею, нагадуючи губи сторчки й живцем закопаної риби-картоплі. І він був останнім, який спустив штани і випорожнився. І пробився, прагнучи вгору, вибросток, ріс і крислатів, розгалужувався і плівся загадковим мереживом, брунькувався і вився, чіпаючись за невидимі повітряні виступи; повнився соками, більшав і світився достиглими лампіончиками, спалахував гронами-люстрами, наче день, і вони знову смажили над вогнем гриби, обкіптюжуючи люмінісцентне небо, аж його, який ще був Жаком, потягло на лірику: «Не кіптюжмо люмінісцентного неба, кіптюжити неба не треба, небо неначе амеба. Мов колісниця Феба…». Як розплющив очі, з потріскано-перезрілих виногрон лилося зброджене сусло, яким упивалися і вмивалися, підставляючи горлянки і плоть, волохаті груди й ковтунуваті цицьки.

Тієї миті йому втретє явилася картопля, щоб угніздитися і не давати спокою, тоді як обросле хутром тіло продовжувало веселитися; перетворившись на відрізану риб’ячу голову, картоплина відштовхувалася плавниками, скакала по вкритій лінолеумом кухонній підлозі, він гнався за нею, яка виверталася, хапав руками, а вона вислизала. Заскочивши на коридорі, послизнувся і впав, а коли падав, руки розкрилися, наче в любові; ловив її наново, заштовхував до смітника, затискаючи накривкою, а вона виринула з мийниці, шкребучись об емальовану поверхню. Її голова знову літала, махаючи плавниками-крилами; доки змагався зі стільцем, що заступив йому шлях, риб’яча голова, що знову стала картоплею, була вже надворі, де ширяла вгору і вниз, припадала до вікна, витріщувалася скляними очима з масногубим перекривленим ротом…

Як панахали стовбур — при самій землі, все тремтіло і шелестіло, аж небо, западаючись, простягло їм назустріч поцятковані зорями фіолетові руки, на яких гойдалися, мов на хвилях, повільно втихомирюючись.

14

У містах небо переділене на фрагменти, що відкриваються між спорудами. Розпоровшись об телевізійні антени, провислі черева хмар заливають окілля дощами. Серпневе сонце пече у вкриті рубероїдом і залиті смолою хребти покам’янілих істот, вітер змиває тиньк, оголюючи підспіддя, волога роз’їдає кладку і глибше вгризається у плоть.

На похилених допереду балконах дзеленчало, затуляючи простір, скло. Росли бур’яни, живлячись укріпленими мохом і нанесеними впродовж років порохами. На крихітних бетонних майданчиках тулилися шафки, у горщиках в’юнилися квіти, сушилася на мотуззі білизна, звисали заплетені в коси часники та зв’язані чубами кукурудзяні качани, лежали перехоплені шнурівками стоси пожовклих газет зі свинцевими літерами знеактуальнілих повідомлень, непотрібні професійні довідники, у шпарку дерев’яної рами з облущеною олійною фарбою залазили оси.

Липа сягла найвищого, не такого вже й високого рівня — поверх тулився над поверхом, світильники звисали з низьких стель мало не до середини кімнатного простору. З такого світильника вийшов, аби сповістити йому, що вже ранок, батько. Відчувши під собою килим, який спершу висів на стіні, а відколи міль виїла з нього цілі клапті, перемістився на підлогу, Жак розплющив очі. У пошуках додаткових аргументів свого незвичного розташування наразився на ніжку — порожній і застелений, разом із шафою, зеленим кольором кльошоподібного плафона й ромашками на стіні диван недвозначно свідчив, що Жак удома.

За мутним склом вітальняних дверей панувала така сама тиша, як і в кімнаті. У голові, що хилилася додолу, мов перестиглий сонях, гуло, мутний серпанок не давав зосередитись. Щось підказувало, що «вчора», яке силкувався пригадати, дуже приблизне і могло відбутися «позавчора» і навіть давніше. Почувався вагітним Афіною Палладою Зевсом. Повільно, якнайменше тривожачи головний біль, обертав голову, до стіни, де росли ромашки — того ґатунку, що ніколи не в’януть, з білими пелюстками, золотими серцями та стебельцями в зелених листочках; їхня зелень приблякла та була менш зеленою, жовтизна — не такою жовтою, а білі пелюстки посірішали. Завершував галявину настінний годинник, отриманий Жаком із Матильдою на весілля; його ритмічний цокіт, який був джерелом дражливого звуку, наповнював порожнечу.

Добувши із серванта, де покоїлася біля флаконів із рештками загуслих парфумів, тарелів і карафи з почепленими на виступи крихітними горнятками, пухку папку з виконаним казахською кирилицею написом, Жак довго розв’язував неслухняні шнурівки.

У цьому закритому відділку, який колись, на пошану тодішній моді, звався баром, знайшло притулок кілька порожніх місткостей: брунатна бляшанка з-під розчинної кави, пластикова коробка, наповнена какао «Срібний ярлик», пляшка із рештками заблокованого корком вина. Формальний бік історій цих місткостей було виписано у словах і малюнках на етикетках — силуеті слона, кетязі винограду; за формальним фасадом, якому минання часу додавало сентиментальності, відкривався інший, поетичний бік — уривки мелодрам, дії яких відбувалися в Індії та Бразилії, повість про чоловіка на ім’я Жак та його жінку Матильду, в якій об’єдналися лінії степова і передгір’яна — приземлена, позбавлена чужинецької мальовничості, вона мала власний, крихітно-стлумлений потенціал.