Вийди і візьми - Гаврилів Тимофій - Страница 16

Жакові, який, ходячи тут щодня, уподобав облицьовану випеченою цеглою двоповерхову садибу з дашком над входом, ніяк не щастило з’ясувати, чи має будівля з того боку, побачити який з вулиці годі, балкон. Будинок мовби помилково заблукав у не свої широти, опинившись південніше, ніж надиктовувала його архітектура. Такі траплялися на вулицях прибалтійських міст, куди Жак вирушав у відрядження, мов за кордон. На тій іншій планеті, де він прокидався, переспавши ніч, були універсами з кошиками на вході, доглянуті вулички і скверики з лавами та майданчиками.

Фантасмагорія брижила розум, після справ забивався в куток вокзального кафетерію, однаковою мірою окрилений, як і зморений. Із задуми Жака виривав мелодійний жіночий голос з акцентом, який спілкувався з ним через гучномовець, повідомляючи про його потяг. У ще більшому сум’ятті Жак сідав у вагон, аби наступного дня вийти звідти із відчуттям, ніби повернувся з книжки Андерсена — тієї першої, яку малюк купив сам.

Коли щастило завершити справи раніше, Жак, уплівши у відомчій їдальні рибну юшку і подвійну порцію дерунів з оселедцем, усамітнювався на лаві відлеглої алейки в якому-небудь парку, де сидів, обхопивши руками портфель, доки йому робилося добре, майже як у невагомості, що вкутувала зовні, однак більше зсередини лагідною периною. В такі миті йому хотілося залишитися назавжди тут, де його ніхто не знає, навколо ростуть сосни, а вгорі, перекрикуючи шум моря, ячать чайки. Жакові, який на мить забував про Матильду і малюка, здавалося, що він — хтось інший.

Тільки-но оаза садиб залишалася позаду, збоку виринали багатоповерхівки, яких тоді, як отримував гараж, у цьому місці не було: всі вони виглядали на один копил, із недбало наліпленого тиньку вгадувався їхній молодший вік. Вижила, притулившись над самою дорогою, жменька дерев’яних халуп із садами з потаврованою ґудзами репаною корою. Прагнучи сонця і простору, рослини подавались у протилежний від новобудов бік, скидаючись на застиглі у втечі істоти. На урізаних людських подвір’ях порпалися кури, походжав півень, здивовано глипаючи на автомобілі, що шурхотіли повз паркан, і геть байдужий до панельних почвар, які нависали над ним сотнями вікон-більм.

На останній перед перехрестям садибі у марному змаганні з новобудовами за минулий рік виріс ще один поверх, з балконом-кружґанком, оточеним балюстрадою з бокатими гіпсовими стовпцями. З цією садибою Жак мав свої, нікому не звірені інтимні стосунки, підгодовуючи собаку, який полюбляв вискакувати на вулицю.

Ось і зараз, упізнавши Жака, пес вимогливо гавкнув, проте цього разу його осмикнув владний голос господаря. Не вступаючи один з одним у розмову, Жак і господар садиби віталися, як знаються і вітаються люди, не поєднані жодними іншими нитками, крім шляхів, що приводять до тієї близькості, яка рано чи пізно спонукує виявляти мінімальні знаки взаємної уваги. Уже кілька тижнів Жаків погляд зашпортувався об скидані на подвір’ї будівельні відходи, з яких визирали ще майже цілі цеглини.

— У таку рань?

— До гаражу.

Жак остаточно зупинився з намотаною довкола зап’ястя торбою з рештками свинячої ратиці, на якій Матильда зварила холодець, одначе почастувати пса у присутності господаря Жак не наважився.

— Сідлати коня?

— Атож.

— Поскачемо?

— На город, — потвердив Жак.

— О, — мовив чоловік, який працював начальником зміни на підприємстві, розташованому між цвинтарем і дорогою, що спадала до річки. — І давно, маю на увазі город?

— З минулого літа, — відказав Жак. — Точніше, з початку осені.

— А я й не знав.

Жак вибачливо знизав плечима.

— Далеко?

— За Зубрами, — пояснив Жак.

— Мальовнича місцина.

Жак зітхнув:

— Каміння… Визбируєш, а йому кінця-краю не видно.

— Будуватись, либонь, плануємо? — поцікавився начальник зміни і сам же й додав. — Що за город без хатини?

— Планую, — погодився Жак, покосившись на насип.

— А-а, — махнув той рукою. — Все ніяк не вивезу — машину годі оформити.

Жак кивнув.

— Колись і питати нікого не треба було, — докінчив Жаків співрозмовник.

Начальник зміни знав, що Жак підгодовує його вовкодава, і бачив, як восени підбирає опалі з дерев на вуличний тротуар плоди.

— Як щось підходить, можете забирати. Тільки там майже саме сміття.

— Трохи цегли.

— Ет, відходи, — начальник зміни махнув рукою. — Нічим іншим посприяти, на жаль, не можу. Тепер усе доводиться силоміць видирати. І нікого не цікавить, що ти все життя проувихався.

Жак кивнув.

— Не ті часи. Думав розбудуватися, доньку із зятем переселити, онуки ближче були б, а так тільки дах підняв і все.

— Онуки?

— Троє. Найменший позаторік народився — ще під столом пішки ходить, а вже з характером. А діда любить, — задоволено розповідав начальник зміни. — Лише от дочка свариться, мовляв, привчаю на руках сидіти. А я кажу: то й його, що посидить, поки малий.

— Атож, — погодився Жак, подумавши про свого малюка, якого теж колись носив на руках, а ще на коркошах.

Крім багажника безкоштовних, переважно надбитих цеглин, Жакові — за пів ціни — перепав ще й цемент.

— Нажився на нас, — не вгавала Матильда.

— Цемент подорожчав, до того ж спробуй дістати, — нагадував Жак.

— Гадаєш, він його купував?

— Виписав. Звідки я знаю?

— Хіба не знаєш, як виписують?

— Яка різниця?

— Тобі ніколи немає різниці…

— Цеглу задарма віддав, — виправдовувався Жак.

— Сміття.

— Міг викинути.

— Нащо, як ти це за нього зробив, ще й подякував?

Ощадячи цемент, Жак сипав шутеру та піску щедріше, ніж вимагали пропорції, і якби щастя не усміхнулось у вигляді цегли, яку Матильда таки вибила на роботі (вартість вирахували з її заробітку за максимальною, як їй здалося, ціною), фундаментом усе б і завершилося.

Тієї самої зими, коли хатину, на добудову якої забракло кількох сотень, якщо не менше, цеглин, замело снігом, Жакові й Матильді припинили виплачувати зароблені гроші.

Повідомивши про затримку, віконце їхніх бухгалтерій замкнулося, щоб більше ніколи вже не відчинитися.

— Збудувалися? — начальник зміни гукнув Жака, який, не маючи чим почастувати пса, прошкував протилежним боком вулиці.

— Не добудував, — Жак підійшов ближче.

— Не пофортунило.

Жак знічено кивнув.

— Що вдієш — криза. Хто ж знав, що подібне настане? Раніше, то й слова такого не знали — не те що тепер: варнякай, що хочеш. Скільки поверхів?

— Немає поверхів.

— Я на Вашому місці горище розбудував би. А мешкаєте?

— Та все там само, — Жак показав рукою в напрямку, звідки прийшов.

— Пригадуєте, як казали, мовляв, буде ще й на нашій вулиці свято.

Жак пригадував; вулиць багато, а свято, якщо ще колись і буде, — не факт, що на їхній.

— Місто треба покидати, — начальник зміни підніс палець. — Скрутні часи настають, у такі й блат не врятує, не те, що колись.

— Ех, — Жак зітхнув. Швидкими картинами пропливли перед ним сад, ставок із коропами, ротонда, в якій полюбляли сидіти удвох із Матильдою, — пропливли і так само, як пропливли, розтанули.

— Зволікати не варто, — мовив начальник зміни і, перекинувши тему, запитав. — Кажуть, вода зникла?

— Гаряча, — потвердив Жак. — Щось ремонтують.

— Надовго?

— На місяць.

— Брешуть. Попам’ятаєте мої слова.

Жак знизав плечима.

— Я ось що, — мовив начальник зміни, назвавши знайомі Жакові вулиці. — Там склади розформовують, начебто під будівництво нового масиву.

Жак кивнув.

— …Хоча моя думка, — продовжив, — кашу заварили, щоб ласий шмат загребти: Ви тільки уявіть, скільки гектарів і майже в центрі.

— Загребти?

Начальник зміни окинув Жака недовірливим поглядом:

— Приватизація воно називається: хто що поцупить, того й буде.

— Ага, — Жак кивнув, проковтнувши подив.

— Дарма, — відмахнув тему начальник зміни. — Там шифер лежить, який усе одно на смітник викинуть.