Варан - Дяченко Марина и Сергей - Страница 75

Варан узяв кресало, не згадавши, що в кишені лежить вірна «іскра». Чиркнув раз, другий; тріски нарешті зайнялися.

Знадвору налетів дощ. Ударив по даху. Жінка метнулась до вікна:

– Де ж він… Промокне… Ліс цей іще, він громовиці боїться, ви знаєте… тобто ліс боїться, а не чоловік… Та де ж він?!

– У цій оселі… мир і щастя? – спитав Варан.

– Еге ж! Свекруха моя з чоловіком прожили в добрій згоді – а замолоду, кажуть, сварились. А свекор коли одружився – одразу ж у них налагодилось. Чоловік мій тут же народився – золота не треба, коли такий чоловік… Та де ж… А!

Вона кинулась од вікна до дверей.

– Іде… Слава Імператору…

Варан здригнувся.

Розчахнулись двері. Із поривом вітру й духом дощу ввійшов мокрий, веселий темноволосий чоловік років двадцяти.

– Сойко!

Підхопив дружину й підняв, ледве не вдаривши об стелю. Поцілував, не даючи сказати й слова. Стряхнувся; краплі води з його одягу злетіли, узялись парою, здійнялися туманом і почали танути в повітрі, його куртка висихала, висихала на очах, висихало й волосся, піднімалося сторч, між волосинками проскакували маленькі блискавки…

– Михасю! – гукнула жінка зі сльозами в голосі.

Простеживши за її поглядом, чоловік повільно обернувся й побачив гостя.

– Ой, – він усміхнувся такою знайомою усмішкою, що у Варана мороз пройшов поза шкірою. – Ну що ж… Головне, ви баті не кажіть. Бо в нього просто заклинило, він…

– Це куртка така, – швидко сказала жінка, заступаючи чоловіка собою. – Не промокає. Звичайна річ, зі шкіри тритона…

Чоловік покосився на неї з нерозумінням. Пирснув:

– Оце так… Потайні які… Ну нехай. Куртка зі шкіри тритона…

Жінка дивилась на Варана з таким жахом, що йому стало шкода її.

– Я нікому не скажу, – прошепотів Варан.

Жінка не вірила. Чоловік усміхався, немов перепрошуючи.

Варан прокашлявся.

– Я нікому, – голосу однаково не було, хоч шипи. – Не скажу… Присягаюсь… – Він затнувся. – Присягаюсь… Імператором.

Чоловік обійняв дружину. Витер готові пролитися сльози:

– Припини. Коли Імператором присягаються – зламати не смій…

Стягнув суху вже куртку. Кинув на скриню. Усівся, витягнувши довгі ноги в новеньких чистих чоботах.

– Усе через пічку. Ви знаєте? Її змурував той самий чоловік. Бродяга. Де він змурує піч – обов’язково народиться маг, хоч що роби… А як на мене – то й зовсім непогано! – він склав долоні «човниками», одну до одної.

Жінка благально повисла на ньому:

– Не треба… Не тепер…

Чоловік пригорнув її до себе і, мигцем поглянувши на мандрівника, поцілував у губи.

Пічка нагрівалася повільно, рівномірно. Повітря над заслінкою дрижало. Варан притулився щокою до гарячої цегли, змурованої «сходинками». Заплющив очі.

По даху торохтів дощ. Била блискавка. Їжачились від страху поля, і від їхньої ворушні легенько стрясалася земля.

Чорноволосий молодик сміявся, обійнявши дружину за плечі. На долоні його сидів, розметавши крила, червоний вогняний метелик.