Варан - Дяченко Марина и Сергей - Страница 68

– Як це… – Варан поторкав вологе дерево, гладеньке від численних доторків.

– Загадав? – наполегливо спитав його супутник.

– Загадав, – Варан повільно кивнув. – Спасибі. Прощавай…

І не озираючись попростував по дорозі.

Коли стемніло, він запалив ліхтар.

Метались тіні від стовбурів. У глибині лісу загорялись і згасали пари жовтих і зелених очей. Варан ішов, помахуючи палкою; проти дерев у Лісовому краю ці корабельні сосни були просто карликами, а живність, що наганяла страх на місцевих селян, проти трилапня здавалась купою безпечних паразитів, на кшталт мишей.

Варан ішов по вузькій просіці, і йому здавалося, що він іде по мосту, який поєднує його минуле та його майбутнє. Ноги, що сходили Імперію з кінця в кінець і назад, самі знали, де оминути камінь, де переступити через корч, де перестрибнути через яму. Варан ішов – і думав.

Ось він досягне мети, до якої стримів усе життя. Чи не виявиться, що життя закінчено? Чи не прийде усвідомлення того, що більше жадати нема чого?

До самого узбіччя підлізла шерстиста тварюка на низьких ногах, із пласкою головою й червоними іскорками очей. Варан замахнувся палкою. Тварюка зникла.

Варан усміхнувся, думаючи про своє. Яка нісенітниця; зустрівшись із бродягою, він заживе заново. Закінчиться це протягле жахіття, яке він звик мати за щастя, – дорога й погоня, ночівля щораз на новому місці, життя, на яке він сам себе прирік, і, треба визнати, прирік із задоволенням…

«Не кидай мене, – казала Ніла. – Не ходи, ти однаково нічого не знайдеш… Ти ніколи не будеш щасливим, не ходи…»

У щілині між кронами над головою горіли зірки – не такі сліпучі, як на півночі, але все-таки дуже яскраві. Варан згадав Нілу, точніше, згадав спогад про Нілу. Дівчинки, яка колись цілувала його в печері, повній сухих водоростей, із таємними знаками на стелі – тієї дівчинки більше не було, час з’їв її, як поглинав і продовжує поглинати хвилину по хвилині, поблиски сонця на поверхні води, закоханість, сміх, чиюсь молодість… Час з’їв і спогади про неї. І від того, що в родині веселого молодика з лісового сільця народиться хлопчик, можливо маг, – від цього Ніла не повернеться, і ніхто не згадає її заново. Навіть Варан.

Він наддав ходи. Дихання збивалось – усе-таки він уже не такий витривалий, як давніше. Напевно, краще не думати про таке – трава ж не думає, що прийде осінь, а по ній зима. Напевно, це Подорожник напередодні смерті отруїв Варана бажаннями про дивне, неприродними думками – можливо, якби не маг, жити б Варану на Круглому Іклі, плодити дітей і внуків, щасливо відпрацьовувати сезони, купувати дерево в плотарів…

Він зупинився. На корі сосни, що стояла при самій дорозі, була зарубка. Варан притулився до дерева обличчям, улипнув в смолу краєчком бороди, удихнув запах дерева, як удихав за дитинства запах свіжих дощок…

Дві пласкоголові тварюки з червоними очима виринули нізвідкіль. Варан змахнув палкою – одна з істот ревнула несподівано низько й забралась у сутінь, кульгаючи, друга зникла за хвилину – наостанок обдавши Варана ошаленілим поглядом.

На корі дерева, у смолі, лишилися сиві волоски з його бороди.

Він озирнувся. Білі й сині іскорки очей поблискували далеко в темряві, червоних серед них не було. Він підняв вище ліхтар і рушив далі, помахуючи палкою, лякаючи розкидані від стовбурів тіні, думаючи про своє.

…Даремно й несправедливо винуватити в усьому Подорожника. Він, Варан, маючи чотирнадцять років, майже пустився з плотогонами, і потрапив би, напевне, в рабство, і загинув би, не доживши до старості, якби батько не підняв на ноги всю громаду… Він завжди любив свої бажання сильніше, ніж батька, матір й Нілу. І от одне з них – найголовніше – має от-от здійснитись.

Спливають останні години – Варан побачить Блукаючу Іскру. Наближається світанок…

Три пласкоголові тварюки накинулися з трьох боків. Варан, ні про що не думаючи, угатив першу ліхтарем по голові, потім притиснувся спиною до дерева й заходився палкою; рукав його куртки – «шкуру» він давно продав, зустрічаючи весну й теплі землі, – рукав затріщав, кігті зачепили руку. Варан верескнув, вихопив ножа й ударив у шию того, хто висів у нього на плечах. Палка глухо зустрілася з чиїмось черевом…

Розбитий ліхтар загас.

На світанку він увійшов у селище Узліс – увійшов потріпаний, просмерділий кров’ю, із перетягнутою джгутом рукою, але зрештою цілий і налаштований рішуче. Готель виявився саме там, де йому належало бути, – на березі річки навпроти мосту. Варан постукав, і йому одразу ж відчинили.

Заметушилися служниці – стара й молода. Принесли теплої води, бинтів, їжі й питва; приймати гостей тут уміли й полюбляли.

– Через ліс? Уночі?! Ах, Імператор потвердить, вас же могли загризти тошаки…

– Хто?

Служнниці взялися пояснювати, і Варан дізнався багато нового з життя й повадок своїх нічних кривдників. З’ясувалося, що на кігтях тошаків завжди повно зарази, тому Варана змусили випити мало не пляшку гіркої протиотрути – він же засіб від запалення. Минуло півгодини від моменту, коли він переступив поріг, із куточка обідньої зали, де Варана лікували й частували, видно було вхідні двері. Ніхто не ввійшов. Ніхто не вийшов.

– Учора у вас зупинився заїжджий, – сказав Варан, таки здолавши незрозумілий дрож і наглий страх. – Увечері… Прийшов із Новолісків, ну, де живе кум вашого хазяїна…

Служниці перезирнулись.

– Учора? – задумливо сказала стара. – Учора в нас ніхто начеб не вселявся. Га?

І подивилась на молоду. Та рішуче похитала головою:

– Учора, добродію, тільки ви’їхав один уранці… такий дідуньо привітний. За номер платити не став, усю ніч ось тут просидів, унизу, пиво посьорбував… А вранці з’їхав. А вселятися – ні, не було, щоб учора…

– Так той і був, який вітання переказав від хазяйського кума! – раптом згадала стара. – Він позавчора прийшов, а вчора зранку поїхав, ти, певно, про нього питаєш?

– Ні, – сказав Варан. – Ви переплутали. Той, про кого я кажу, учора тільки вранці вийшов із Новолісків і подався до вас. Якщо вчора він був ще в Новолісках, як він міг бути й у вас також?

Служниці перезирнулись, цього разу понуро.

– Не можемо ми знати, добродію, – гостро сказала стара. – У хазяїна спитайте, якщо нам не вірите. Наше діло таке – подай-прибери, а звітів ми не здаємо…

Й обидві пішли, ображені.

Хазяїн, який спершу дивився кисло, сильно підбадьорився, побачивши імператорські райдужні купюри. Обережно сховав десятку в натільний пасок.

– Так, від кума мені вітання було, саме позавчора ввечері. Старенький, видно, мав брак грошей, я хотів його безкоштовно поселити – ну, все-таки від кума… Але він не захотів. Усю ніч сидів, пив просто як молодий – очей не склепив… А вранці встав і пішов бадьоренький – аж завидки беруть. Так, учора й пішов, рівно добу тому. Куди?

Хазяїн призадумався.

– За річку. Точно, за річку. Іще спитав, яка латка на мосту… А за рікою одна хороша дорога – на Ровеньки, туди ми дівку свою торік заміж видали. Гарне містечко, і дороги кам’яні. Туди й пішов…

Ні про що не думаючи, Варан заплатив за кімнату й за обід. Піднявся до себе, упав на скрипуче ліжко – і заснув без снів до наступного ранку.

У нього лишалася ще слабка надія, що помилилися юні мешканці Новолісків. Що метушня будівництва переплутала в їхніх головах дні й ночі, і «вчора» здавалось їм таким же близьким, як «сьогодні».

Другого дня після полудня він прибув у «гарне містечко» Ровеньки й відшукав слід бродяги в домі знудженої вдови, про яку сусіди казали, що вона «казками годується». Удова насправді охоче пускала на ночівлю бродяг – затим, щоб вони розважали її історіями про свої пригоди. Варан був поза конкуренцією – удова охала й ахала, слухаючи про Вогняну землю, уставлену конусами вулканів і накриту хмарами попелу, серед яких висять розписні кулі, надуті гарячим повітрям. На заході там небо бордового кольору, силуети вулканів – темно-сині, кулі – різнокольорові; земля знай труситься, западаючи тріщинами, і людність цілих селищ рятується в повітрі – у кошиках величезних куль…