Варан - Дяченко Марина и Сергей - Страница 64

– Погрітись не пустиш?

– А хіба холодно?

– Та вже ж не жарко, – Варан усміхнувся. – Що ж ти, чоловіче, стариганя беззбройного боїшся? З’їм я твою козу?

Мисливець відвернувся. Він був дуже молодий, на його погляд, Варан справді був старий, і справді, можливо, беззбройний.

– У ній костогриз, – сказав мисливець, дивлячись собі під ноги. – Проїжджай.

– Еге, – Варан перевів погляд із парубка на тушу біля вогню, і знову на мисливця: – Кинь. Собі ж гірше.

Парубок помотав головою:

– Ні. Я її добив… Удома жерти нема чого. Я його виріжу.

Варан виліз із саней. Коротко програв тягунам «відпочивати». Мушки збились клубком, загули, затріщали, витираючи тонкими ногами прозорі крильця.

– Допомогти? – спитав Варан.

Хлопець подивився здивовано:

– Ти чого, діду?

– Який я тобі дід, – Варан підсів до багаття, скинув рукавиці, простягнув руки до кволого вогника. – Я подорожник, бувала, можна сказати, людина…

– Ти теж?

Варан утримався від різкого руху. Дуже повільно підняв голову:

– А у вас тут часто ходять подорожники?

– Та проїжджав один… Близько тижня тому. Зовсім старий. У нас ночував у домі…

– Вогонь розпалював?

– А ти звідки знаєш?

– Звичай такий з Узбережжя. У Степу теж заведено…

– А ти звідки знаєш?!

– Блукав я і на Узбережжі, і в Степу…

Парубок дивився на нього, забувши про свій спис, про козу, про костогриза.

– Брешеш, – сказав, мов захищаючись. – Ніде ти не був.

– А він? Той подорожник, він теж брехав?

Парубок опустив очі:

– Ні. Він… не брехав.

– Пішов він? Чи… – Варан затамував дихання.

– Пішов, – парубок знову дивився у вогонь. – Одну тільки ніч переночував.

– Із поштарем?

– Ні. Караван за гори йшов, то він із караваном…

– Коли?

– Я ж кажу – близько тижня…

Варан піднявся:

– Ти костогризів коли-небудь ганяв?

– Ні.

– І взявся?! От дурень…

Хлопець забурмотів щось ображено й злісно, але Варан не слухав. Підійшов до кози – туша лежала на боці, і всередині її, під зверненим наверх напухлим боком, щось виразно ворушилось і чулося потріскування. Варан гидливо поморщився. Блукаюча Іскра віддалявся й віддалявся, проклятий караван ніс і ніс його в напрямку до гір…

Неподалеку дихало і перекидало камінці холодне море. Далі від багаття «шкура» вкривалась інеєм; парубок був сивий з голови до ніг. Варан теж був сивий – і, на відміну від одежі, його борода ніколи вже не відтане.

Він труснув рукавом. Вузький довгий ніж посунувся в долоню; Варан поклав його лезом у вогонь.

Парубок дивився щонайпильніше.

– По якій дорозі пішов караван?

– По тракту.

– Другий караван скоро?

– Не знаю.

– І як це ти взяв козу з костогризом?

Парубок насупився. Нічого не відповів.

– Сюди, – погаслою вуглинкою Варан намалював хрест на круглому боці кози. – Сюди вдариш списом, коли я скажу… Тільки сильно бий, не бійся їй шкуру попсувати… Коли власна шкура хоч трохи дорога… Готовий?

Хлопець двома руками взявся за списа. Зблід. Подивився на Варана; кивнув.

– Ну, – Варан надів рукавиці, узяв ножа з багаття, – Імператор поможи!

Трикутний наконечник списа з хрускотом пробив козячу шкуру. Чвакнувши, звук відлунив від льодяної стелі над головами, і повернувся, і повернувся знов.

Із кривавої пробоїни в шкурі скинулась темно-червона медуза з гострим пружком на краях драглистого купола. Парубок-мисливець скрикнув. Медуза стислась у клубок – немов у передсмертних корчах; насправді одним таким ривком костогризи відтинали людині руку. Варан діждався, поки купол із зазубреним пружком розкриється знову, і порснув у самісінький центр його розпеченим ножем…

– Не буде каравану, – сказав поштар. – Або сам вирушай, або сиди й жди. А що? Склепай собі хатинку, з місяць протримаєшся, а там потеплішає.

– Спасибі, – Варан знову заліз у сани. – Не маю часу ждати.

– Дивись, ніч іде! Замерзнеш і тягунів погубиш…

Замість відповіді Варан витягнув губну гармошку й програв своїй упряжці «вперед».

Тракт виявився дорогою, справжньою дорогою, а не кротовим лазом у снігу. У Приморках Варан нагодував тягунів салом і цукром. Прозорі крила дзижчали впевнено й потужно.

Караван іде повільно, зупиняється біля кожної хати, дожидає забарних, подовгу перепочиває і запасається харчами. Між бродягою та його переслідувачем – шість днів…

Проводжаючи його, молодий мисливець сказав із тугою:

– Я б з тобою пішов. Знає Імператор – пішов би…

– У чому ж річ? Ходімо.

Парубок здивувався. Довго мовчав, допомагаючи Варану лаштувати запряжку.

– А той… Сказав, що, мовляв, зоставайся, на одному місці краще, батьківщина, і таке інше…

– Сам вирішуй. Захочеш – підеш. Як я повіявся колись.

– Таж, – парубкові руки, що звично пристібали тягунів до шорок, уповільнили рух, – наречена в мене. Вона не піде – у неї мати недужа, і взагалі… щоб таке – жінка в дорозі? Не буває…

Варан враз розлютився. Це не було роздратуванням, не було хвилинним спалахом – це був справжній напад люті, холодної, тверезої.

– Вирішуй, чого ти хочеш, – сказав він, відсуваючи хлопця від упряжки. – Коли просто бродити, байдикувати й жити з оповідок – тоді так, тоді краще одружитись. А якщо…

Парубок кліпав очима. Йому все життя здавалося, що бродяга – саме той, хто бродить, байдикує і живе з оповідок; він не розумів, чому гість раптом зачинився, як двері, не лишивши ані шпаринки доброї прихильності.

– Ти боїшся смерті? – спитав Варан.

Парубок здивувався:

– Ну… боюся взагалі-то, полювання – така річ… але якщо бути насторожі, якщо вчасно ножичком, от як ти костогриза підрізав…

– Я не про те. Ти що, не розумієш, що все одно помреш – навіть якщо будеш насторожі?

Розмова не вела нікуди.

– Той подорожник, що був до мене, – сказав Варан утомлено, – велів тобі сидіти вдома і нікуди не потикатись?

– Так.

– Він мудрий… Значить, зоставайся. І щасливого весілля.

Тягуни дзижчали. Варан прикрив лице дірявою запоною; зірки перемигувались у небі – синьо-блакитні, як розсипане намисто.

У великому селищі – тисяча рублених дахів – Варан знайшов очільника каравану. Червонолиций, із важким поглядом чоловік сидів на заїжджому дворі й відпочивав від тяжкої дороги – п’ятий день, як доповіли Варану охочі.

– За розпитки гроші беруть, – сказав караванник, дивлячись мимо Варана. – Заплатиш?

Варан виклав на стіл срібну монету. Очі караванника проясніли, він уперше поглянув співрозмовнику в обличчя:

– Еге… Чи це не той, за якого нагороду дають?

Варан дивився, не спускаючи очей:

– Не зрозумів?

– Ну, той старенький, якого ти шукаєш, за якого сріблом платиш… Чи це не той бродяга, за якого золоті гори обіцяно? Усім обіцяно, усіх лякано – і караванників, і поготів…

Варан прикусив язика. Проклята нетерплячка примусила його сипати грішми, а тут же не столиця, тут за нікчемну п’ятдесятку можна купити упряжку з трьома сотнями тягунів…

– Це батько мій рідний, – сказав він, дивлячись у жовті очі караванника. – За дитинства, з недогляду загублений… Будеш казати чи ні? А то ж заберу грошики. То як?

Розмова з караванником лишила недобру згадку. Розумніше за все було зійти з дороги й зачаїтися на час, але Варан, стискаючи в зубах кінець примарного сліду, знехтував голосом глузду. Єдина обережність, що її він зміг собі дозволити – продати запряг і піти пішки, і не по дорозі, яка накидає петлю навколо підмерзлого болота, а навпрямки, через стару гатку. Між ним і тим, кого він так довго шукав, було тепер чотири з половиною дні.

Болото було набагато теплішим за довкілля. Болото пухирилось. Варан скоро притерпівся до його запаху – у скитках йому доводилося нюхати куди нудотніші речі. А болото пахло твариною – великою і брудною, але безмозкою і тому невинною.