Варан - Дяченко Марина и Сергей - Страница 45

– Я?

Лице їй скривилось, Варан подумав, що припустився-таки помилки і зараз розплатиться за це життям. Але чаклунка не стала плюватися полум’ям; вона знизала плечима, наче від холоду, знову поправила волосся й ступила у глиб стрілчастого отвору:

– Можеш увійти.

І Варан увійшов.

Гвинтові сходи у вежу покривились. Від шпари до шпари кидався вітер, зі сходинки на сходинку текли цівочки піску, стіни взялися кіптявою давньої пожежі. Чаклунка йшла ззаду, ні на мить не спускаючи Варана з ока.

– Ти не любиш гостей, – сказав Варан, окидаючи оком круглу кімнату з похилою підлогою – маленьку, темну, навіть у потворності своїй дивовижно схожу на кімнату Подорожника під сліпучим сонцем міжсезоння.

– Знаєш, чому ти досі живий? – спитала чаклунка.

Варан знизав плечима:

– Можливо, тому, що прийшов до тебе з добрими намірами?

– Ти – з добрими? – Тонкий рот її склався в посмішку. – Ти просто надто слабкий, щоб погрожувати мені… Річ не в цьому. Ти живий тому, що чужинець і бродяга. Цих, – сухорляве обличчя взялось відразою, – цих… пожирачів падла… я не щаджу, щоб ти знав. Пам’ятай про це.

Варан роззирнувся, шукаючи зручного місця. Кімната Подорожника повна була світлого дерева – панелі, ширми, мостини, меблі; тут, як у найбіднішій халупі піддоння, нічого дерев’яного не було зовсім. Чорні від кіптяви стіни, брудна кам’яна підлога, витерта шкура в кутку, що правила, ймовірно, за постіль. Немає меблів. У нічим не прикрите вікно вільно вривається вітер.

– Кого ти називаєш «пожирачами падла»?

– Ти прийшов розпитувати?

Варан переступив з ноги на ногу.

– Так заведено в людей… Коли в оселю приходить подорожній, його розпитують і відповідають на його питання. Так заведено на узбережжі, і в Лісовому краю, і на вогняній землі вулканів, і на Осинім Носі… Навіть серед магів.

– Ти зустрічав магів?

– Я спеціально їх розшукую, – сказав Варан серйозно. – Я багато днів провів у дорозі, бо мені сказали, що десь тут мешкає маг… ти.

– Тобі не могли такого сказати.

– Чому? Чутки в степу ходять не швидко, але вони все-таки ходять і часом дістаються дуже далеко… Мені розповідали про чорного велета, під ногами в якого здригається земля. Розповідали, що він плює вогнем. Що він жахний, коли розгнівається… Тепер я розумію, що вони мали на увазі.

– Що? – вигукнула вона в несподіваній істериці. – Я зрозуміла – ти казкар… Це люди, що брешуть і вірять у те, про що кажуть… Тому здається, що вони кажуть правду…

Вона уступалася й уступалася, поки не притиснулася спиною до закіптюженої стіни. Знов склала долоні – нижня губа її тряслась. Зброя, зріючи в кістлявих руках, либонь, завдавала їй болю.

Варан глибоко зітхнув.

– Я кажу правду. Я ж знайшов тебе. Я такий радий, що тебе знайшов. Якщо ти вб’єш мене зараз… як буде прикро, правда? Ти ж можеш убити мене потім, коли я все розповім…

Чаклунка опустила голову. Обличчя її зовсім сховалось за завісою волосся.

– Одна людина, – Варан говорив м’яко, повільно, розмірено, – колись сказала мені: маги існують для того, щоб приносити в цей світ нове… Те, чого давніше не було. Він був маг, ця людина, і дещо тямив. Його звали Лереаларуун… Я довго не міг вивчити його ім’я. Зате тепер, коли він давно помер, я все ще пам’ятаю його і ніколи не забуду.

Вона повагалась – і опустила руки. Варан устиг помітити, як із її долонь випало на підлогу щось на штиб сяючого яєчного жовтка. Ляпнулося, закуріло, загасло.

– Про мене cправді знають? – спитала вона глухо.

– Звісно. Але не правду. Чутки, сягнувши за степ, обростають такими деталями, що…

– І ти не злякався вогнедишного чорного велета?

– Я сам умію вигадувати велетнів. Але я не казкар. Я багато років шукаю одну людину… Ти знаєш, що в степу кожного подорожника, який переступає поріг дому, насамперед припрошують розпалити вогнище?

– Не кажи мені про них… стерв’ятники…

Варан терпляче кивнув:

– Не буду… Я не розумію, про що ти, але я не буду. Скажи мені: у тих краях, звідки ти родом, теж є така традиція?

Вона таки відклеїлася від стіни. Боком, щоб не повертатись до Варана спиною, відійшла в дальній кут. Важко всілась на потерту шкуру, схрестила ноги; пишна чорна спідниця вляглась навкруг, як дохле морське страховище.

– Коли ти шукаєш його, – пробурмотіла чаклунка, – ти дурень чи божевільний. Ніхто його не бачив.

– А деякі люди кажуть, що бачили. Або бачили їхні батьки чи знайомі.

– Це брехня.

– Ти пам’ятаєш дім, у якому народилась?

Вона підняла голову. Поглянула на нього знизу вгору;

Варана продер мороз – уперше за сьогоднішній довгий день він злякався насправді. Не звичним страхом бійця, який велить бути обережним і дорого продавати своє життя; цей новий страх був нутряним, паралізуючим, глибинним. У піддонні його називали «страх Шуу».

– Я однаково тебе вб’ю, – слабо пообіцяла чаклунка.

– Що я такого спитав?

– Я покинула. Я полишила… І я нічого тобі не розповім. Поки не заслужу прощення, поки не звільню цю землю… Мерзенні тварюки, вони їдять те, що росте на цих полях! Вони п’ють воду з цих джерел… Ти знаєш, що під кожним таким полем лежить людська жертва? А під степом… Кості, кості… кості…

Повільно, мовби ступаючи по линві, Варан про йшов кімнату. Підійшов до ридаючої жінки. Спустився на кам’яну підлогу. Усівся, як вона – схрестивши ноги.

– Я знаю, що плугатаря кладуть під поле, і дружину плугатаря кладуть під поле… Але це не жертва. Коли людина вмирає, вона хоче…

– Ти не розумієш! Коли в цім степу зітнулись Аркимонор з Ехрононом… Аркимонор уклав спілку з Моа… але той зламав угоду, йому байдуже було, хто переможе… Боягузів він одразу кинув у печери з сяйним камінням… А завзятців оселив на цю землю… Вони забули себе… Вони тут, навкруг, і не можуть звільнитись… А я заслабка, щоб дати їм усім свободу – нараз… Тисячі тисяч… ніхто не вцілів! Вороння заступило сонце… Тепер тут нема птахів, немає навіть мух. Це проклятий степ, а я знімаю прокляття. Я одна…

Вона раптом перестала плакати. Прибрала волосся, рукавом витерла носа, подивилась на Варана мокрими очима – несподівано спокійно, навіть привітно.

– Ти гадаєш, я божевільна? Варан мовчав.

– Я сама так думаю, – зізналась вона. – Деколи мені здається, що я зсунулася з глузду… Але річ у тім, що я зовсім сама. Сама-самісінька перед цим степом. А він такий здоровенний. А справи посуваються так повільно. Я відборонила в нього шматочок… Звільнила від закляття… Я не маю сил. Мені нема чого їсти… бо те, що дає заклята земля, я не візьму в рота. А звільнена земля дає так мало… майже нічого. А ти прийшов сюди й питаєш про мій дім…

– Вибач.

– Ти думаєш, я марю? Ти ж не знаєш, хто такі Аркимонор, Ехронон… хоч про Моа ти чув?

– Ні.

– І не треба, – вона зсунула брови. – Є люди… істоти, про яких краще взагалі не знати. І ти не надійся – я потім однаково тебе вб’ю…

– Я й не надіюсь.

– Брешеш, – вона раптом усміхнулась. – От хоч один раз я тебе піймала на брехні…

– Давно ти тут?

– Давно. Довго. Кілька років. Я ще молода, мені стане життя… щоб звільнити їх усіх.

Усмішка її згасала повільно, як вогник на човні, що відходить.

– А ти ж мені не віриш.

– Не те щоб не вірю. – Варан посовався, умощуючись зручніше на голому камені. – Але я бачив ці поля… ліси… і цей степ. Знаєш, на що схожі твої… твоя… ну, те, що ти робиш? На убивство. Уяви: багато людей на вулиці, кожен іде у своїх справах… Аж ось з’являєшся ти з сокирою. І рубаєш людям голови. А коли вони питають, за що, – ти кажеш, що звільняєш їх від закляття…

Варан обережно замовк. Чаклунка дивилась на нього, погойдуючись туди й сюди. Коли вона сиділа, її розпущене волосся сягало підлоги.

– Там, звідки ти прийшов, є лікарі?

– Так.

– А ти коли-небудь бачив лікаря на бойовищі?

– Я ніколи не бував на війні.

– Ти боягуз?