Варан - Дяченко Марина и Сергей - Страница 38

– Чого йому від вас треба? – здивувався Варан.

– Він убиває, – господар печально похитав головою. – І все ближче. Якби не жінки з нами й не малеча… Виманити його… ну й… порішити. Вони ж, маги, не безсмертні. – Судячи з голосу, господар сам розумів безперспективність цього заміру.

– Звідки він хоч узявся? – знову спитав Варан.

Господар знизав плечима:

– Через нас не йшов, це точно… Або зі сходу припхався, або… кажуть, вони літають, себто маги?

– Ні, – сказав Варан.

Господар подивився на нього з підозрою:

– А ти звідки знаєш?

До полудня сімейство похопилось до недопеченого хліба, незібраного врожаю та інших покинутих робіт. Варан провідав Тюфу на березі млинарського ставу.

Риб'ячі голови зникли – тільки трохи луски пристало до листя лопуха й тепер металево поблискувало на сонці. Тюфа вдарила хвостом по прим'ятій траві, і Варан побачив, що скотинка зовсім не така спокійна, як хоче здаватись.

– Знаю, – сказав він, опускаючи руку на жорстку шерсть Тюфиного загривка. – Знайшли ми його таки… Не знаю, чи варто радіти.

Тюфа знов ударила хвостом, запевнюючи, що радіти все ж таки варто.

На протилежному боці ставу затріщав очерет. Тюфа втомлено смикнула вухом: в очеретах шепотілись і посміювались, і хтось пропищав перелякано й захоплено: «А мордяка ж яка!»

Тюфа рикнула. Очерет зійшовся стіною, закриваючи тих, хто ховався за ним. Зробилося тихо.

– Ти прив'язав би, – сказали у Варана за спиною. – Усе-таки діти…

Старша господарева невістка визирала з-за рогу дровітні, бліда й зосереджена, готова за першої ж небезпеки бігти, лементувати, зчиняти тривогу.

Тюфа заплющила очі, мішком розляглася коло ніг Варана.

– Ви нетутешня, – сказав Варан.

Жінка трохи поступилась назад:

– Я десять років тут живу…

– А до цього жили далеко.

– Так, – подумавши, потвердила жінка. – Двадцять днів путі…

– Ого, – сказав Варан.

Жінка насмілилася вийти з-за дровітні й навіть ступити в напрямку до Варана маленький невпевнений крок:

– А вам навіщо огокати… Ви з узбережжя… Чому ви сказали, що я нетутешня?

– Тому що тутешні не стануть серйозно боятись подорожника й того, що він приведе з собою.

– А, – сказала жінка після коротенької паузи. – Я не подумала.

– А ваші діти вже знають. І тому не стільки бояться, скільки цікавляться. Адже це ваше поле? І ваш став? І ліс також ваш?

– Ліс тільки для старого, – сказала жінка. – Тільки старий із ним ладнає. Дітей пускає погуляти… але й тільки.

– Ви коли-небудь бачили, як розбійники нападають на такий от… хутір у степу?

– Імператор милував, – пробурмотала жінка.

– А я бачив, – сказав Варан. – Тільки там було болото. Господарі болотяну ягоду дуже любили. Повні діжки в них стояли в льоду…

– А розбійники?

– Розбійники? Нічого… Троє їх було. А болото велике. Ну й…

– Загинули?

– Уперше бачив, як болото здобич жене, – признався Варан.

– Не буває, – сказала жінка з докором. – Болото гнати нікого не може, воно ж повільне. Я думала, ви правду – а ви байки правите… Недобре!

Вона розвернулася й пішла. Тюфа зітхнула.

– Прийшов би до тебе хто, – упівголоса сказав Варан, – і сказав: за двадцять днів путі живе твій наречений, збирайся… Що б ти сказала, га, Тюфо?

Скотинка не відповіла.

– Звісно, він був тут, – спокійно сказав хазяїн.

Надвечір знов зібрались хмари. Піднявся вітер, звідусіль долинали шерехи й голоси: від степу. Від поля. Від ставу.

Над усіма зітханнями й стогонами нависало, то виникаючи, то віддаляючись, глухе ревіння лісу.

Діти спали – чи прикидалися, що сплять. Дорослі квапилися скінчити з рештою денних клопотів. Господар і Варан сиділи на лавочці біля дому, господар курив, вогник у його люльці розгорявся й гаснув.

– Я ще парубкував, – сказав господар. – Мої старі цей дім і ставили, вони ж поле піднімали, вони ж загату робили й усе, що треба. Нас було четверо дітей, але одна сестричка померла, під полем досі лежить… Тоді тут були сусіди. Там, де тепер ялинник цей, поле в них було й будинок… Тяжко на новому місці, розумієш? Він ішов. Такий, як ти розповів: підтоптаний, лисуватий, у руках костур. Повз них пройшов… у моїх старих зупинився й попросив переночувати. Ну, звичай знаємо: запросили вогонь розпалити, от як тебе… Він і розпалив, – господар замовк, і вуглинка в його люльці спалахнула яскравіше.

– А може, то був не він? – спитав Варан. Шум вітру налетів і заглушив кінець його фрази, але господар і сам знав, про що співрозмовник спитає.

– Сусіди ж наші… страшне діло. Роботящі були, не безрукі… а дітей усе нема й нема. Поїхали на ярмарок… минув час – і син. Батько мало не стрибав із щастя. Потім задумався… І вирішив, що син чужий. Правда це чи ні – але зарізав пацана й під поле поклав. Поле після цього неначе спало з глузду… Дружина його втекла. І сам він помер. Будинок розвалився, там тепер ялинник, ти бачив… А в нас? Жінка в мене, – він понизив голос, – замолоду була страшна, як… от як твоя скотинка. Усе їй не подобалось. І вона мені – геть не до любові… Відтоді як він розпалив вогонь – усе змінилося. І вона мені припала до вподоби, хоч і стара вже зовсім. І я їй. І діти… Ба більше! Мої ж мужики всі хотіли собі дружин самі вибрати. Не на того натрапили – я їм вибрав, я й привіз. Ревиська було спершу, а тепер? Душа в душу! І онуки один за одним – усе здорові. Поле родить. І спокійно на серці. Якби…

Господар замовк. Скрушно похитав головою:

– Щаслива домівка наша, бродягою позначена… А доведеться кинути. Маг цей, бодай йому… зжене. Не сьогодні… але зжене, відчуваю. Ярмарок от – треба буде малих відвезти, віддати кудись у науку… якнайдалі звідси. Ти з нами на ярмарок не поїдеш?

Хазяїн спитав немовби неумисне, але Варан чудово розумів його інтерес. Здоровий дорослий чоловік – зайвий мішок поклажі, товар тут не возять, по цих пагорбах доводиться все носити на собі…

– Ні, – сказав із жалем. – Моя дорога на схід.

Господар звісив люльку між колін:

– Ну, то він тебе перестріне… А навіть коли не зустріне – як підеш по дохлій землі? Таж там все мертвота…

– Не весь же степ він вигубив, – припустив Варан.

– Хто знає… – господар зітхнув і замовкнув надовго.

Без скрипу прочинились двері. Визирнула господиня:

– Спати підете? Я Варану на скрині постелила…

– Зараз, – озвався господар. – Докурю.

Двері зачинились.

– Скажи, – почав Варан. – Коли він вогонь розпалював… хтось із ваших здогадався, що це він? Ти сам – здогадався?

– Складно тепер згадати, – признався господар. – Згодом уже, заднім розумом… Давно це було.

– Давно… – пробурмотів Варан, не приховуючи розчарування.

Світло у вікнах погасло. Варан перестав бачити співбесідника.

– Ти, мабуть, думаєш, – сказав господар у темряві, – прийдеш отак до когось… а тобі й скажуть: учора приходив, отуди попростував. Ти тоді за ним… і наздоженеш у дорозі. Віриш, що доженеш?

– Вірю, – сказав Варан.

– А не наздогнати, – господар знов зітхнув. – Його неможливо догнати, розумієш? Ти ось ходиш, шукаєш, як усі люди, – з одного місця в друге, потім у третє. А він не ходить, як усі. Він з’являється й зникає – то тут, то на узбережжі, а то таки в столиці, в Імператора перед носом… Як ти думаєш, придушить Імператор лісовиків, чи вони викрутяться?

– Не знаю, – сказав Варан. – Спершу, коли я про нього запитував, на мене дивились як на причинного. Казали: не буває, дитяча казка…

– Казка?!

– Так… от ти про нього точно знаєш. А вони не вірять… у них він не бував уже сотні років…

– Де це – «у них»?

– Неважливо, це так далеко звідси… Червоні Падини, чув?

– Ні.

– І не треба… За сотні років у них не народилось жодного мага. Ні, а їм здається, що все нормально, земля розквітає…

Варан урвав сам себе.

Люлька хазяїна догоріла. Час був іти спати, але обидва барилися.