Варан - Дяченко Марина и Сергей - Страница 29

– От що, – сказав батько через силу. – Матері поки що не скажемо… Залишатися тобі не можна. Поки що… Гаразд, візьму я його зятя за помічника… А він від тебе відчепиться. Тобі забратись треба геть із очей його… на Маленьку. Дам листа до тітки… Там люди потрібні. Як не в копальні, то на рибу. А ти, хоч і бовдур, а роботящий…

– Я не бовдур, – ображено сказав Варан.

– Хіба? – батько підійшов упритул, спробував узяти Варана за барки, але волога шкіра ситухи не давалась, вислизала з пальців. – А хто вляпується в усе лайно, що тільки може знайти?! Скільки разів тебе мати поховала – знаєш?

– Я не поїду на Маленьку, – сказав Варан. – Чого це, в Шуу, я маю…

І затнувся. Батько роздивлявся його довго й уважно; кінець кінцем відійшов. Знову сів на лавку.

Замовкли.

Вогонь усе-таки впорався з сирим поліном, зробив його частиною себе, і в хаті посвітлішало.

– Добре, – сказав Варан. – Я поїду. Макій повезе пошту…

Батько підняв голову:

– Дам тобі човен. На Маленькій човен знадобиться… Макія чекати не можна. Сьогодні, зараз, поки не стемніло, бери собі в торбину пожерти – і, помагай Імператор…

– Зажди, – сказав Варан. – Зажди… Що, море загорілось? А що ж мати… дівчиська… А як…

І завмер з розкритим ротом, неначе тепер усвідомив до кінця: усе, що відбувається, – не жарт.

– Накалякай записку, – сказав батько, дивлячись убік. – Завтра з вантажем підніматимуся – передам.

Розділ п'ятий

Човен був новий, із доброго дерева, просмолений, зі своїм водозбірником. На носі бовталася в рамці металева рибка, гострою мордою вказувала, куди пливти.

Про всяк випадок батько сунув Варану карту – дешеву, грубо прошкрябану на тьмяній мушлі, єдину карту, що знайшлась у домі: ось Кругле Ікло, ось Маленька, ось силует металевої риби – щоб зорієнтуватись. А навколо – приблизні обриси віддалених островів, що їх ретельно вимальовувати немає смислу: у міжсезоння тільки поштар Макій туди ходить…

Мати прибігла на берег, багато й безглуздо плакала, обіймала, слабко намагалась утримати. Варан відплив із важким серцем. З моря, слава Імператору, ішов туман, і човну було куди сховатися. А то якби довелось Варану побачити на пірсі старосту Карпа – може, і звікував би своє життя у В’язничній Кишці, за кривавий злочин на очах усього селища…

Човен пірнув у туман, і стало добре. Наче летиш у хмарах, і скоро просвіток, скоро синє небо, от-от визирне сонце…

Варан повеслував з півгодини, а потім поклав весла на кормі. Розстелив просмолену тканину, наладнав водозбірник. Умостився зручніше в гнізді зі згорнутої рибальської сітки. Закинув голову до неба, даючи дощу остудити гаряче лице.

Він ні про що не шкодував і сам здивувався своїй байдужості. Світ, що в ньому він жив, – проклятий гвинт, коло якого крутишся вночі й удень, короткі зустрічі з Нілою на очах усієї верхньої пристані, батько й мати, дім, дівчата, селище, робітники, староста Карпо – весь цей звичний ланцюг розпався за півгодини, і Варанові не було прикро. Навпаки – він враз зрозумів, що вільний. Від усіх. Взагалі. Назавжди… або принаймні до наступного сезону.

Рибу можна їсти сирою.

Водозбірник не дасть йому вмерти від спраги.

Навіщо йому Маленька? Ряд страхітливих пічок на березі, дим і кіптява, і хмари завжди темніші, ніж над Круглим Іклом. Рудокопи, що місяцями не виходять із-під землі. Рибалки з незворушними обличчями, що звично розмовляють самі з собою. Скрипіт і гуркіт, іскри… І можливо, хтось, хто добре знає Нілу. Подруги… Батько…

Варан лежав, закинувши ногу на ногу. Він так звик вічно метушитись, найменшу хвильку витрачати для ще одного закруту навколо клятої пружини, тягати мішки й оберемки, наближати й наближати кожен новий підйом, як щось важливе, головне в житті… І щоразу, спускаючись-падаючи вниз і слухаючи все сильніший посвист вітру довкруж кошика, обіцяти собі, що вже наступного разу в них усе буде інакше. По-старому…

Він так звик крутитися, мов плотогон у колесі, аж хвилина спокою, самотності й тиші здалась нежданим подарунком.

Він витягнув карту. Коли вірити приблизним відстаням, до Маленької ще три чверті шляху… Квапитись нема куди. Правда, надвечір похолоднішає, але все ж не так різко, як нагорі. А до вічної вільгості він звик.

А якщо взяти лівіше й спробувати дістатися, наприклад, до Сивого Крила?

Варану забило віддих. Сиве Крило – це вже чужа земля. Там ніхто його не чекає, і це на краще. Він може розповісти про себе яку-небудь небилицю… Стати зовсім іншою людиною. Придумати собі ім’я… А потім податися далі, до Нічного Архіпелагу…

Тоді все-таки доведеться заїхати на Маленьку й лишити в тітки прощального листа. Бо коли Ніла може за день утішитися, то мати – зовсім інша річ, нехай знає, що Варан не втопився і його не з’їли…

Дуже низький, ледь вловний звук розлігся над водою. А може, під водою; здригнувся корпус човна. Варан прислухався. Тиша; туман з’їдає звуки.

Ніхто з рибалок не бачив Утробу, донного дракона. А хто каже, що бачив, – брехуни; Утроба, улюблений витвір Шуу, ходить на віддалі від населених островів. Утробою лякають дітей; правда, коли на туман навалюється темрява, в Утробу віриться легше, аніж удома перед вогнищем.

Варан приклав два пальці до губів. Навряд чи цей улюблений старостин жест зможе допомогти йому – та все-таки…

Він обережно влігся на дно човна, під брезент. Нехай Утроба ходить поряд – вона сліпа і відчуває тільки рух або тепло. Човен сидить у воді недвижно. Варан у ситушачій шкурі мало відрізняється від великої рибини… Хай човен холоне під дощем…

Варан заплющив очі – і побачив дороги на деревному зрізі. Вони більшали, тяглися далі, перетворювались на справжні і лежали не на воді, а на твердій населеній землі…

Він побачив, як гвинт прориває хмари.

І заснув.

Другого дня вранці водозбірник був повен дощової води. Варан напився, злив залишки у флягу й доїв домашні припаси. Йому було спокійно й дозвільно як ніколи, от тільки спину ломило, і затерплі ноги потребували рухатись.

Він узявся за весла й гріб, поки сірі хмари над головою не почорніли. Туман пішов уривчастий, і в одну з дір Варан розгледів обриси близьких скель.

Металева рибка не обдурила його.

Над водою слався дим; Варан закашлявся. На березі біля причалу нікого не було, крім двох зовсім маленьких хлоп’ят у супроводі няньки – старшої сестри, що гралася сама з собою «в крем’яшки» і тому не помічала нічого довкола. Той із карапузів, хто певніше стояв на ногах, годував піском другого, який пересувався навпочіпки.

Варан прив’язав човен. Дівчинка кінець кінцем відірвалась від грання, у її мутному погляді пробігла цікавість:

– Ти чо’?

– Нічо’, – відповів Варан.

Відчувати тверду землю під ногами було приємно, але від думки про те, що оце доведеться йти в селище, дихати димом, розшукувати тітку й чекати, поки вона прочитає батькового листа – від недоладної цієї думки Варана взяла туга. Щойно здобута свобода висіла, здавалось, на волосинці; а якщо човен украдуть?…

Біля самого причалу стояла залізна скриня без віка. «Пошта», було надряпано на іржавому боці. Рудокопи любили новинки; Варан зазирнув усередину.

Купка пошкрябаних мушель. «Кр Ік Моркам Ліна сестра понесла». «Кр Ік Сімовисі Мати відправ грошей». «Сиве Крило Лящам роботу маємо вітання Труш»…

Дівча продовжувало витріщатися, не звертаючи уваги на те, що обидва її підопічні уже борсалися в холодних хвилях.

– Дивись, утопляться, – сказав Варан.

– Не втопляться, – недбало заперечило дівчисько. – Ти звідки?

– З неба, – Варан указав пальцем на чорні задимлені хмари.

Дівчисько витріщило очі:

– Невже?

Варан відшукав на піску велику мушлю, щербату, але цілком придатну для листа. Знайшов у човні цвях, сів на край причалу, вивів дрібно, але дуже розбірливо: «Кр Ік гвинтовому З».

Рука слухалася над силу – від пори навчання грамоти він майже нічого не писав.