Варан - Дяченко Марина и Сергей - Страница 22

– Ти обманюєш мене, – сказав Варан. – Смієшся.

Маг повернувся, очі його блиснули щирим вогнем:

– Та присягаюся!.. У тих місцях і не таке буває. Ти піди коли-небудь, сам на все подивись…

Знову надовго замовкли.

– Як тобі дихається? – спитав маг.

– До всього звикаєш, – Варан слабко всміхнувся.

– Я того питаю, що нам скоро летіти… Час, коли сонце вже сіло, але ще не дуже темно… дуже короткий.

– Ти ж можеш запалювати вогонь… Я от не можу зрозуміти – що ти можеш і чого не можеш?

Маг печально всміхнувся:

– Знаєш, написано товсті книги… мудреці витрачають життя за життям, щоб зрозуміти – що маг може і чого не може?

– Лереаларуун…

– Та кинь… Моє справжнє ім’я – Спалах… А друзі називають… називали мене – Подорожник.

– Не розумію, – обережно сказав Варан.

– І не треба розуміти, – відрубав маг. – Якщо ти будеш називати мене Подорожником, тобі буде просто, а мені – спокійно. От і все.

Вони вилетіли на пластунах, птахах порівняно дрібних, здатних злітати тільки з краю скелі – у прямовисному падінні. Сонце торкнулось краю хмар, біла хмариста пишнота взялась червоним і золотим. Від цієї картини Варанові перехопило дух, і він навіть не встиг перелякатися, коли його пластун каменем ринув униз.

Вирівнявся. Ліг на теплий повітряний струмінь, завмер, розпроставши нерухомі крила. Поряд – трохи відставши – так само йшов пластун Подорожника.

Тепер Варан був видющим. Тепер він літав так само вільно, як перше плавав. Він дивився згори вниз на Кругле Ікло – і не впізнавав його.

Де зелень? Де нескінченні зарості шиполисту? Де чорнобривці, що вкривали найтвердіше каміння товстим лискучим килимом? Скелі, щілини, знов голі скелі. Там, де було море, – пустота. Підводні краєвиди оголилися, мов кістяк. Те, що було живим і красивим, тепер здавалось неприродним і неприємним.

Пластун, керований Подорожником, пірнув під кам’яний карниз і зник з очей. Варан, стиснувши зуби, спрямував свою пташку слідом.

Для того щоб укріпитися на камені, пластуну вистачало найменшої приступки або крихітної шпаринки. Озирнувшись, Варан виявив, що він у перевернутому світі: тут були дерева й скелі, що стриміли верхівками донизу, до неба. Безодня, сказав собі Варан, і його занудило. Одна річ – знати, що пірнаєш у бездонному морі, інша річ – побачити колись на власні очі…

Вітер продовжував роботу води – гриз каміння, свистів у промивинах, злизував сіль. Подорожник щось казав, але Варан розчув лише з другого разу:

– …кишеня в скелі… неприступна в сезон… оглянь місцину, ти маєш упізнати…

Стараючись дихати глибоко й рівно, Варан сповз із сідла. Довго вибирав, куди поставити ногу. Пахло водоростями. На темному камінні вмирали без води молюски в щільно зімкнених мушлях.

– Це не тут, – почув свій голос.

– А де?

– Це третя «арка»… А нам треба до «кам’яного саду». Туди, – Варан махнув рукою.

– Далеко? Перелетимо?

Пластуни один по одному впали в прірву; падіння було звичним для Варана, але залишалось усе ж одним із найнеприємніших відчуттів. За секунду до зіткнення з виступом скелі птахи розпростали крила й круто зринули до зеніту. Імператор потвердить, подумав Варан із заплющеними очима. Такі штуки, ще й з вершником на спині – як ця велетенська пташина не ламає собі хребта?! Магія, не що інше…

Пластуни знову пірнули під карниз і твердо стали на камені. Варан довго озирався, намагаючись упізнати місце, а впізнавши, насупився:

– Треба повернутися…

– Летімо?

– Знову не втрапимо, – Варан похитав головою. – Краще отак… Із камінця на камінець…

– Дістанемося?

– Не знаю…

Маг ішов першим, Варан за ним; перебираючись з уступу на уступ, вони поступово здирались вище й вище. Вітер носив уривки розмови, бив звуком об стіну й підхоплював скалки. Іноді Варану здавалось, що його слова, повторені луною, торкаються його вух раніше, ніж він устигає вимовити їх.

– Нори…

– Водорості не чіпай – не втримають…

– Тут гладенько, треба правіше…

– Рівень моря бачиш?

– Шуу…

– Що там?

– Порізався… Тут черепашки… Діставшись до «саду», обидва зупинились на вузькому карнизі вподовж скелі – Варан обличчям до стіни, Подорожник – спиною.

– Ти літати не вмієш? – ледь чутно спитав Варан.

– Ні, – подумавши, відповів маг. – Але я можу втриматися без опертя… декілька секунд. Це не називається «літати». Це на крайній випадок… коли тобі цікаво, що буде, якщо ми впадемо.

– Я думав, ти вмієш, – зізнався Варан. – Я думав, зараз ти полетиш униз і знайдеш схованку.

– Ті, хто сховав гроші, теж не літають. – Маг роздивлявся свою долоню. Глибокий поріз коло основи великого пальця вже майже затягнувся. – Ми закріпимо мотузку, і я спущуся подивитись.

Варан глянув униз. Крізь щілини між камінням видніло перекинуте небо, сіро-білий килим хмар.

– Ти надто хоробрий як на людину, що не вміє літати, – сказав Варан несподівано для себе.

Подорожник осміхнувся:

– Це лестощі? Чи попередження?

Варан хмикнув. Від усякчасного вітру починали терпнути й чесатися вуха.

– Сильних течій у сезон не буває, – задумливо пробурмотів Подорожник.

Варан кивнув:

– Сильних – ні… Але ночами острів усмоктує воду під себе. Удень «видихає»… Де є великі внутрішні тунелі, рух води відчувається сильніше. А тут під скелями – Західний Червак, це не дуже великий тунель, але все-таки…

– Може, схованка в Черваку?

– Туди не пролізти ніяк. Колись були повітряні пробки, і в сезон можна було пропірнути… хлопці розповідали. А потім там стались обвали, ну, тріщини… Повітря все вийшло.

– А в міжсезоння?

Варан знехотя знизав плечима:

– Я піддонець… У міжсезоння в мене інший клопіт.

– Та й правда, – неуважно згодився Подорожник.

Варан дивився, як він видирається з карниза на камінь

і звідти на другий карниз. Як вибирає щілину трохи зручнішу, як забиває в щілину залізний костур, як шепоче над кріпленням – імовірно, чаклунські слова, що забезпечують стійкість…

– Забий два, – сказав Варан.

– Що?

– Треба дві точки кріплення… Краще більше. Але хоча б дві.

– Тоді допоможи…

Варан зміряв поглядом відстань до найближчого каменя. Перескочив, послизнувся, втратив рівновагу, вирвав жмут сухих водоростей, злякався до холодного поту. Завмер, притиснувшись до каменя, слухаючи завивання вітру далеко внизу. Знову стало темнішати перед очима – не ставало повітря…

Із темної щілини високо вгорі вискочила багатонога тварюка. Безгучно пронеслася по прямовисній скелі, випустила білу грудку посліду – на щастя, не на голову. Обірвала черепашку зі стіни, знову сховалась у шпарині, і звідти почувся хрускіт.

– До Шуу в дупу, – лайнувся Варан.

Маг скинув униз вільний кінець мотузки:

– Ну, я пішов…

Варан знайшов у собі сили кивнути.

Маг легко ковзнув униз – Варан до кінця не вірив, що він зважиться це зробити. От зникла його голова, от пропала з очей подряпана рука з перснем на вказівному пальці. Варан подолав запаморочення й перебрався ближче до того місця, звідки його мосць почав спускатись.

Десь там, унизу, магом грав вітер. Вірьовка терлась об камінь, чудова товста вірьовка. Скоро волокна почнуть уриватись одне по одному, мотузка закошлатиться, мов потворна квітка. А потім порветься. Варан проковтнув слину.

Чи знає князь про їхню експедицію? Звісно, знає. Його мосць цілком міг би прихопити сюди з десяток вартових… і відправити на пошуки одного з них. Але волів спускатися сам…

Сонячні плями повзли по камінню, і від них сутінь ставала чомусь темнішою. Варан відсунувся, ховаючи лице від пекучого пальця, що пробився крізь шпару в скелі. Можливо, маг досі підозрює його. А може, всю експедицію вигадано для того тільки, щоб він, Варан, якимось чином себе виказав…

Він укріпився на карнизі так надійно, як тільки міг, і зазирнув у розколину.

Мотузка, така груба зблизька, в міру віддалення все тоншала, і на павутинному її кінці бовталася людинка – дуже легка. Вітер крутив нею, як заманеться, а людинка якщо й піднімалася вгору, то дуже повільно і мляво.