Незнайомка з Вілдфел-Холу - Бронте Анна - Страница 86

– Але ж не пішки!

– Ні, пані, поштовим ридваном.

– А ось і Рейчел, сер, – повідомив Артур, показуючи на служницю, яка допіру ввійшла. Вона усміхнулася мені, а я привітався, і вона шанобливо відповіла на моє привітання, – видно було, що тепер вона іншої думки про мене.

Коли Гелена зняла свого жалобного капелюшка та вуаль, вона стала такою схожою на саму себе, що я просто не тямився.

– Мама перестала носити жалобу на честь дядькового весілля, – зауважив Артур, розтлумачивши мій погляд із сумішшю дитячої простоти і спостережливості. Мама спохмурніла, а місіс Максвел похитала головою. – А тітка Максвел взагалі ніколи не збирається знімати свого! – додав малюк, та, помітивши, що його зухвалість прикра для тітки, обняв її, поцілував у щоку і, відійшовши до вікна, почав бавитися зі своїм песиком.

Пані Максвел завела зі мною розмову про погоду, а я потайці зиркав на Гелену, яка стояла біля коминка. Щоки її зашарілися, а руки помітно тремтіли, коли вона гралася з ланцюжком годинника.

– Скажіть мені, – мовила вона, скориставшись першою ж паузою у нашій бесіді й вимовляючи слова швидко і тихо, – як ви всі там живете в Лінден-хоупі – чи нічого не сталося відтоді, як я вас покинула?

– Нічого.

– Ніхто не помер? Ніхто не одружився?

– Ні.

– Чи… чи, може, збирається одружуватися? Чи не забули там своїх давніх друзів… а, може, замінили їх новими? Останні слова промовила вона так тихо, що їх почув тільки я, а очі її зупинилися на мені з ніжною сумовитою усмішкою.

– Гадаю, ні, – відповів я. – Якщо й інші так само мало змінилися, як я.

– І ви справді хотіли поїхати, не побачившись зі мною?! – вигукнула вона.

– Я боявся бути настирливим.

– Настирливим! – вигукнула вона, та немовби згадавши про тітчину присутність, обернулася до цієї пані і продовжувала: – Тітонько, цей пан – друг мого брата, він був моїм близьким приятелем і виявляв неабияку прихильність до мого хлопчика – а як проїжджає повз наш маєток, то боїться бути настирливим!

– Містер Маркгам дуже скромний, – зауважила місіс Максвел.

– Радше церемонний, – мовила її небога, – надто вже церемонний, як на мене. Ну, та гаразд, це не має значення…

– Якби ж я знав, – мовив я, – що ви зробите честь, згадавши про мене, то не відмовляв би собі у задоволенні відвідати вас, та я думав, що ви вже давно забули про мене.

– Ви судили про інших по собі! – зашарівшись, пробурмотіла вона.

Настала пауза. Артур скористався нею, аби представити мені свого гарного молодого сетера і запитати, як почувається його батько Санчо. Місіс Максвел вийшла з покою. Гелена відразу ж попросила Артура принести якусь книжку, і він теж вийшов. Ми залишилися самі; я мовчав, та за півхвилини Гелена підвелася і гаряче запитала:

– Що з вами, Гілберте? Чому ви так змінилися? Це нетактовне запитання, і ви можете не відповідати на нього, та я ненавиджу таємниці.

– Я не змінився, Гелено, – на жаль, я так само палкий і пристрасний, як і раніше, – це обставини змінились.

– Які обставини?! – вона зблідла від занепокоєння.

– Зараз розповім, – сказав я. – Зізнаюся, прибув я сюди з метою побачити вас (не без певних застережних передчуттів, що можу поплатитись за власну самовпевненість), та не знав, що цей маєток ваш, поки мені не сказали про це двоє попутників; і от тоді я відразу побачив усю марність своїх надій, тож хоч і вийшов з ридвана біля ваших воріт, та вирішив не заходити в них: походив кілька хвилин, аби роздивитись місце, але був рішуче налаштований повернутися до M., не побачившись із вами.

– І якби ми з тіткою не поверталися з ранкової прогулянки, то я вас більше ніколи не побачила б і нічого не почула б від вас?

– Я думав, що для нас обох буде краще не зустрічатися, – пошепки відповів я, не наважуючись дивитися їй в обличчя, щоб моя твердість остаточно не зрадила мені. – Я думав, що ця зустріч лише порушить ваш спокій і зведе мене з розуму. Але тепер я радію цій можливості дізнатися, що ви не забули про мене, і нагоді запевнити вас, що я не ніколи не перестану про вас пам’ятати.

На мить запала тиша. Місіс Гантингтон відійшла і стала в ніші вікна. Чи розцінювала вона це як натяк, що лише скромність перешкоджала мені просити її руки? і чи не думала зараз про те, як відмовити мені? Та перш ніж я встиг щось сказати, вона сама порушила мовчання, раптово обернувшись у мій бік і зауваживши:

– У вас така можливість могла з’явитися раніше – я маю на увазі, можливість запевнити мене у тому, що зберігаєте про мене добру пам’ять, і впевнитися, що й ви мною не забуті, – варто було тільки написати мені.

– Я так і зробив би, та не знав вашої адреси, а запитувати про неї у вашого брата не мав бажання, бо думав, що він заперечуватиме проти листування із вами; але це не утримало б мене і на мить, якби я наважився думати, що ви чекали звістки від мене, чи принаймні хоча б інколи думали про свого нещасного друга; але ваше мовчання природно наштовхнуло мене на думку, що мене забули.

– То ви чекали, щоб я вам писала?

– Ні, Гелено… місіс Гантингтон, – сказав я, зашарівшись від цього звинувачення, – звичайно ж, ні; але якби ви послали мені записку через свого брата чи хоча б запитували його про мене час від часу…

– Я й так часто запитувала про вас. Я не збиралася робити нічого більшого, – продовжувала вона, усміхаючись, – поки ви обмежувалися кількома ввічливими запитаннями про моє здоров’я. – Ваш брат ніколи не казав мені, що ви згадували моє ім’я.

– А ви запитували його?

– Ні, адже він не хотів, аби його розпитували про вас, і не заохочував моє надто вже вперте кохання. – (Гелена мовчала). -І він мав рацію, – додав я.

Вона й далі мовчала, дивлячись крізь вікно на засніжену галявину. «Що ж, я звільню її від своєї присутності», – подумав я, а потім підвівся і, не кажучи й слова, рушив до дверей.

– Ви вже йдете? – запитала вона, коли я простягнув їй руку на прощання.

– Навіщо мені залишатися?

– Принаймні дочекайтеся, поки прийде Артур.

Я зрадів, що є нагода лишитися, й став біля неї коло вікна.

– Ви казали мені, що не змінилися, – зауважила вона. – Але ви таки змінилися, та ще й дуже.

– Ні, місіс Гантингтон, я лише мав змінитися.

– Ви збираєтеся стверджувати, що маєте таку ж прихильність до мене, яку мали, коли ми востаннє зустрічалися?

– Так, але було б неправильно говорити про це зараз.

– Було неправильно говорити про це тоді, Гілберте; а зараз все інакше.

Я був надто схвильований, аби сказати щось у відповідь, а вона мовчки підняла віконну раму і зірвала напіврозкриту квітку чорного морозника, що виглянув з-під снігу. Струснувши іній з її пелюсток, вона піднесла її до своїх уст і сказала:

– Ця квітка не така запахуща, як літній квіт, але вона вистояла у такій скруті, якої літні квіти не пережили б: її поливав холодний зимовий дощ, а зігрівало кволе зимове сонце, тож їй не завдав шкоди мороз. Погляньте, Гілберте, вона свіжа і квітуча, хоч на її пелюстках ще лежить холодний іній. Берете її?

Я мовчки простягнув руку. Вона поклала морозника мені на долоню, та я завагався, бо не знав, що вона мала на увазі, не знав і того, як мені поводитися – дати вихід своїм почуттям чи стримувати їх. Помилково витлумачивши моє вагання як байдужість чи небажання приймати її дарунок, Гелена раптом вихопила квітку у мене з руки, викинула надвір і, зачинивши вікно, підійшла до коминка.

– Як це розуміти, Гелено? – вигукнув я.

– Ви не збагнули змісту мого дарунку, – сказала вона, – або, ще гірше, знехтували ним. Я шкодую, що дала його вам, тож і вчинила так.

– Таж ви неправильно мене зрозуміли! – вигукнув я. Потім відчинив вікно, підняв квітку, що лежала на снігу, і подав їй.

– І це вас задовольнить? – запитала вона, тримаючи квітку у руці.

– Звісно, – відповів я.

– Ну, тоді беріть.

Я палко притис її до уст і поклав за пазуху, а місіс Гантингтон тим часом спостерігала за мною із саркастичною усмішкою.