Незнайомка з Вілдфел-Холу - Бронте Анна - Страница 74

Якою ж наївною та щирою була я за тої пори! Як старанно працювала, аби моя картина була гідна оригіналу! Якою задоволеною і заразом розчарованою була, скінчивши цей портрет, бо відтворила схожість, та не зробила так гарно, як мені хотілося! Зараз я не бачу в цьому портреті краси, це обличчя мені неприємне, та за тієї пори воно було не таке огидне, бо за ці шість років зазнало таких же разючих змін, як і мої почуття. Однак рама досить гарна; вона послужить для іншої картини. Саму картину я не знищила, як збиралася спочатку, а відклала набік – не з якоїсь потаємної ніжності до минулого кохання й не для того, аби вона нагадувала мені про мою колишню дурість, а щоб порівняти з цим портретом риси мого сина, коли він підросте, й оцінити, чи вдався він у свого батька.

Здається, містер Гантингтон докладає всіх зусиль, аби дізнатися про мій притулок. Він особисто приїхав з візитом до Стенінглі, щоб допитатися про мене, і облив мене там таким брудом, що дядько майже повірив йому і наполягає, щоб я повернулася. Тітка моя виявилася обережною і розважливою: вона знає характер мого чоловіка, тож йому не пощастило її обдурити. Виявилося також, що я йому не потрібна – він хоче забрати дитину: якщо я хочу жити окремо, то він навіть утримання буде мені платити, але я повинна віддати йому сина. Боже борони! Я не продам свою дитину, навіть якщо нам доведеться помирати з голоду: їй краще вмерти зі мною, ніж повернутися до батька.

Фредерік показав мені листа від містера Гантингтона. То було вкрай зухвале послання, та брат зумів дати гідну відповідь. Він не переповідав її, а просто сказав, що не підтвердив того, ніби знає, де я зараз, відписав, що моє перебування йому не відоме, й додав, що, на його думку, про це не знає ніхто з рідні, зокрема й він, а якби і знав, то містер Гантингтон був би останнім, кому він повідомив би цю новину; написав і про те, що йому не слід торгуватися за дитину, бо він, Фредерік, добре знає свою сестру і гадає, що вона нізащо не віддасть сина.

30-е число. – На жаль, мої добрі сусіди не хочуть дати мені спокій. Якимось чином вони винюхали мене, тож довелося витримати візити від трьох різних сімей, – усі намагалися з’ясувати, хто я така, звідки приїхала й чому обрала таке помешкання. Їхнє товариство мені не потрібне, а допитливість дратує і тривожить мене: якщо я буду мовчати, то це лише розпалить їхні підозри, спонукає до різних здогадів і, можливо, чутки про мене поширюватиметься від парафії до парафії, аж хтось доповість про це власникові маєтку Грасдейл.

Очікується, що я маю відвідати їх, але якщо, порозпитувавши, з’ясую, що хтось із них живе надто далеко, аби можна було приїхати до них разом із Артурчиком, то їм доведеться довго чекати, бо я не можу покинути його, хіба лише для того, аби піти до церкви, та я й на це ще не зважилася, бо страшенно боюся, що дитину можуть викрасти, і весь час тримаю її біля себе. Проте я маю намір провести такий експеримент наступної неділі й залишу його з Рейчел. Це буде тяжке випробування, але вікарій вже картав мене за те, що не відвідую церкву. Я не змогла виправдатися, тож пообіцяла, що прийду наступної неділі; мені не хочеться, аби мене вважали атеїсткою, крім того, знаю, що для мене буде втіхою відвідувати відправу, якщо, звичайно, я зможу перейматися цією врочистістю і не думатиму про дитину, котру можуть украсти за моєї відсутності. Сподіваюся, Господь не допустить, аби її розлучили зі мною.

3-є листопада. – Я роззнайомилася з сусідами. Один молодий пан, жевжик і джиґун хоч куди (себто таким він себе вважає)…

Щоденник скінчився. Решту було вирвано. Як жорстоко, адже далі вона писала про мене, хоча й не дуже доброзичливо! Що ж, слід пробачити їй це упередження проти мене, надто ж якщо взяти до уваги її попередній досвід спілкування з чоловіками.

Проте надалі вона, певне, усвідомила свою помилку і вдалася до протилежних крайнощів, бо мої чесноти не такі й великі, як вона зараз вважає; якщо ті сторінки, де вона змальовує перші враження від мене, вирвані, щоб не поранити мої почуття, то решту сторінок вона усунула, щоб я не був надто високої думки про себе. Я багато віддав би, аби прочитати їх і спостерігати за зростанням її поваги до мене, побачити, як багато любові було в її ставленні до мене і як росла ця любов у її серці, та розумів, що не маю права читати це і вона добре зробила, що не дала мені прочитати ті сторінки.

Розділ XLV

Гаразд, Гелфорде, то що ж ти думаєш про все це? Чи пробував уявити, якими мали бути мої почуття під час уважного читання того щоденника? Втім, я не збираюся розводитися про свої почуття: скажу лишень, що перша половина розповіді набагато більше вразила мене, ніж друга, й не тому, що не зворушили мене її страждання, а через те, що я почував егоїстичну втіху від того, що містер Гантингтон поступово втрачав її прихильність, аж урешті згубив її до останку. Проте внаслідок цього читання я звільнився від нестерпного тягаря, серце моє переповнилося втіхою, наче я збудився з жахливого марення.

Була вже пізня пора, свічка моя стопилася, а я прочитав насилу половину щоденника; треба було або йти по свічку і розбудити весь дім, або вкладатися в ліжко. Заради матінки я вибрав останнє; а як охоче лягав я спати і скільки снів побачив, нехай тобі розповість твоя уява.

Допіру почало дніти, як я встав і спробував читати далі, та світла було ще замало. Я присвятив півгодини одяганню, а потім знову повернувся до нього і з напруженням дочитав рукопис. Покінчивши з цим, я відчинив вікно, аби вдихнути кілька ковтків чистого ранкового повітря. Такий гарний ранок був: сивий мороз лежав на траві, щебетали пташки, каркали ворони, а десь далеко мукала худоба. Втім, я не думав про це: мене переповнювали суперечливі почуття. Проте невдовзі цей хаос думок і пристрастей розвіявся, звільнивши місце двом виразним емоціям: невимовній радості від того, що моя люба Гелена виявилась такою, якою мені хотілося її вважати, і сорому за власну поведінку.

Відразу після сніданку я подався до Вілдфел-Холу. Тепер я набагато більше цінував Рейчел, та вона зустріла мене холодним недовірливим поглядом. Стара панна вирішила опікуватися честю своєї господині, тож бачила в мені ще одного містера Гаргрейва, от тільки небезпечнішого, бо її пані довіряла мені.

– Пані нездужає, сер! – заявила вона.

– Але я повинен бачити її, Рейчел, – сказав я, узявшись рукою за двері, щоб їх, бува, не зачинили переді мною.

– Сер, це неможливо, – рішуче відповіла вона.

– Будь ласка, скажи, що я прийшов.

– Це нікуди не годиться, пане Маркгам; вона нездужає, я ж вам кажу.

Аж тут прибіг Артурчик. Він ухопив мене за руку і потяг за собою.

– Мама каже, щоб ви увійшли, пане Маркгам, – повідомив він, – а ми з Піратом підемо надвір.

Рейчел пішла собі, а я увійшов до зали і зачинив двері. Вона стояла перед коминком. Я кинув рукопис на стіл і поглянув їй в обличчя. Воно було тривожне і бліде, а її ясні, темні очі напружено дивилися на мене.

– Ви прочитали це? – прошепотіла вона.

– Від початку до кінця, – відповів я, – і хочу знати, чи пробачите ви… чи зможете ви пробачити мені?

Вона не відповіла, та її очі сяяли, а щоки зашарілися. Коли я наблизився, вона різко відвернулась і пішла до вікна. Це було зроблено не в гніві, я був цілком упевнений, а щоб приховати хвилювання. Я підійшов до неї. Вона простягла мені руку і тремтячим голосом прошепотіла:

– Ви можете мені пробачити?

Якби я підніс цю лілейну руку до своїх уст, це було б зловживання довірою, тож я ніжно потиснув її й відповів:

– Навряд чи зможу. Ви мали розповісти мені про це раніше. Це свідчить про брак довіри…

– О ні, – вигукнула вона, – це не те. Я не хотіла розповідати про все, та за інших обставин ви й не дізналися б про цю історію. Але ж ви прощаєте мені? Знаю, я вчинила неправильно, але розплачуватися буду сама.

Тепер я підніс її руку до своїх уст і почав палко цілувати, бо мене душили сльози. Вона мовчки приймала ці пестощі, а потім обернулася й відійшла. Брови її були насуплені, уста міцно стиснуті – видно було, що в ній пристрасть боролася із розсудливістю. Нарешті вона зупинилась і, обернувшись до мене, спокійно промовила – якщо це можна було назвати спокоєм, оскільки він вочевидь був результатом значного зусилля: