Незнайомка з Вілдфел-Холу - Бронте Анна - Страница 56

– Кількома словами не обійдешся. Відішліть цих дітей і залишіться зі мною.

– Ні, залиште свої погані новини при собі. Я знаю, це те, про що я не хочу чути.

– Боюся, ви вгадали, та оскільки я знаю це, то вважаю своїм обов’язком повідомити вам цю новину.

– О, позбавте нас обох такої прикрості, і я зніму з вас тягар цього обов’язку. Ви запропонували розповісти; я відмовилася слухати, та й годі.

– Хай буде так: ви не почуєте цього від мене. Але якщо цей удар впаде на вас зненацька, не забудьте, що я хотів пом’якшити його!

Я пішла. Я вирішила, що його слова не повинні тривожити мене. Невже він знав щось важливе для мене? Напевне, то були якісь плітки про мого нещасного чоловіка, якими він хотів скористатися задля своїх ницих цілей.

6-е число. – Він більше не натякає на цю таємницю, а я не шкодую, що відмовилася його вислухати. Удар, яким він мені погрожував, ще не впав на мене, і я не так уже й боюся його. Я задоволена Артуром: вже понад два тижні поводиться він чемно і в його настрої та зовнішньому вигляді зайшли помітні зміни. Чи можу я сподіватися, що так воно буде й далі?

Розділ XXXIII

Сьоме число. – Так, я сподіватимуся! Сьогодні увечері я чула, як Гримзбі з Гатерслі скаржились на негостинність господаря дому. Вони не знали, що я стою біля вікна за шторою і милуюся місяцем, що сходить над верховіттями темних в’язів у глибині галявини.

– Що ж, гадаю, це остання наша гулянка у цьому будинку, – зауважив містер Гатерслі. – От тільки не чекав я, що це так

скінчиться. Гадав, наша гарненька господиня робитиме все, аби витурити нас із дому.

– То ти такого не передбачав? – зареготавши, спитав Гримзбі. – Але він знову зміниться, коли вона йому набридне. Якщо ми прибудемо сюди через рік чи два, то все буде так, як ми захочемо, от побачиш.

– Не знаю, вона не з тих жінок, від яких швидко втомлюєшся. Але хоч як там воно буде, зараз мене до біса дратує, що ми не можемо веселитися, позаяк він, бачте, хоче добре поводитися.

– Жінки, – пробурмотів Гримзбі, – то справжнє прокляття! Завжди завдають прикрощів своїми вродливими личками і брехливими язиками.

Цієї миті я вийшла зі свого сховку і, всміхнувшись містерові Гримзбі, подалася надвір. Артур попрямував до чагарнику, тож я подалася за ним і наздогнала його, коли він звернув на стежку. Так легко було в мене на серці, така любов переповнювала мене, що я стрибнула на нього і стиснула в обіймах. Ця поведінка справила на нього своєрідний вплив: спершу він прошепотів: «Нехай тебе Бог благословить, голубко!» і обійняв мене з колишньою пристрастю, а потім здригнувся і перелякано вигукнув: «Гелено! що це таке, дідько б тебе вхопив?», і я побачила, що він страшенно зблід.

Як дивно, що спочатку виявився інстинктивний імпульс любові, а потім шок від несподіванки! Це принаймні свідчить про те, що його любов щира: він ще не стомився від мене.

– Я налякала тебе, Артуре, – сказала я, засміявшись із утіхи. – Який ти нервовий!

– На дідька ти це зробила? – роздратовано вигукнув він, витираючи чоло носовою хустинкою. – Повертайся назад, Гелено… зараз же повертайся назад! Ти помреш від застуди!

– Не повернуся, поки не скажу тобі, навіщо я прийшла. Вони засуджують тебе, Артуре, за твою стриманість і тверезість, а я прийшла, аби подякувати тобі за це. Вони кажуть, що це все через «цих триклятих жінок» і що ми – прокляття світу; але не дозволь їх насмішкам чи бурчанню змусити тебе відмовитися від своїх похвальних рішень чи від твоєї прихильності до мене.

Він засміявся. Я знову стисла його в обіймах і зі сльозами на очах палко вигукнула:

– Так, так, продовжуй у цьому ж дусі! І я кохатиму тебе як ніколи!

– Ну звичайно… звичайно! – мовив він, поспіхом цілуючи мене. – А зараз іди. Як ти могла вийти у своїй легкій вечірній сукні цієї холодної осінньої ночі?

– Це гарна ніч.

– Ця ніч принесе тобі смерть, якщо ти пробудеш тут іще хоча б хвилину. Біжи, біжи!

– Ти бачиш мою смерть серед тих дерев, Артуре? – запитала я, бо він так пильно вдивлявся у кущі, ніби побачив її там. Але моя затримка розсердила його, тож я поцілувала свого чоловіка і побігла назад до будинку.

Тої ночі я була в гарному настрої. Мілісент сказала мені, що я була душею компанії, і прошепотіла, що ніколи не бачила мене такою щасливою. Гримзбі, Гатерслі, Гаргрейв, леді Лоубаре – усі зазнали моєї доброти. Гримзбі не зводив із мене погляду і дивувався, Гатерслі сміявся і жартував, попри те, що йому дозволили випити зовсім небагато вина. Гаргрейв і Анабелла, керуючись кожен своїми мотивами і роблячи це по-різному, наслідували мене, і, без сумніву, обоє мене перевершили, перший завдяки своїй красномовності, а остання зухвалістю і натхненням. Мілісент була у захваті від того, що її чоловік, брат і подруга так добре поводяться і теж була по-своєму жвавою і веселою. Навіть лорда Лоубаре захопив той настрій: його темні зеленкуваті очі світилися під похмурими бровами, всі сліди печалі й гордості або холодної стриманості зникли, й він здивував нас усіх не лише своєю життєрадісністю та натхненням, а й проблисками справжньої сили. Артур розмовляв небагато, а натомість сміявся і прислухався до решти і перебував у доброму гуморі, хоча й не пив. Тож ми були веселою дотепною компанією.

9-е число. – Учора, коли Рейчел прийшла одягати мене до обіду, я помітила, що вона плакала. Я хотіла знати причину цього, але вона не бажала говорити. Може, вона почувалася недобре? Ні. Почула кепські новини від своїх друзів? Ні. Хтось зі слуг її роздратував?

– О ні, пані! – відповіла вона, – це не через мене.

– Що ж тоді, Рейчел? Ти читала романи?

– Благослови вас, Боже, ні! – заперечила вона, сумно похитавши головою, а потім зітхнула. – Але, сказати вам правду, пані, мені не подобаються вчинки хазяїна.

– Що ти маєш на увазі, Рейчел? Саме зараз він поводиться дуже пристойно.

– Гаразд, пані, якщо ви так вважаєте, значить, так і є.

І вона продовжувала зачісувати мої коси, проте робила це поспішно, шепочучи сама до себе, що в мене гарне волосся. Коли зачіску було зроблено, вона ніжно поплескала мене по голові.

– Цей вибух ніжності призначався для моїх кіс чи для мене самої? – запитала я, зі сміхом обертаючись до неї, проте в її очах блищали сльози. – Що ти хочеш цим сказати, Рейчел? – вигукнула я.

– Ну, пані, я не знаю; але якщо… одне слово, на вашому місці, я б не стерпіла отієї леді Лоубаре в своєму домі більше жодної хвилини – жодної хвилини не терпіла б!

Мене як громом ударило, та тут до кімнати увійшла Мілісент. Цього разу з мене була не дуже гарна співрозмовниця, бо останні слова Рейчел дзвеніли в мене у вухах. Все ж таки я сподівалася, що це звичайні плітки, які поширює прислуга. За обідом я прискіпливо спостерігала як за нею, так і за Артуром, і не помітила в їхній поведінці нічого підозрілого.

Майже відразу після вечері Анабелла пішла прогулятися зі своїм чоловіком, а містер Гаргрейв запросив мене зіграти з ним у шахи. Він обійшовся без тієї сумної, але гордовитої покірливості, якої зазвичай прибирає його обличчя. Його очі зустрілись із моїми, і він не зводив із мене проникливого погляду: було щось таке в ньому, чого я не розуміла, проте він здавався досить тверезим. Не бажаючи грати з ним, я відправила його до Мілісент.

– Вона кепсько грає, – сказав він, – а я хочу помірятись умінням із вами. Ну ж бо, кидайте свою роботу! Я знаю, що ви беретеся до неї лише тоді, коли немає кращого заняття.

– Але шахісти такі нетовариські, – заперечила я, – вони не складають компанії нікому, крім себе самих.

– А тут немає нікого, крім Мілісент, і вона…

– О, я буду спостерігати за вами! – вигукнула наша подруга. – Такі два гравці – це справжня втіха!

Я погодилася.

– Ну от, місіс Гантингтон, – сказав Гаргрейв, коли розставив фігури на дошці, вимовляючи слова виразно і з особливим наголосом, ніби вони мали подвійне значення, – ви – хороший гравець, але я – кращий: у нас буде довга гра, і ви завдасте мені трохи клопоту; але я можу бути таким же терплячим, як і ви, і зрештою неодмінно виграю. – Він утупив у мене свій проникливий, зухвалий і майже нахабний погляд, наперед радіючи зі свого успіху.