Незнайомка з Вілдфел-Холу - Бронте Анна - Страница 52

– Чи ж він не красень зараз, Гелено! – прошепотіла Мілісент.

– Був би красенем, – відповіла я, – якби цей блиск в очах був природним для нього; але подивишся на нього знову за кілька годин.

Гаргрейв сів за столом біля мене і попросив чашку кави.

– Я вважаю це підходящою ілюстрацією небесного блаженства, завойованого величезними зусиллями, – сказав він, коли я передала йому філіжанку. – Я зараз у раю; але, щоб завоювати його, мені довелося прокладати собі шлях крізь вогонь і воду. Останнє, що спробував Ральф Гатерслі, так це затулив спиною двері й присягався, що я зможу пройти, тільки переступивши через його тіло (до речі, досить міцне). Проте я чкурнув бічними дверми, що провадили до кімнати дворецького, який саме мив посуд

Містер Гаргрейв зареготався, й те ж саме зробила його кузина, та ми з Мілісент не підтримали їх.

– Вибачте мою легковажність, місіс Гантингтон, – пробурмотів він уже серйозніше, коли підвів очі і поглянув мені в обличчя. – Ви не звикли до такого: ви занадто вже дозволяєте цьому впливати на свій делікатний розум. Але я думав про вас, перебуваючи серед тих невгамовних гульвіс і спробував умовити містера Гантингтона, але то було даремно: боюся, він цілком налаштований добре збути всю цю ніч, тож не варто чекати їх на каву – добре буде, якщо вони приєднаються до нас хоча б за чаєм. Тим часом я дуже хотів би вигнати думки про них із вашої голови – і своєї теж, бо я ненавиджу думати про них – варто мені лише згадати про владу, яку мій приятель Гантингтон має над щастям людини, що стоїть набагато вище за нього самого, варто згадати про те, як він використовує цю владу – і я просто починаю ненавидіти цього чоловіка!

– Тоді не кажіть мені цього, – зауважила я, – бо він частина мене, й ви не можете ганити його, не ображаючи при цьому мене.

– Як так, то пробачте мені, бо я радше помру, ніж ображу вас. І давайте не говорити про нього більше, якщо ваша ласка.

Прийшли вони аж наступного дня, годині о десятій, коли сніданок, який і так відклали на півгодини, майже скінчився. Мене жахнула їхня поведінка, а Мілісент зблідла і підхопилася зі свого місця, – містер Гатерслі увійшов до їдальні, страшенно лаючись, хоч Гаргрейв спробував зупинити його, попрохавши пам’ятати про присутність жінок.

– Ти добре зробив, нагадавши мені про жінок, підлий дезертире! – вигукнув він, розмахуючи своїм страшним кулаком перед зятевим носом. – Якби не вони, то я б миттю стер тебе на порох і віддав твоє тіло птицям небесним і польовим ліліям! – Потім він сів біля леді Лоубаре і почав розмовляти з нею. Його балачки були сумішшю нісенітниць і нахабства, яка, здавалося, скоріше тішила, ніж ображала її, хоча вона і вдала, ніби обурена його зухвальством, і тримала його на відстані несподіваними репліками, повними розумної і жвавої дотепності.

Тим часом містер Гримзбі умостився біля мене, на стільці, який звільнив при їх появі Гаргрейв, і поважно заявив, що був би мені вдячний за чашку чаю, а Артур знайшов собі місце поряд із бідолашною Мілісент, підсовуючись до неї ближче, хоч вона й сахалася від нього. Він був не такий галасливий, як Гатерслі, але його обличчя було надзвичайно розпашілим: він без упину сміявся, і поки я червоніла через усе, що бачила і чула від нього, я все ж була рада, що він вибрав розмовляти зі своєю компаньйонкою так тихо, що ніхто не міг чути, що він говорив, окрім неї самої.

– Ото вже дурні! – розтягуючи слова, зауважив містер Гримзбі, який весь цей час щось верзякав, але я була надто заклопотана, аби слухати його. – Чули, які нісенітниці вони плетуть? Мені соромно за них: вони не в змозі й пляшки випити, аби вона не вдарила їм у голови…

– Ви розливаєте вершки, містере Гримзбі.

– Ах! так, я бачу, але ми тут сидимо майже в темряві. Гаргрейве, зніми нагар із тих свічок, будь ласкавий.

– Вони з воску; з них не треба знімати нагару, – сказала я.

– «Око – то світильник для тіла, – процитував Гаргрейв саркастичною посмішкою. – Тож як око твоє буде здоровим, й усе тіло твоє буде світлим».[17]

Гримзбі відмахнувся від нього, а потім обернувся до мене і провадив далі, так само розтягуючи слова і вимовляючи їх із дивною непевністю:

– Але, як я і казав, місіс Гантингтон, їхні голови взагалі ніякі: вони не можуть випити і півпляшки, аби не потрапити під її вплив, тоді як я сьогодні вночі видудлив утричі більше за них і, самі бачите, ще й як тримаюся. Це може здатися вам неймовірним, та я можу це пояснити: розумієте, їхній мозок – я не згадую ніяких конкретних імен, але ви розумієте, кого я маю на увазі, – так от, їхній мозок легкий, і горілчаний чад робить його ще легшим, викликаючи марення або запаморочення, призводячи до сп’яніння; тоді як мій мозок із твердішого матеріалу, він всотує хтозна-скільки того чаду і хоч би що…

– Гадаю, цей чай таки вплине на тебе, – урвав його містер Гаргрейв, – бо замість одної грудки цукру ти поклав аж шість.

– Невже я це зробив? – запитав філософ, зануривши ложку до своєї чашки і діставши кілька розтоплених грудок. – Гм! Тепер бачу. От що буває, як забагато думаєш. Якби зараз я тримався насторожі, як усі звичайні люди, а не був заглиблений у себе, як філософ, то не зіпсував цю чашку чаю і не мусив би непокоїти вас, прохаючи ще одну.

– Це цукорниця, містере Гримзбі. Тепер ви ще й цукор зіпсували, і я буду вам вдячна, якщо ви подзвоните, щоб нам принесли його. Прийшов лорд Лоубаре, і я сподіваюся, що його світлість дозволить мені запропонувати йому чаю.

Його світлість поважно вклонився у відповідь на мою пропозицію, проте нічого не сказав. Тим часом Гаргрейв подзвонив, аби принесли цукор, а Гримзбі знай журився з приводу своєї помилки і намагався довести, що винна ваза, від якої падала тінь, і тьмяне освітлення.

Лорд Лоубаре підійшов до Анабелли, котра сиділа поряд із Гатерслі, який не звертав на неї уваги і сварився з господарем дому.

– Отже, Анабелло, – мовив її чоловік, схилившись на спинку її стільця, – на якого із цих трьох «зухвалих, мужніх духів» я повинен скидатися?

– Присягаюся небом і землею, ти схожий будеш на всіх нас! – вигукнув Гатерслі, підхоплюючись і грубо хапаючи його за руку. – Гей, Гантингтоне, – заволав він, – я упіймав його! Ходи, чоловіче, і допоможи мені! І хай я буду проклятий, якщо не зроблю його п’яним перш ніж відпущу! Він надолужить усе, що пропустив, не будь я живою душею!

То був ганебний поєдинок: лорд Лоубаре з відчайдушною серйозністю мовчки намагався звільнитися від кремезного йолопа, який намагався витягти його з кімнати. Я просила Артура втрутитися і захистити гостя, та він міг лише реготатися.

– Гантингтоне, дурню, ходи і допоможи мені, чи ти не можеш! – вигукнув Гатерслі.

– Бажаю тобі успіху, Гатерслі, – вигукнув Артур, – і допомагаю тобі своїми молитвами: я більше ні на що не здатний, якби навіть моє власне життя залежало від цього! Я повністю виснажений. О-о! – і, відкинувшись на спинку стільця, він поляскав себе долонями по боках і голосно застогнав.

– Анабелло, дай мені свічку! – сказав Лоубаре, бо Гатерслі вже обхопив його за поперек і намагався відірвати від одвірка, за який той шалено учепився.

– Я не братиму участі у ваших грубих розвагах! – холодно відповіла вона, відступаючи назад. – Мене дивує, що ти чекаєш на це.

Але я ухопила свічку і подала її йому. Він узяв її і підніс полум’я до рук Гатерслі, аж той заревів, як дикий звір, і відпустив його. Лорд подався до своєї кімнати, й до самого ранку його більше ніхто не бачив. Лаючись, Гатерслі впав на софу, що стояла біля вікна. Мілісент хотіла була втекти до свого покою, та він погукав її.

– Чого тобі, Ральфе? – прошепотіла вона, неохоче наближаючись до нього.

– Я хочу знати, що з тобою таке, – відповів він, посадовивши її собі на коліно, як дитину. – Чому ти плачеш, Мілісент?

– Я не плачу.

– Ти плачеш, – наполягав він, грубо відриваючи її руки від обличчя. – Як ти смієш казати таку брехню!